Без козиря (збірка) - Панч Петро. Страница 19

«Уже, мабуть, і друга година минула», — перебиває хто-небудь.

А Деригуз мов не чує, сидить, ручки на пузі зложивши, та під пісню хилитається. Потім одкриє одне око, зизом гляне на свою «цибулю» і знову хитається. А ми страждаємо і знову співаємо. Деригуз підспівує тоненько, як козеня, і сльозу пускає. Плаче, стерво, і нас на сльозу збиває. По вікнах дощ ляпотить, у казармі болото, а на душі ще більше.

«Доки ж ти мучитимеш православних? — Був у нас один такий розстрига-піп, Северином звали. — Доки, питає, — дражнитимеш?»

«А чого ж ви, — каже, — не підходите?»

Шахтар знає, що Деригуз у борг тепер уже не дасть, і цідить поволі, щоб довше поласувати. Вип'є і мовчки лягає на голий піл. А Северинові й цього мало.

«От взяти, — каже, — приміром, шнур, що до випалу динаміту, і ломаку, так, по-моєму, шнур дошкульніший, ніж ломака».

А ми вже здогадуємось, для чого це говориться.

«Ломака дошкульніше б'є!» — кричимо.

«Ні, шнур!»

«Ломака!»

«Шнур!»

Деригуз і собі встряє:

«Ломака!» — кричить.

А Северин уже встає:

«Давайте перевіримо. Я згоден!»

Дурно ж ніхто не захоче підставляти боки. Деригуз обом по шкалику горілки. Тепер вже нічого більше не зостається, як тільки спати, а потім знову в мокрий вибій, і так аж до нової получки. А захоче шахтар перейти на іншу шахту, так йому ні в чому й за виселок вийти: голий як бубон. Усе з горя пропив. Ще коли влітку, то хоч лопухом прикриється, а взимку, в стужу, коли треба, може, верстов зо три пробігти, тоді такий шахтар збирає, де тільки знайде, лахміття, рогожу, бабські подрані спідниці, підперізується перевеслом із соломи і летить. А Северинові довелося летіти, так і лахміття не знайшов: одною соломою спеленав себе та так і помандрував світ заочі. А ти, Задоя паршива, тоді, мабуть, на пшеничних паляничках ріс, мої ґрунти скуповував та пив з нас кров, як Деригуз.

Гордій Байда сердито блимнув на Задою, але в нього в ногах сидів уже не Задоя, а Деригуз Оксентій Петрович і хитро підморгував маленькими, ніби осокою прорізаними, очицями. Байда з огидою, як павука, скинув його з ліжка. Деригуз упав накарачки, заліз у темний куток й звідти почав скімлити, аж доки не загув на всю хату.

Гордій Байда кліпнув очима.

У хаті все ще душив самогон. Ілько з перекривленими, потрісканими від жаги губами хропів у кутку. Над ним стояла, підперши долонею щоку, мати і скрушно хитала головою:

— І сьогодні, мабуть, не піде на роботу. Може, хоч тебе слухатиме; мене — й вухом не веде.

Гордій Байда штовхнув його ногою:

— Ану вставай, гуляко!

Ілько щось буркнув і повернувся до стіни.

— Гудок уже був, чуєш!

— Нехай собі гуде, а я не піду.

— Чому?

— Не піду.

— Ільку!

— Одв'яжіться. Сказав не піду — і не піду!

— Може, в нього голова болить, — вставила Харита, готова вже захищати його від батька. — Болить голова, синку?

— Не ваше діло!

Гордій Байда засопів, як над важкою грудою вугілля. Ще б хвилина — і він розчавив би його кулаком. Мати сполошилась:

— Це він спросоння. Ти не турбуйся, він піде.

— Щоб ти мені його вирядила на роботу, — під давно не голеною шпакуватою бородою важко ходили сірі жовна. — Розпаскудила хлопця!

Насупивши брови, Гордій Байда надів шапку і, за звичкою знявши з стіни обушок, пішов з хати.

— Хоч би ж хліба вкусив…

Байда навіть не оглянувся. Напосідлива думка за всяку ціну стати знову на роботу підганяла його на шахту.

Гора породи, ховаючи в тумані голову з тьмяним вогником на лобі, пломеніла зеленкуватими і жовтими язиками і курилася димом. На копрі ворожили шпицями шківи, а з паровичні вихоплювались білі клубки пари й обволікали чорні будівлі. У світлі електричних лампочок то з'являлися, то зникали похнюплені постаті шахтарів. Гордій Байда заздро стежив, як вони заходили до лампової, збиралися купками, йшли до кліті. Їхні лампочки в сивому тумані миготіли, мов світлячки в лісі. Звиклим вухом він ловив сигнали, брязкання залізних дверець і навіть крізь товсті стіни бачив, як вагончики з брязкотом вистрибували на плити й гриміли по естакаді. Байда п'ятнадцять років щоденно топтав ці плити, вдихав густий цигарковий дим, штовхався поміж обдертих, замурзаних, завжди готових на гостре слово своїх товаришів. Шахта забрала у нього молодість, мокрі вибої виссали з нього силу. Він не раз проклинав свою безталанну долю, а от зараз, коли його силою вихопили з цього чорного казана, наповненого людським клекотом, Байді тепер усе тут стало дорогим і привабливим. «Ти ще не здумай мені швендяти по шахті!» Почуття образи стискало йому серце. «Сивокіз мені заборонятиме ходити на шахту. Тебе треба гнати брудною мітлою, а не мене! Я до себе йду, на свою шахту!» І Байда, що надумав за ніч піти просто на восьмий номер попитати там роботи, круто повернув до воріт своєї шахти. «Оце я й вийшов на роботу, пане Сивокіз, тільки не радійте: робочий шпиком для вас не стане. Катюги, на чому хочуть триматися! А роботу ще знайдемо, не тільки світу, що в вікні».

Сердитий і грізний, ладний розвалити голову першому, хто б заступив йому дорогу, Байда зайшов на подвір'я.

Довкола, в сірій імлі, валялися заржавілі вагончики, залізні труби, купи битої цегли, затоптані в багно шматки линви. Раніше вони наганяли на нього нудьгу, тепер же вбирали очі, як щось дороге і звикле, без чого й життя ставало немислиме.

Побачивши Байду, шахтарі спочатку зиркали на вартового, що куняв біля контори, потім з іскорками цікавості в очах і з посмішкою на чорних губах підходили до нього й замашисто тиснули йому руку:

— Байда! Повернувся! Ну що там?

— Скоро прийдуть наші?

— А то вже терпіти не можна!

У голодних очах тремтіла надія, що, може, хоч він, Байда, скаже нарешті, доки ж їм ходити в ярмі з гетьманськими й німецькими занозами.

Гордій Байда розхвилювався. Вперше за все життя йому доводилось не слухати інших, а самому говорити про політику. І не тільки говорити, а й повчати людей. Він розумів, що не Семен Сухий, а партія доручила йому вести агітацію. Пригадуючи, що і як говорив у в'язниці Троян, затинаючись і червоніючи, як школяр, почав:

— От пишуть про Червону армію в газеті. — Він дістав з кишені вже потерту газетку, відкашлявся й почав з Архангельська.

Коло шахтарів збільшувалося. Щоб не пропустити жодного слова, шахтарі душили в долонях кашель, який рвав їм груди.

— А взяти не можуть, — продовжував Байда, вищий за всіх на цілу голову. — Не можуть, в народі сила прокинулась. Усі заводи вийшли битися з гідрою контрреволюції.

— Ото й нам би треба.

— Звісно, під лежачий камінь і вода не біжить.

Із грудей у шахтарів з шумом виривається зітхання.

— Якби в нас менше було шкурників. А то як що — «мовчи та лиш». Максим Мостовий уже казав: «Морочать вас вариводи, а ви й вуха розвісили».

— Бо Мостовий правильну лінію веде — більшовицьку! Я там у тюрмі наслухався, надивився: меншовикові де тепло, там і він. На язик широкий, а як до діла, так і хвіст набік. Точнісінько, як наш Пантелеймон Петрович. А ще були там, що за землю й волю. Есери називаються. Все їм ставок та млинок сниться, а об робочого бояться руки закаляти. А що вже на більшовиків сичать, так більше нікуди. Ні, правильнішої за більшовицьку партію нема — до біса панів! Заводи робітникам, землю селянам, а хто не робить, той не їсть! Погана, скажете, програма?

Крізь туге коло продерся Семен Сухий і довго тиснув Байді руку:

— Отак би й давно, Гордію. Найматись прийшов?

— Хіба такого приймуть! — сказав шахтар, із захопленням дивлячись на Байду. — Вони бояться більшовиків, як вогню.

Від цих слів Байда враз виріс у власних очах і вже з погордою сказав:

— Стану я їх, буржуїв, просити. Прийдуть більшовики — роботи усім тоді вистачить!

Від контори котився Задоя. Гордій Байда вийшов із кола.

— Ти ж навідуйся до нас, — говорили шахтарі. — Може, дещо почуєш. Правда — вона як джерельна вода.