Егоїст - Гримич Марина. Страница 6

— Слухай, Джордже, — сказав він, — учора ввечері була міжфракційна нарада. Наша фракція віддає мій, тобто умовно мій, комітет вашій фракції. Як то кажуть: від нашого столу — вашому столу! Смачного! — він засміявся.

«Було б із чого сміятися! — подумав про себе Георгій. — За цю послугу нашій фракції доведеться дорого заплатити, напевно, одним із стратегічних комітетів». Тим часом Борис продовжував:

— Я тут переговорив зі своїми: якщо тебе твої висунуть на голову комітету, ми тебе підтримаємо. Так що дерзай!

Георгій розхвилювався. Посада голови комітету не входила до його планів. Але якщо ця ідея витає в повітрі, то й відвертатися від такої можливості немає сенсу. Перед фракцією Липинський звернувся до Кащука, аби той висунув його кандидатуру на голову комітету. На що Іван пихато заявив:

— Ти що — не знаєш: місце забив Пащенко! Послухай моєї поради: не пхайся туди. Не ставай йому впоперек дороги!

У Георгія відвисла щелепа: це сказав Іван? Іван Кащук, якого він, Георгій, немов мале дитя, за ручку вводив у політичну тусовку, вчив його азам політики, радив йому, як вижити?!

«Та-ак... Ясно, що Кащук крутить задом: він не хоче розсваритися з Пащенком. Може, самовисунутися? Чи нехай Пащенко керує? Юридичний факультет місцевого університету заочно, нуль практики, плюс відомий комплекс «пана з Івана», плюс вхожість до близького кола лідера — ось усе, виявляється, що треба, аби стати головою профільного комітету!»

Поки Георгій так розмірковував почалося засідання. Несподівано підняв руку Ільчишин:

— Пропоную на посаду правового комітету Липинсь-кого. Він — професіонал. Він професійний парламентар, класний юрист, знає всі входи і виходи, добре розбирається у законотворчій діяльності, орієнтується у реальній правовій ситуації.

Георгій від несподіванки мало не підскочив. Кащук сидів як обпльований.

Тут Пащенко влаштував ефектний спектакль. Обговорення кандидатур перетвориться на бабську істерику, і події розгорнулися не на користь Георгія: поплічники Пащенка добряче подзьобали і Липинського, і Ільчишина, а Георгієві друзі, чи то пак «друзі», відвертали очі, не бажаючи зв'язуватися з Пащенком. Вони всі, мов один, «згадали» про термінові справи і розбіглися. Проголосували за Пащенка.

Георгій встав і мовчки вийшов із засідання фракції. Це була не його гра.

Сьогодні був явно не його день. Він подумки лаяв себе за те, що спокусився на Борисову аферу. Заціпеніння не зникало. З ним таке бувало й раніше. І раніше він отримував плювок в обличчя. І знову, вже вкотре, виявився безпорадним у цій ситуації. Його немовби осліпило і оглушило. Він стояв і думав, чому так часто в цій країні у боротьбі за місце під сонцем сірятина перемагає талант? Від найнижчих низів до найвищих верхів. Чому українці скоріше голосуватимуть за безбарвну посередність, не даючи ходу яскравому професіоналу? Ось і зараз це золоте правило спрацювало. Він — юрист до мозку кісток — програв гнилому аматору. Причому його здали свої ж. Обурливо було не те, що він лишився без якоїсь посади, а те, що знову, вже вкотре спрацювала закономірність — адже таке робиться всюди, по всій країні — талант працює, а сірятина керує. І ніколи в цій країні не буде порядку. Ніколи.

— Не журися! — підбадьорив Липинського Ільчишин. — Мені теж нічого не дісталося в дерибані. — Що ж поробиш! Це країна — людей не на своєму місці. «Як часто жартують у Верховній Раді, чому ця країна називається не Гондурас?»

Георгій слабо посміхнувся.

— Усе одно, через два місяці, «більшовики» заберуть у нас усі комітети, — жартував Ігор. — Згадаєш мої слова!

Георгія це потішило.

— Давай пограємо якось у теніс! — запропонував Ільчишин уже на ходу і побіг, не дочекавшись відповіді.

Ігор Ільчишин—людина, дуже легка по життю. Він легко виграє і з легкістю приймає поразку, щоб через деякий час надолужити своє — виграти ще раз, і ще...

«Я так не можу. Я — егоїст. Я маю своє Его, марнославне, однак при цьому бездоганне і точне. Моє Его має гостре око, блискавичну реакцію і майже космічну швидкість. Як і сокіл-сапсан. Моє Его завжди приходило мені на допомогу. А тепер воно мовчить. Тепер воно стало міленьким і беззахисним. Його поранено».

Уперше він почув на свою адресу звинувачення «егоїст» від батька, коли відмовився пити із горнятка, в якого за хвилину перед тим той, через свою звичайну необережність, відбив вушко. Естет був закладений в Георгієві генетично. Він фізично не міг пити із покаліченого горнятка. «Егоїст!» — репетував батько. Мати з осудом подивилася на чоловіка і тихо, але суворо сказала на захист сина: «Він не егоїст. Він — аристократ!»

Батько вибухнув: «Аякже! Ви — аристократи, а ми — нікчемні селюки! Тоді чому ти за мене заміж вийшла? Бо не було за кого? Чи захотіла розбавити свою тухлу аристократичну кров свіженькою? Бидло ви, а не аристократи! Бидло!» Він сплюнув на щойно вимитий матір'ю старий дубовий паркет і вийшов геть.

От і тепер все повторилося. Плюнули не на нього особисто, а на свіжовимитий паркет, і це було дуже гидко. Тому що в Україні це відбувається щодня.

«Як бракує Україні еліти — не скороспілих багатіїв і галасливих політичних вискочок, а спадкових аристократів, які краще помруть, але не плюнуть на свіжовимитий паркет, не візьмуть хабаря, не стануть політичною повією. Але, на жаль, Скоропадські, Орлики, Ханенки, Полуботки колись утекли геть закордон. Хіба що окремі їхні нащадки скніють у цій країгі на десятих ролях, досягаючи максимум рівня професора університету. На верхівку державної піраміди їм не добратися: хороша генеалогія за своєю натурою не має селянської впертості чи нуворишівської хватки».

Георгій стояв у заціпенінні ще деякий час, нарешті махнувши рукою, рушив з місця. Він ішов наосліп, відчуваючи, як спазмує у грудях. Це досить небезпечний знак. Слід розслабитися. Але як? Усі методи, якими він зазвичай знімав стрес, — опера, гра в крикет або в бридж з сусідами за інтелігентною бесідою, — у цю мить були нереальними. Треба було заспокоїтися негайно, зараз же. Його пронизала несподівана потреба до когось пригорнутися, пожалітися на долю. Однак він був сам. Один на всьому світі. Він сам себе зробив таким. І нема чого жалітися.

Єдина людина в його житті, з якою він колись мав глибоку емоційну близькість — це була його мама, але вона пішла з життя багато років тому.

Він з острахом відчув наближення небезпечних симптомів приступу самотності.

«Треба щось робити. Може, й має рацію Аліса: мене чекає така сама доля, як і батька, котрий став щасливим лише тоді, коли позбувся сім'ї, хоча й робив вигляд, що страшенно страждає за своєю дружиною, яка так рано померла. Тепер він живе у своїй конурі, яка схожа на склад непотрібних старих речей, поїджених міллю і мишами. А мені, єдиному синові, не хочеться його відвідувати».

Скільки він себе пам'ятає у дорослому віці, він завжди був самотнім. Самотність не обтяжувала його, навпаки, давала можливість насолодитися свободою. Однак час од часу на нього нападала хандра. Багато років це повторювалося з періодичністю раз на рік. А от останні два роки напади чомусь почастішали.

Не-самотнім він себе пам'ятав лише у дитинстві. Він виріс у центрі Києва, на маленькій і тихій вуличці, яка перебувала в чарівному закапелку. Усі кияни люблять Київ по-різному. Новоприбулі кияни по-своєму, так звані «гурто-житські кияни», які отримали квартири після десяти — двадцяти років тимчасового і досить непевного статусу, — інакше, а народжені в Києві — зовсім по-особливому. Серед корінних киян виділяється група тих, хто народився і виріс у центрі міста. Це особлива порода киян. Для них найчарів-нішим є не той музейний Київ із золотими банями і доглянутими парками, а саме такі затишні закапелки, яких зараз, на жаль, дедалі меншає.

Георгій у дитинстві жив у такому закапелку, на маленькій тупиковій вуличці, що брала початок від Андріївського узвозу, який у ті часи був не нинішнім взірцевим сувенірним купи-продаєм, а магічною крученою стежкою у королівстві зачарованих старих будівель із рипучими дерев'яними сходами, химерних будинків, де жили дивакуваті люди, зі своїми специфічними звичаями й уподобаннями, зовсім несхожі на тих, хто жив поза узвозом. Навколо Андріївського узвозу були розташовані гектари пустирів із залишками старих розкішних панських садів і руїн старих міщанських будинків, з безліччю потаємних стежин поміж високими будяками, стежин, які вели з однієї київської гори на іншу, стежин, які щоразу приводили в інше місце. Яри, що тяглися паралельно Великій Житомирській, — це був справжній рай для дітлахів. У дитинстві Георгій з друзями облазив уздовж і впоперек «замок Річарда», шукаючи скарби і знаходячи дивні речі, які потім зберігав у металевій круглій коробочці з-під монпансьє.