Без козиря (збірка) - Панч Петро. Страница 13

Кілька днів тому на шахті пройшла поголоска про втечу Мостового із тюрми, але в це не вірили. І от він з'явився. В шахтарів заіскрилися очі, наче їм прибуло сили. Де ж він? За звичкою озирнулися до воріт, але побачили тільки каски й папахи, зирнули в інший бік, де під сонцем жевріли іскрами вали вороного вугілля. Між ними ступав Максим Мостовий. На ньому була незмінна потерта шкіряна куртка і такі ж потерті чоботи, що по щиколотку грузли в штиб. Від широкого козирка на Максимове обличчя падала бузкова тінь, під очима були синці, але він посміхався. Шахтарі розступилися. Мабуть, Мостовий не знає, що тут повен двір варти й німців. Ага, помітив! Чому ж він не тікає? Шахтарі, захоплені з такої відваги і пройняті почуттям небезпеки, обступили його тісним кільцем. Дехто простягав руку, дехто по-приятельському штовхав під бік.

— Та обережніше, чорти, мене вже й без вас наштовхали. Чого це ви носи повісили?

— Та ти що, не знаєш про новий наказ?

— Розстрілами залякують? — І Максим кивнув на естакаду, на якій стояв Ганс і завбачливо дивився в інший бік.

— Ти того не бійся, — шепнув на вухо Байда.

— А чого нам боятися окупантів? Ми дома, нехай вони бояться, бо не сьогодні-завтра, а доведеться п'яти салом намазувати. Все ото від безсилля, товариші, накази їхні. На всіх робітників тюрем не вистачить, а мертві вугілля їм не будуть довбати.

— А після дванадцятигодинної праці і живі стануть мертвими…

— Охлянуть!

— Правда, це правда!

— Тут хазяї ми, а не купка грабіжників-буржуїв.

— Ти диви, який хазяїн знайшовся, — хихикнув Задоя і штовхнув сусіду, кивнувши йому на шахтну будівлю. Той потайки вийшов із тугого кола й зачукикав по східцях на плити.

— А тепер слухайте і міркуйте. Відозву нашу читали, як тут німці опинилися? Читали! Так от, Радянська Україна піднімає визвольну вітчизняну війну. В Золотоніському повіті, у Лубенському, у Куп'янському, у Чигиринському повітах уже вибухнули повстання селян. Так що ж, ми не підтримаємо їх? Чи ми не вміємо організовано виступати за свої права?

— Отож я і кажу, — гукнув Байда, — сьогодні мене, завтра другого. Треба організовано, як каже Максим.

— Ось зараз його організують, арештанта! — продовжував Задоя.

— А ти, кнур чортів, замовкни!

— Щоб знову шахту зупинили?

— А для вас це смерть! — кліпнув на нього Убогий.

— Салом заллє, от і буде смерть!

Це сказав непевним голосом, схожим на перше кукурікання півника, Ілько, який уже держався гурту коногонів. На чорних машкарах блимнули білі разки зубів, оголених посмішкою. Ілько весь спалахнув від такої підтримки і уваги до себе.

— Чи, може, будемо чекати, — продовжував Максим, — доки нам усім надінуть залізні браслети на руки? Он у Юр'ївці уже поступило на завод замовлення від начальника державної варти на десять пар наручних кайданів. Ще й зразок приклав!

До нього протиснувся Гнат Убогий і хутко щось почав говорити йому на вухо.

— Всім! — відказав Мостовий. — На похорон нашого товариша Хабібули вийти всім, товариші! Хай знають, що ми їх не боїмось. А про інше, — сказав він уже до Гната, — треба спочатку домовитися з сусідніми шахтами, підготуватися!

По східцях задріботів, повертаючись назад, Задоїн посланець. За ним ішов з годинником у руці технік Сивокіз. Він зупинився на верхній приступці, визивно зиркнув на голови шахтарів і, ще раз глянувши на годинник на срібному ланцюжку, насуплено кинув, як капітан з рубки:

— Ви довго ще будете анекдоти розповідати? Не знаєте, коли починається робота? Марш до кліті!

— Гуляйте самі, пане Сивокіз!

— Нема дурнів, — гукнув Байда. — Це я, щоб вас не ображати на службі.

— По дванадцять годин сидіти під землею?

— Каторгу заводити?

— Не ходи ніхто! — знову прогудів Байдин бас.

Сивокіз гукнув нагору:

— Десятник, а поклич сюди варту!

— Чого ти загрожуєш?

— Це тобі не старий режим!

— Ми не раби!

— Тут, здається, паршива вівця появилася. — Сивокіз витяг шию і обмацав гострими очима шахтарів. — Ага, так он хто вас підбурює, дурнів. — Він виглянув на естакаду й поманив німецького солдата. Той, ніби не помітивши його знаків, знову відвернувся в другий бік.

Байда, спіймавши на собі Сивокозів погляд, голосно викрикнув:

— Гроші сперва заплатіть, раз заробили люди!

— Хто тут заробив? — почув Байда позаду себе іронічний голос. — Я буду зараз розплачуватись! — Він озирнувся. Рябий вартовий з піднятим нагаєм намагався продертись усередину. З протилежного боку прочищала собі дорогу незрозумілими словами і широким багнетом зелена каска. Але шахтарі й не думали поступатись. Вони збилися ще тісніше, і до сивої шапки вартового загрозливо схилилося кілька гострих дзьобів на обушках.

Сивокіз топтався на верхній приступці й нервово показував комусь пальцем у середину кола.

Вартовий витяг із бокової кишеньки чорний сюрчок і пронизливо засюрчав. Від натуги булькаті його очі, якими він пас шахтарів, вилізли на лоб, а рябе обличчя стало буряковим; у шахтарів, навіть під сажею, помітно зблідли обличчя.

У Гордія Байди від сюрчка теж злякано тьохнуло серце. Але він боявся зараз не за себе: всередині й досі стояв Максим Мостовий, якому тепер нікуди буде втекти. Байда витяг шию: з різних боків бігли сиві шапки й зелені каски, виставивши наперед багнети. Шахтарі похилилися, потім, волочачи ноги, посунули, ніби єдине тіло, під естакаду.

Попереду сичав паровоз. Ніби злякавшись бути зім'ятим натовпом, він засичав ще дужче, випустив цілу хмару пари, гучно зойкнув і завертів колесами. Від шахтарів непомітно відділився Максим Мостовий і зник у сивій парі. Коли пара розійшлась, не було вже ні Мостового, ні паровоза. Роздратована варта в пошуках забігала між купами вугілля. Байда рукавом витер лоб і голосно засміявся собі в рукав: його лоскотало почуття радості, яку він не знати коли переживав. Хтось шарпонув його за руку. Все ще з очима, повними сміху, Байда озирнувся.

— Ну й герой! — Останнє слово само вилетіло з незакритого від здивування рота. За лікоть його тримав з лютим виглядом гайдамака. Посмішка погасла, як останній промінь вечірнього сонця гасне на шибках убогої хати.

— Чи вже й сміятися не можна? — почуваючи наближення якогось лиха, проговорив Байда підупалим голосом.

— Ти мені на кутні засмієшся! — визвірився на нього гайдамака і стусонув у плечі. — Марш!

— Куди марш? Та не штовхайся, а то коли б сторч не став! — І він уже обома руками стиснув держално обушка.

Гайдамака засюрчав під самим вухом. Байда смикнув рукав, але в нього міцно вчепився гайдамака, до якого на підмогу бігло ще двоє німців.

Шахтарі, побачивши Байду в небезпеці, кинулися було до нього на підмогу. Тоді солдати скинули гвинтівки з широкими багнетами на руки і, голосно попереджаючи, закричали:

— Цюрік!

У Байди враз ослабло все тіло, і він неслухняними ногами поплівся між двома широкими багнетами і нагаєм позаду. На естакаді все ще маячила постать у касці з багнетом за плечима. Солдат дивився вслід прудкому паровозові й широко посміхався.

Коли натовп залишився вже позаду, Байда враз озирнувся і крикнув через плече:

— А ви не будьте дурнями, чули, що казав Максим!

Гайдамака штовхнув його в плечі, від чого Байда ніби надкусив останнє слово. Десь збоку виринув з переляканим виглядом Ілько.

— Тату, — прошептав він зблідлими губами.

— Візьми обушок. — І Байда сунув йому в руки держално. — Іди назад, купи держись.

Вартовий випустив Байду за ворота, на майдан, на якому стояв будинок варти.

Тіло забитого Хабібули ще й досі лежало непохованим, а дванадцятигодинний робочий день засмутив навіть однодумців Задої.

Того ж вечора Гнат Убогий скликав комуністів в найдальшому закапелку Собачіївки. Прийшов Семен Сухий, Гриць Духота — слюсар із ремонтного цеху. Він був парубок уже в літах. Мав ще прийти Василь Моренко. Ставши кульгавим, він тепер працював у шахті за стволового. Оце були і всі комуністи, що залишилися в Калинівці. У ближчому селі — Платонівці, де також жили шахтарі, було ще двоє надійних, які ходили ще в співчуваючих, — коваль Власов, що майже ніколи не розлучався з голосною гармонією, і, навпаки, завжди тихий і дрібний з обличчя учитель Безуглий.