Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич. Страница 20

На палубі перед ним виростає худорлявий чоловік у майці, низько йому кланяється. Говорить до нього поганенькою англійською мовою:

— Ми бачити вас... ми бути щасливі містера Реттігана...

Одначе на обличчях юрмиська навкруг сувора настороженість, обличчя брудні, очі недовірливі, в руках автомати, страх і озлобленість, і недовіра.

Худорлявий у майці ще раз вклоняється до Реттігана:

— Ми одержувати сигнал з Каліфорнії...

Перед бароном відчиняються двері до коридору, далі ще одні двері і тут — велика каюта. Посередині столик, геть заставлений наїдками і напоями. Навколо кілька постатей в плямистих куртках бойовиків, обличчя бородаті, кущуваті брови насуплені. Вони позиркують на володаря «Мажестік-12» з затаєним ляком, вони ще не ладні повірити, що це він, той самий громовержець фінансового Олімпу, котрому досі все було підвладне: і мільйонні армії, і дальні бомбардувальники, і ядерні підводні човни, і мережа таємних агентів по всій земній кулі. Його поява тут, на лінкорі, на російському бойовому кораблі, — то поганий знак, попередження аллаха, і дивно, чому їхній командир (отой, що в смугастій тільняшці) виявляє до нього стільки боязкої поштивості.

Однак командир дає знак починати трапезу. Спершу, звісно, коротке моління, складені долонями руки підносяться до чола, палка згадка великого Аллаха і його сина Магомета, і зітхання, як знак повної самопожертви в ім’я Всевишнього. На столі нема ані краплини спиртного, жодної пляшки вина, все благочинне і урочисто строге.

Беруться до їжі. Ноги підібгані по-турецьки, на довгобородих обличчях релігійних екстаз. Аллах...

Аллах... Аллах... бурмочуть їхні вуста, і побожно приплющуються очі. Аллах... Аллах... підносить вгору руку командир в смугастій тільняшці. Аллах... Аллах.. Аллах...

І зненацька ошалілий вереск вартового на палубі:

— Аллах-Акбар!

Як шалений знак перестороги. Як попередження раптового лиха. Що там скоїлося у цьому світі гяурів? Смугастий командир перший вилітає на палубу, за ним кидаються інші бородачі. І аж потому плентається старий барон Реттіган. Двері перед ним стоять отвором, далі невідомість і якась дивна раптова темінь.

У небі хмара. Ні, не хмара, а велетенський чорний диск, грандіозна тареля, і в ній тисячі вогників, тисячі зблисків. Зависло громаддя, і день став ніччю. І море завмерло в безруху. Чорне небо, чорне море.

Бородачі лежать на палубі ниць, припавши лобами до дерев’яного покриття, бурмочуть молитви, стогнуть від жаху. Аллах... Аллах... Аллах...

І враз барон чує в собі голос. Сам себе чує. Ні, не себе, не себе! Такого він ніколи не знав, такого владного і всепроникаючого колосу йому не доводилося ніколи чути.

— Ваш син з вами, Реттіган. Він кличе вас до себе. І його вірна кохана кличе вас до себе. Ми знаємо про ваш намір віддати життя за них, і це підносить вас в наших очах. Вони хочуть бачити вас, Реттіган. Повертайтеся до них, Реттіган!

Вся палуба вкрита тілами бородатих боївників. Глухе бурмотіння їхнє зависає над кораблем, як непроникна запона. Жодного погляду вгору на чорне кружало. І тут баронові щось наче змигнуло звідти, з отих блискучих віконець, щось підбадьорливе і владне. І він збагнув, що йому на поміч прийшов сам Космос. Хай ці бородані (які заплямували себе страшними злочинами) зносять свої моління до вічного Розуму, і випрошують у нього прощення!

Йому, баронові Реттігану належиться робити інше. Він одержав сигнал із Всесвіту. Там знають про все і кваплять до дії.

«Яке дивовижне веління! — подумав барон Реттіган і рушив, обережно переступаючи через розпластані тіла воївників, до трапу. — Я ж мусив за кілька хвилин натиснути на кнопку детонатора! Лишалося кілька хвилин до вибуху. Боже праведний, Розуме Всесвітній! Спасибі Тобі за передсмертний дар! Спасибі, що ти встиг і встигну я!»

Руки банкіра Реттігана вчепилися в мотузяне поруччя, і він став неквапно, ступаючи по гойдливому трапу, спускатися до моторного човна. Коли нога вперлася в залите водою дно, баронові очі втупилися в брезент. І миттю згадалось, що там була смерть. Його аж пересіпнуло, він відчув кволість в ногах і опустився на грати.

Його рука потягнулася до кнопки старту. Натиснув її, ззаду заревів мотор, стряхнувся весь тулуб човна, Реттіган взявся за кермо і з острахом підняв голову. Якщо там почули, йому лишалася тільки смерть.

Жодна душа не визирнула йому вслід.

Барон дав газу і круто розвернув човна до далекого берега.

Він причалив позаду корми «Салюту», вимкнув мотор, і його старече тіло раптово опало. Сидів, поринувши в забуття, і стиха бурмотів про себе: «Ваш син з вами, Реттіган. Він кличе вас до себе... і вірна кохана його кличе вас до себе...» Знову повторив ці слова, і аж тоді наче отямився. І відчув силу у всьому своєму тілі.

Зненацька хтось шарпнув човна за бічову. Барон глянув угору і побачив на причалі молодого морського офіцера в синьому кітелі з бойовими нагородами на грудях.

— Слава Богу, що ви повернулися живим і здоровим, — кидає він усміхнено старому баронові Реттігану. — Ходіть до нас, розповідайте, як це вам пощастило вихопитися з того лиха?

— Не було ніякого лиха, — відповідає барон, вибираючись з човна на крутий бетонний причал. Йому до серця оцей милий, з легким смутком у очах офіцер. — Я просто сів у свого човника, і ось я тут.

— А вибух?..

— Не було вибуха.

— Як це не було?.. Пробачте, бароне, це якесь містичне марево, це неймовірно! Вибух повинен був статися, і ми з величезним жалем чекали ударної хвилі, але ні хвилі, ані лінкора...

В барона полізли на лоба очі. Стояв на причалі, як теля перед ворітьми, кліпав віями. Він же якихось чверть години тому зійшов з палуби... даруйте, з клятого лінкора, він досі тішився грандіозним шаленим дивом, казковим небесним чудиськом, коли з космосу опустився над ним чорний круг-веле-тень, і банда терористів впала перед ним на палубі в екстазі релігійного поклоніння й жаху. І тому він, барон Реттіган, не натиснув на кнопку детонатора, не підірвав корабель, не вбив себе і не вбив кавказьких зайд. Нащо ж було вбивати їх? Космос сам став для них суддею і рішенцем.

— Так, це славний Космос звершив свій вирок! — з глухим, втішним сміхом вигукнув капітан-лейтенант Серж. — А ми тут ламаємо голову, чому лінкор, який стояв біля Костянтинівського Равеліну, і погрожував нам вдарити по місту з своїх ядерних систем, зник з обрію.

Старий барон отупіло повертає голову до горизонту. Справді, ніякого лінкора, все голо й пусто. Зникла біда, розтанула, випарувалася.

— Я починаю дещо розуміти, — кривить в доброму усміху губи Серж. — Його величність Космос повторив експеримент, поставлений ним ще в травні 1945 року. Лінкор зник у часовому небутті. Хіба це нереально?

Реттіган подумав:

— Може! Містер капітан-лейтенант, ви маєте рацію.

І тут Серж щосили вдарив себе по колінах руками. Аж свиснув з задоволенням. До нього саме наближався капранг Севастьянов, його друг і начальник. Цей зрозуміє, цей потішиться з ним. Серж в кількох словах змалював ситуацію, власне, переповів те, що скоїлося на лінкорі, яке дивовижне диво там вдарило з небес, себто Космос нагадав про себе і нагадав не просто так, не світлою появою, а прямо впав з небес і ось... немає лінкора!

— Ти хочеш сказати, що наш лінійний корабель по велінню Космоса тепер уже не існує? — наморщив чоло Севастьянов.

— Я навіть певен, що не існує! — махнув рукою Серж і тицьнув нею в бік горизонту. — Не існує ні терористів на ньому, ні ядерних ракет, готових до пуску і удару в бік Севастополя, і ніякого зла, ніякої загрози ядерної війни! Так вирішив Космос! Так вирішив світовий Розум! — проголосив майже урочисто Серж і тут же палко обняв свого друга-ко-мандира. — Отже, поставимо на цьому крапку, капранг-2. Можеш дзвонити своєму синкові, своєму високому, грізному Віктору Степановичу Севастьянову, своєму ніжному й любому контр-адміралові, що Космос, власне, сьогодні, — та що там сьогодні — півгодини тому, довів свою велику волю і свою рішучість діяти. — Помітивши присмерк на обличчі командира, Серж вражено підкинув брови: — Ти що, не радий? Ти не розумієш, яка грандіозна подія відбулася там в морі?