Егоїст - Гримич Марина. Страница 41

— Це ще хто сидітиме! — запінився Іван.

— Ви — програли, — сказав Борис. — Це кажу вам я — «гарант гаранта». Ми будемо вас по ¹одному, як прищі, видушувати з української політики. І ми при цьому не гребуватимемо ніякими засобами! Запам'ятайте це! Ми будь-якою ціною утримаємо владу і ні за що не віддамо її таким, як ви!

Дрібонький Іван Кащук кинувся на дебелого Бориса і став гамселити його своїми маленькими кулачками, однак, здається, це діяло на того не більше, аніж комарині укуси.

Липинський знехотя кинувся розбороняти їх:

— Політичні дискусії і бійку лишіть для трибуни. На фоні відеокамер це виглядає ефектніше.

Борис та Іван важко відсапувалися. Георгій роздивлявся свої нігті.

— А ти... — захекано прошипів Бородач. — Ти чого мовчиш?

— Знаєш, Борисе, у чому твоя проблема... Точніше, у чому ваша, «більшовицька», проблема? Від вас усіх тхне за кілометр...

Георгій поїхав додому, до своєї проблемної жінки.

Євдокія зустріла його дуже привітно: сьогодні Ганна Миколаївна остаточно визволила із СІЗО молодого анархіста Дикого, сина Професора.

— Сподіваюся, це вже остання справа, яка єднала нас із націонал-анархізмом, — наголошуючи кожне слово, сказав за вечерею Георгій.

У Євдокії зіпсувався настрій. Однак вона кивнула головою:

— Я ж обіцяла...

Липинський одразу ж пожалів про сказане. Останнім часом стосунки з цією жінкою його цікавили понад усе. Тож не треба було роз'ятрювати і без того болючої рани.

— Що твої збираються робити 16-го вересня? — спитав Георгій, щоб якось пом'якшити ситуацію.

— Це не наша акція... — трохи оживилася Євдокія.

— Не наша... — повторив Георгій з певним напруженням. Йому було неприємно, що вона все ще зараховує себе до них. Однак процес розлучення з ідеєю буде досить болючим для обох, і не виключено, тривалим у часі.

Тим часом Євдокія продовжувала:

— Це безглузда акція. Вона нікому не потрібна і не має шансів на успіх. Українців неможливо «підняти». Революція — це не українське поняття. Українська зброя — хитрість і точкові удари. Навіть незалежність українці отримали не в кривавій масовій боротьбі, а в кулуарах. Не можна народ піднімати на протест. Це аморально. Аморально настроювати народ на агресію. Аморально змушувати народ воювати. Аморально примушувати народ робити чорну політичну роботу. Чорну політичну роботу повинні робити вибрані. І фахівці своєї справи. Удар має бути одиничним і точним. Удар повинен влучати в ціль.

Липинський похолов. Його налякало не те, що вона сказала, і навіть не те, як це вона сказала, хоча й це було досить страшно. Його налякав він сам і його несамовите бажання. «Знову?» — злякався він себе і спробував опанувати своїми почуттями. Він хотів її, Єву, в цю мить, негайно. Бажання розривало його.

«А може, це і є любов?» — постало в його голові банальне запитання.

— Ти так говориш, — опанував собою Георгій, — неначе таємно від мене продовжуєш з ними зустрічатися.

— Твої підозри безпідставні. Я вмію тримати слово! — роздратувалася вона і вийшла з кухні.

Липинський вилаяв себе.

«Навіщо я чіпляюся до неї? Чого я домагаюся? А якщо вона піде?.. Що я робитиму? Я не можу без неї. Вона мені потрібна. Назавжди. В ній є якась енергетика. Потужна. Космічна. Майже містична. Вона примушує мене забути про все. Навіть про закон. І вона заради мене також готова на все. На все. Навіть на...» Георгій відігнав від себе неприємні думки про Антипова. Євдокія від самих початків їхнього спілкування встановила своє право мати таємниці і табу на їх оприлюднення.

Георгій зайшов до вітальні. Єва дивилася новини і водночас проглядала по інтернету «Українську правду». Липинський спостерігав за нею. Це останнім часом стало його найулюбленішою справою. По телевізору хтось згадав «касетний скандал», вона ледь помітно скривилася. Це тривало лише мить, після якої вона знов утупилася в екран комп'ютера.

— А як ви ставитеся до «касетного скандалу»? — спитав «під руку» Георгій.

— Негативно. Бруд треба ліквідовувати, а не виносити з хати!

— А кого з політиків ви поважаєте?

— Тебе.

Георгій прикипів до неї очима: вона іронізує чи каже правду? Як завжди, це було неможливо визначити.

— Я серйозно, — сказав Липинський.

— Одколи ти став цікавитися націонал-анархізмом? — посміхнулася вона. На щастя, в її очах не було сарказму, який так зачіпав Георгія.

— Мені просто цікаво. Емпірично.

— Я ж казала тобі: ми чогось варті.

Зненацька вона, неначе блискавично прийнявши рішення, рвучко піднялася з місця і сіла біля Георгія на дивані.

— Хочеш очолити нашу групу?

Георгію від несподіванки перехопило подих. Він інстинктивно схопився за горло.

— Не відповідай нічого, — поспішила сказати Євдокія. — Послухай мене і подумай.

Гаряча куля закалаталася в грудній клітинці Липинсь-кого.

— Ти хоч і належиш до однієї поважної і не найгіршої політичної сили, та, власне, ти одинак. Від тебе нічого не залежить. Ти один не можеш змінити хід історії.

«А я й не маю таких амбіційних планів!» — заперечив подумки Георгій.

— Хіба ти не бачиш, хто входить до нашої групи? Я — Ханенкова, далі Величко, Вишневецький, Орлик, Браниць-кий...

— Справжні? — перебив її Георгій з сарказмом.

— Так.

— Як ти можеш вірити в ідеальність генеалогічної лінії? Як? Генеалогія — це ж не еволюція, це постійна трансформація.

— Згодна. Але більше шансів зробити щось путнє у нашому житті має людина з генами Вишневецького, хай навіть і дещо попсованими.

— Цікаво, а Сидір — також спадковий аристократ? — згадав Георгій здорованя із зовсім неінтелектуальним обличчям.

— За іронією долі зш має прізвище Граб'янка... Георгій підхопився з дивана. Він нервував.

— Хто це підбирав вашу групу за прізвищами? Хто цим займався?

— Я, — спокійно відповіла Євдокія. її голос нагадував тон Снігової Королеви.

Єва продовжувала:

— Якби нашу організацію підкріпити двома-трьома такими, як ти, ми могли б скласти гідну противагу масонській ложі Святого Станіслава, куди входять ті, хто вважає себе елітою, — вона хрипко засміялася, — українською елітою...

Георгій задихався. Вона знала те, що знає не кожен політик в Україні. Він закричав на Євдокію:

— Невже ти не розумієш, що українська еліта — це міф? Українці — сільська нація, яка ненавиділа тих, хто виділявся із загальної маси. В нас не було королів, царів, лордів, баронів і графів! А князі були не українцями. Розумієш — не-у-кра-їн-ця-ми! Вишневецькі, Браницькі і... хто там іще! А гетьмани, тобто ті, хто себе називав ними, — це в основному звичайні сільські хлопці, які виявилися прудкішими і хитрішими від інших звичайних сільських хлопців і зробилися «панами з Іванів»... Невже ти цього не усвідомлюєш? А як тільки хтось виривався із своєї сільської хатини на світ божий, то вже на-зав-жди відривався від неї і починав вкладати усі свої таланти і* природжену інтелектуальність в розбудову чужих держав. А тут, на цій землі, завжди правили чужі! Розумієш — чужі: росіяни, поляки, австріяки, молдавани, євреї — чу-жі! І так буде завжди в цій задрипаній Україні! Завжди!

Євдокія стояла приголомшена. Вона наблизилася до нього впритул і прошипіла йому в обличчя:

— Ми повинні воскреснути... Воскреснути з мертвих... Ми — це справжня українська еліта! Ми завжди були! Ми є! І ми будемо завжди! Навіть працюючи на чужі держави, все одно ми залишалися українською елітою! Ми повинні стати господарями на своїй землі... Чуєш? Ми, а не вони! Не чужинці, що порядкують на нашій землі, не безпорадні селюки, а ми — розумієш? Ми!

Липинський різко розвернувся і рушив до себе в кабінет, однак згадав, що там робить уроки малий Георгій. Тоді він повернув до спальні, однак запах Євдокії прогнав його звідти. Йому не лишалось нічого іншого, як піти на кухню...

Голова була порожня. Він увесь був немов випотрошений. Ні нутрощів, ні почуттів. Одна порожнеча.

Невідомо, скільки він так просидів, нічого не відчуваючи, нічого не думаючи.