Егоїст - Гримич Марина. Страница 18

А щодо Антипова Бородач пожартував, що не встигне Георгій отямитися, як опиниться з ним в одній партії, в одній фракції і в одному політичному ліжку: Антипов уже давно підбирається до політики саме з Георгієвого боку, намагаючись «трах... ти» її лідерів. Георгія ця новина примусила скривитися. Однак йому стало розуму проковтнути її мовчки.

Липинський піднявся і підійшов до вікна. Його фірма знімала офіс у великому модерному офісному центрі, розташованому на одному з київських пагорбів. Оренда коштує шалені гроші. Зате вигляд з вікна який! Розташування офісу має принципове значення. Тут не можна економити. Клієнт повинен відчувати впевненість у своєму адвокаті, у фірмі, до якої звернувся. Тож має значення навіть невимите вікно в офісі, яке в підсвідомості клієнта розвиватиме недовіру. «До речі, треба помити вікно», — подумав Георгій і сів за робочий стіл. Почав автоматично розпечатувати кореспонденцію.

Конверт без зворотної адреси. Пише анонім? Так. Цікаво, що за лист. Власне, це не лист, а одна фраза: «Тобі є що втрачати».

Георгій спокійно вклав листа у машинку для знищення паперів.

У руки потрапило запрошення від Вільсонів на прощальну вечерю. їхній термін перебування в Україні завершувався. Шкода. Це взірцева дипломатична пара, яка вносила в дипломатичну спільноту в Україні — значною мірою напівпрофесійну — солідність і респектабельність. Георгій пробіг очима запрошення: «Містер Липинський і місіс Єва...» Чудово! Неабияка нагода знову побачитися з Євдокією!

Липинський набрав телефон Ханенків, який за його допомогою знову підключили. Поки малий Георгій кликав маму до телефону, старший почув у трубці чоловічі голоси, які про щось активно дискутували.

Георгій із здивуванням відзначив, що ревнує. Йому було соромно і водночас шалено хотілося дізнатися, хто там у них удома. В ньому боровся інтелігент, який переконував, що не можна принижувати себе і даму розпитуваннями, і закоханий чоловік, який прагнув знати все і відразу.

— Добрий вечір, Єво!

— Добрий вечір!

— Хто там у вас мітингує? — невправно пожартував Георгій.

Євдокія запнулася.

— Це... мої друзі... — холодно відповіла вона таким тоном, що йому перехотілося запрошувати її на вечерю до Вільсонів. Він хотів був покласти трубку, але Ханенкова тихо додала:

— Не переживайте, Георгію, це не те, що ви думаєте! Звідкіля вона знає, про що він подумав? Його кинуло в

жар.

— Я ні про що не думаю! — запально, і навіть аж занадто запально, поспішив запевнити її і відразу відчув, як це штучно прозвучало.

Опанувавши себе, він якомога спокійніше передав їй запрошення Вільсонів. Вона зраділа, однак висловила свою радість дуже стримано. Здається, вона не хотіла, щоб її чули гості, які, здається, прислухалися до розмови.

Головне на дипломатичному прийомі — уміти, по-перше, відповідно вдягатися, а по-друге — вести невимушену світську бесіду, бажано іноземною мовою. Від цих двох властивостей великою мірою залежить, чи запросять вас на наступний прийом.

В Україні зовсім своєрідна манера жінок вдягатися на прийоми, яка дещо дисонує з європейськими традиціями. Європейські жінки віддають перевагу кольору, фактурі й вишуканому лаконізму. На українських же прийомах жінки

чомусь завжди вбрані в чорне, а за стилістикою одяг має яскраво виражений характер українського дуже пихатого постсовкового бароко.

Що ж до манери спілкуватися, то тут українці також пасуть задніх. Найкращими співбесідниками для зарубіжних дипломатів є не найвищі посадовці, які ще живуть у традиціях старої неосвіченості, а молоді другорядні чиновники, які набагато краще від своїх начальників розбираються в усіх нюансах економіки, політики, права і дипломатичного етикету.

Георгій відносив себе до щасливих винятків посадовців вищої ліги, з якими зарубіжним професіоналам цікаво спілкуватися. Він був приємно вражений, коли побачив, що Євдокія поводила себе на прийомі як професійна дружина професійного дипломата. Чи, може, йОхМу це тільки здається? Може, він втратив об'єктивність? Може, він надто суб'єктивно ставиться до її достоїнств, перебільшуючи їх?

Ні, він не помилявся. Вона справді чудово вписувалася в атмосферу дипломатичного прийому. Навіть той факт, що її запросили на прощальний прийом, говорив багато про що. У Британському посольстві існує жорсткий відбір запрошених. У цьому плані британці набагато вимогливіші, аніж, скажімо, американці, які віддають перевагу кількості перед якістю. Як не дивно, однак найбільше американські прийоми нагадували російські. Фактор супердержав суттєво впливає на соціальну поведінку її представників. В американських і російських дипломатичних прийомах відчувається широта народу-шовініста і його зверхня поблажливість до аборигенів. Це неможливо приховати і викорінити. Хоча... американці чесно намагаються позбутися цієї вади: вони проходять спеціальний вишкіл, налаштовуючись на роботу в країнах «третього світу». Кандидат на роботу в Україні повинен уміти вдягати маску лагідного, однак суворого пастиря. Що стосується російських послів, то вони себе поводять в Україні, як «батюшки» у своїй парафії, де розвелося багато розкольників. Що ж до європейських прийомів, то вони значно стриманіші від російських і американських. Тут ви себе почуваєте не як представник вічно інфантильного народу, а як представник народу-партнера.

Прощальний британський прийом не був багатолюдним, а товариство відзначалося добірністю. І це приємно вражало Георгія. І той факт, що на нього запросили не тільки його, а й Євдокію, яку подружжя Вільсонів бачили раз у житті і яка не була офіційною дружиною Георгія, свідчило про те, що їх належно оцінили. Липинський не без задоволення відзначив також, що з їхньою парою Вільсони розмовляли трохи довше, аніж з іншими гостями. Такі маленькі деталі, дрібні порушення етикету мають продемонструвати особливе ставлення.

Прийом відбувався на зеленій англійській галявинці, у затишному подвір'ї, що прилягало до будинку посольства. Прийшли Ільчишини. Марина та Ігор були надзвичайно красивою, цілком європейською й енергетичною парою. їх дуже любили запрошувати на прийоми. Він — скандинавської зовнішності, вона — середземноморської. Георгій знав Марину ще з університету, а з Ігорем познайомився вже в парламенті. Марина мала аналітичний розум і природне почуття гумору. Колись в університеті вони з Георгієм товаришували. Йому стала цікавою думка Марини про свою нову знайому.

—Я хочу тебе познайомити з однією подружньою парою, — сказав Георгій Євдокії.

Проте сталося дещо несподіване. Євдокія і Марина, побачивши одна одну, кинулися обніматися:

— Ми сиділи за однією партою! — пояснила Євдокія.

— Ми не бачилися сто років! — додала Марина.

Цікавий поворот, подумав Георгій. І поки жінки активно між собою бесідували, він з приємністю поспілкувався з Ігорем.

Наговорившись удосталь, Євдокія та Марина підійшли до своїх партнерів. Георгій, піймавши мить, коли Єва відійшла, аби поставити свій порожній келих на столик, спитав у Марини:

— Що ти про неї скажеш?

— Це жінка якраз для тебе, — сказала та. Георгій довіряв Марининій думці. — Тільки... запнулася вона.

— Що «тільки»?

У Марини була точно така сама дурна звичка, як і в Євдокії: спершу заінтригувати словом «щоправда», або «тільки», а потім байдуже додати «та ні, нічого...»

— Тільки від неї можна чекати будь-яких несподіванок! — засміялася Марина і лукаво додала: — Як, утім, і від мене... Правда ж, татусику?

Ігор кивнув, і вони ніжно поцілувалися в уста. «Голубочки!» — подумки зіронізував Георгій. Його завжди цікавило питання: чи щирі вони в своїх почуттях, а чи вони грають на публіку? До речі, така демонстративна поведінка люблячої подружньої пари на публічних акціях психологічно виправдана, вона неабияк підкуповує можливих партнерів Ігоря. Пам'ятаючи Марину в студентські роки, він із здивуванням відзначав для себе її метаморфозу з «кішки, що гуляє сама по собі» в «мотрону». Він навіть спитав якось в Ільчишина: «Признайся, що ти з нею зробив, що вона перестала «дряпатися». На що він жартома відповів: «Я її приручив». На цьому прийомі Георгій переконався: Ільчишини були абсолютно природними. І він їм позаздрив.