Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна. Страница 43

14 травня 1996 року в Києві, у приміщенні Спілки письменників України за сприяння тодішнього (та й нинішнього) міського голови Чернівців Миколи Федорука та тодішнього заступника голови Чернівецької облдержадміністрації з гуманітарних питань, а нині професора університету Анатолія Круглашова я зорганізувала і провела творчий вечір дев'ятьох буковинських поетів молодшої генерації (за що на мене образилася класична «верхівка» Буковини) - де були

Борис Бунчук, Микола Бучко, Володимир Вознюк, Іліє Зегря, Катерина Міщенко, Василь Кожелянко, Мирослав Лазарук, Віра Китайгородська і я.

Вечір мав шалений розголос. Київська «верхівка» із доброю заздрістю обмінювалася враженнями. Кілька притомних на той час народних депутатів від Буковини «малювали» перспективи книговидавничого буму на Буковині, я жартувала що президент Кучма почув про наш вечір - і на радощах підписав указ про призначення нового голови облдержадміністрації Георгія Філіпчука, який перше своє слово в новій ролі казав на теперішній вулиці Банковій, 2, перед письменницькою елітою України. А Мирослав Лазарук тут-таки був «засватаний» Філіпчуком на посаду начальника обласного управління культури (Миросю, у мене легка рука - я твоя нанашка! І по «Буковинському журналові» також!). Під аплодисменти захвату співали Рахіля Руснак із Кіцманя та Ігор Чернюк (наше буковинське диво у Києві!). Файно!

На фуршеті, трохи осмілівши від доброго коньяку, я підійшла до Іванеска (він тоді очолював державний комітет у справах національностей та міграції України), і вже, було, відкрила рот для давньої цікавості про той епізод із Качаловським. Однак я швидко зніяковіла, бо Михайло Іванович підніс дуже делікатний (ну, мало не весільний) букет квітів і розчулив мене компліментами. А жінка часто живе вухами... Свідком цього епізоду був, добре пам'ятаю, поет Станіслав Зінчук (світла йому пам'ять), який тоді працював у відомстві Іванеска. Отож, мені якось не випадало в такий вечір (майже ніч) при свідках ворушити неприємні спогади. А даремно. Бо невдовзі Михайло Іванович розпрощався зі світом. Розповідали, що смерть його була жахлива: будучи у відпустці у рідному селі Typятка Глибоцького району на Буковині, він пішов у ліс по гриби. І знайшли його в лісі мертвого через якийсь час, після оголошення розшуків. Але попри всю свою колишню високу партійну посаду він залишився у пам'яті багатьох людей, які щось таки бачили на своєму віку, людиною «без партійного фанатизму» і без немудрого бігу «поперед батька в пекло».

Я не маю жодного сумніву в правдивості ситуації, розказаної Адамом Маковецьким. Оскільки тоді в соціологічній лабораторії працював мій чоловік. І він у той же день, коли Маковецький повернувся з обкому, сказав удома, що трапилося щось надзвичайне, бо Адам Мефодійович хапався за серце і казав, що така держава приречена. Це казав Маковецький (вічна йому пам'ять!)! Маковецький, який навчав нас етики, володів іспанською мовою, кілька років викладав в університеті на Кубі. Делікатний і обережний Маковецький, що неймовірними власними зусиллями створив першу після Києва соціологічну лабораторію, добре розуміючи важливість соціології як науки (яку дуже і дуже не визнавали в Радянському Союзі)!

Але у мене також є ще й особиста історія, пов'язана з чернівецькою алопецією. Я в той час ще працювала на машзаводі. І ось моє чуйне поетичне серце продиктувало тоді приблизно таке:

Я заверстала ці вісім - на мій погляд, цілком невинних - вісім рядків у лівій нижній частині шпальти чергового номера нашого «Машинобудівника» - і відвезла матеріали в обласну друкарню. Зверстала. Вичитала номер. Поправила помилки. Підписала до друку. Віддала цензорам на підпис (точніше, на печатку «Дозволяю до друку»). Увечері, як завжди, телефоную у кабінет цензора (чи цензориці). Я мушу почути, що номер дозволено друкувати. Тоді я знову повинна приїхати в друкарню на вулицю Леніна, на дозволеному цензором екземплярі поставити свій підпис «У світ!» і віддати друкарям...

Мій «Машинобудівник» уперше вийшов «сліпий». Тобто на місці «білюської конвалії» зяяла біла дірка. А через день щось я там змушена була поставити інше (не пригадаю, варто подивитися в архів), бо газету передруковували. Адже це було нечувано і безпрецедентно, щоб у номері зяяла пустка. У мене ще зберігається та білизна другої сторінки «Машинобудівника».

Та це ще не все. Напередодні я записала на обласному радіо чи то у Любомири Паранюк, чи то у Миколи Смолінського (земля йому пером) для поетичної сторінки цикл ліричних віршів. А поміж ними я втулила ту «конвалію». О 18.15 вмикаю «брехунець» - і чую (о, Єзус Марія!) концерт. І концерт починається піснею «Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко». Отже, поетичну передачу у повному форматі «вибракували» з ефіру (ні, щоб «вирізати» неугодний уривок!) та ще й насміялися наді мною таким нахабним чином!

Через кілька днів відбувається «профілактика» Чернівецької Спілки письменників - письменницькі збори за участі мало не всього партійного керівництва міста й області, й чомусь заступниці голови облвиконкому. Пам'ятаю всіх поіменно. «Партія» розказує, як молодий член Спілки Радянських письменників Марія Матіос припустилася ідеологічної помилки у своїй роботі - написала вірш про конвалію, що гине від радіоактивного бору. На що вона натякає у такий важкий для області ідеологічний час?! Не вистачає, щоб завтра колектив машзаводу, підбурений редактором, вийшов на вулиці (ото вже збурювачка спокою, ото силачка, та Марія! - ну чистий тобі сьогоднішній Вірастюк!). Тут своїх «бузутерів» вистачає.

Партія розказує? Але і я «партії» розказую. Про «Чуєш чи не чуєш...» розказую. Про більмо в газеті Ще щось там розказую. Гаряче так. Палко!

Не знаю, що вони мали робити тоді зі мною і ще кількома не зовсім, німими письменниками - я усе ж тоді була не одна. Мені згодом Василь Кожелянко розказував, як вони на початку 80-х його «обробляли». За мене заступився завжди гарячий Анатолій Крим (він 17 листопада 1988 року в «Літературній Україні» після тривалої «тяганини» усе ж надрукував статтю «Тривожно нині в Чернівцях...», чим також спричинив невдоволення партійної верхівки. Адже він називав тодішнього заступника міністра охорони здоров'я СРСР і міністра охорони здоров'я України Романенка, який рекомендував зачиняти кватирки в квартирах і не піддаватися безпідставній паніці). І заступився Іван Іванович Кілару - редактор обласної партійної газети «Зоріле Буковіней», що виходила молдавською мовою. Кілару умів якось так, ну, якось так сказати, де дипломатично, де жартівливо. Де ще якось суто по-буковинськи, що й заперечити було нічим. Мовляв, ще молода, лише дві книжки, член Спілки, дуже емоційна, з віком пройде, працює у робітничому колективі, багато виступає з віршами перед трудовими колективами, вірші не шкідливі, ліричні, ось і він бере її на ті виступи, вона врахує свої помилки і дослухається порад старших товаришів... Треба було знати Івана (Іона) Кілару! Він завжди заступався майже за всіх письменників і допомагав їм. Про його творчість не буду. Кілару сам усе прекрасно розумів - і на особливе місце в літературі не претендував. Але Іван Кілару був вхожий в усі обкомівські двері. І завжди міг підстрахувати «непокірного», користуючись своїм ім'ям, а найголовніше - «земляцтвом» із М. Іванеском. Але ні один, ні другий не здогадалися би «проробляти» навіть «шкідницю»-жінку під час вагітності. Знаю!