Без козиря (збірка) - Панч Петро. Страница 37

— А-а, це ви… Бунтувати мені!

Сотник, запобігливо посміхнувшись до поповнення, хутко зашепотів отаманові щось на вухо. Отаман тужився його зрозуміти, навіть здивовано посміхнувся і знову, забувши, чого від нього хочуть, втупився очима перед себе:

— Більшовиків, комуністів чекаєте?.. В холодну їх! — і повернувся, мабуть, вважаючи закінченою свою місію, але збентежений сотник знову навернув його до спохмурнілої, насупленої шеренги. Нарешті в отамана, мабуть на момент, розвиднілося в голові, він сердито витріщив очі й сказав:

— Здорові були, молодці… панове… запо… запоре… пороти буду… Сс… Слава!

Тепер уже сотник, не певний за дальшу отаманову мову, постарався повернути його до вагона.

— Свято, панове, Різдво, — пробачаючись за отамана, що впився, запобігливо сказав сотник і кивнув бунчужному.

Заклякле поповнення перебрав до своїх рук бунчужний. Він був у синьому жупані і в сивій шапці з коротеньким синім шликом, пристебнутим тризубцем — державною кокардою. Від старшин добути будь-яке розпорядження було безнадійно, і тому бунчужний, знаючи попередню практику, щоб роз'єднати поповнення, почав розтикати в кожен вагон потроху. Але козаки, приперчивши свої слова лайкою, проганяли новаків разом з бунчужним зі своїх вагонів. Бунчужний збентежено чухав потилицю:

— От шпана необразована! Селіться в останньому вагоні! — Більше панькатись з ними він не мав охоти.

Останній вагон був частково вже заселений козаками.

Гордій Байда й собі пішов погрітися в задній вагон. У ньому вже йшла суперечка. Власов, відклавши набік гармонію, присів до червоного чавуна й сказав:

— А якого ж ти біса йшов до цієї армії, коли хникаєш?

— Якого біса. Я йшов проти гетьмана. І багато таких. А саме цей курінь був у нашому селі.

— Так гетьмана й слід уже простиг.

— Ну а тепер не пускають. Кажуть, за дезертирство будуть судити.

— А вас доля України не обходить? — сердито буркнув козак з верхніх нар. — Неначе вже мир і тишина, що ви про теплу піч мрієте.

— А з ким же ти хочеш ще воювати? — спитав Омелян.

— Як з ким? Не знаєш?

— А ми тільки зараз прибули, от ти й розкажи.

— Яка ваша програма, — підтримав його Байда, штовхнувши потай Власова.

— Я не знаю, яка там у них програма, а я буду битися за свою землю. Прийдуть більшовики — все відберуть, а батько по клаптику стягав ґрунти.

— Ну а в кого немає землі, за що тому воювати з більшовиками?

— І в них усе відберуть.

— Та коли він голий, що ж у нього відберуть?

— Усе! — уперто твердив козак. — А ви, хлопці, такі балачки киньте, коли не хочете мати справу з сотником Сивокозом. Він вам зразу роги вправить.

— І у вас є Сивокіз? — спитав Байда. — Може, така сама падлюка, як і наш був.

— Наш Сивокіз, — сказав уже інший козак, — вартий десятка кіз, іще й цапа.

— Отакий гарний, чи що?

— Гарний, як спить.

До вагона вліз ще один козак. Од нього тхнуло самогоном, мов із чинбарського чана. З кишені стирчала ще повна пляшка, заткнута кукурудзяним качаном.

— Хлопці! — кричав він, — питимемо, аж доки не лусне очкур.

— Мабуть, він на свої гуляв, а ти у дядька, може, останнє відняв, — буркнув хтось у вагоні.

— А що я їм, дурно буду воювати?

— А вони тебе просять воювати? — спитав Байда.

— То вже не їхнього розуму справа. Пийте, хлопці, бо завтра, чув, підемо шахтарів розуму навчати. Бастують, сучі діти, влада їм наша не подобається, більшовицькі Ради їм давай! Ми їм покажемо Ради, аж не будуть раді, — і він зареготав.

Розпечений, аж білий, чавун дихав жаром, і Байду потягло на сон. Частина новаків десь уже пішла з вагона, а більшість козаків напівшепотом вела тепер розмову з Власовим. Час від часу хто-небудь вигукував: «А нам старшини що казали, от іроди!» — «Що ти хочеш, як він тільки вчора служив царю-батюшці!»

Байда виліз із вагона і пішов навідатися до коней. За якусь годину він знову наблизився до ешелону, ніби шукаючи Семена Сухого. Семен сидів у одному з вагонів біля чавуна і щось гаряче доводив козакам. З того, що один із них стояв на дверях і пильно вдивлявся в тих, що проходили, видно було, що балачка з Семеном ішла не про сіль. Побачивши Гордія Байду, Сухий покликав його до вагона.

— Так що ніби й тут є люди з головами.

— Тільки не треба зволікати, — сказав один козак, — зараз навіть Сивокіз п'яний.

— Тобі він не снився, Гордію?

— Хто?

— Наш технік Сивокіз. Тут уже, за сотника.

— Отака демократична, народна? Із сивокозами прийшли волю насаджувати!

— А як зірветься? — спитав хтось, мабуть, усе ще не зважуючись пристати на думку Сухого.

— Чоловіче божий, та ми в своїх шахтах десять ешелонів сховаємо.

— Тоді або сьогодні, або ніколи. Раз помирати!

На небі висіялись зорі. Ешелон уже ревів од співів, вихоплювались хрипкі звуки гармонії, якісь надсадні, ніби нелюдські вигуки, а у вагонах глухо били об підлогу копитами коні.

Гордій Байда з Семеном Сухим пішли до воза й сіли перекурити.

— А Власов же як, а Омелян? — спитав Байда.

— Ми тут люди примітні, ніби як уже немолоді, а вони і за козаків зійдуть. Ось і Ілько біжить.

— Ну що там, Ільку?

— Вже кулемет викинули на колію.

— Діставай, Гордію, і наші пушки.

У цей час від заднього вагона розляглось кілька пострілів, потім заторохкотів кулемет…

…Той самий кулемет, якого щойно витягли із шахти. Допоміг тоді цей кулемет роззброїти заблуканий Мазепинський курінь, але Семен Сухий про це вже не довідається ніколи. Його могилу Гордій Байда, коли почало пригрівати сонце, причепурив дерном і востаннє попрощався зі своїм приятелем:

— Шукай на тому світі, Семене, техніка Сивокоза. Ото він у тебе влучив, анахтема. Виглядай, Семене, ще їхніх. Доки пекла не загачу такими, не ляжу спочивати…

Думка про організацію партизанського загону в калинівських комуністів виникла ще взимку, після вдалої операції з Мазепинським куренем. Були вже такі загони і в інших районах. Гордій Байда, який був уже членом партії, набував з кожним днем усе більшого й більшого авторитету серед шахтарів. На ньому й зупинився вибір, коли визначали кандидатуру на командира. Гнатові Убогому доручили бути комісаром загону, а вчитель Безуглий найбільш підходив на роль начальника штабу.

— Тільки щоб він не вважав себе за високу персону інтелігента, — сказав Байда.

— Цього за ним не водиться. Навпаки, надто тихий, — сказав Мостовий.

— Голосу і в мене вистачить. Наказу, може, не зумію скласти по параграфах.

— От він і допоможе. Більше радься з комуністами, у загоні вас буде троє: ти, Гриць Духота та Омелян.

До весни в партизанському загоні нараховувалось уже біля ста чоловік. Байда потай проводив з ними військове навчання. Для цього обиралось місце десь за селищем і переважно вночі.

Поява в районі Юр'ївки знову білих козацьких частин генерала Краснова прискорила формування партизанського загону. Нарешті був призначений збір біля старої шахти. Хоч наказ віддавався таємно і збирались виступати вдосвіта, все ж таки до загону зібрались мало не всі мешканці Калинівки. Гнат Убогий видужував після тифу, і його вмощували на возі з динамітом. Полохливий, забілений у крейду, його сусіда дбайливо підтикав йому під боки сіно.

— Ну а ти, Якове, як, залишаєшся?

Яків винувато переступав у розбитих калошах:

— Ми що ж, нічого нікому, і нам, може, нічого.

Гордій Байда насупився. Осторонь ще стояли такі ж, як і Яків. Вони скидалися зараз на стадо худоби біля дровітні, в яку загнано гостру сокиру, готову кожну хвилину опуститися їм на тім'я. Він обернувся до них:

— Ну, будемо прощатися. Побажайте нам щастя-долі, а ми битимемось за радянську владу, щоб життя покращало, скільки вистачить сил. Не всидите, хлопці, й ви тут, бо зайшла в нас боротьба з капіталом не на життя, а на смерть. Хай живе наша Червона армія! Хай живе Калинівський червоний партизанський загін! Прощавайте!