Без козиря (збірка) - Панч Петро. Страница 47

— На це наш брат мастак.

— А ти, бабко, все-таки відчини скриню.

— Може, там ховаєш кого?

— Полюбовника!

— Схаменіться, дітки! — враз їй спала на думку наївна хитрість. — Я ж вас як своїх зустрічала. Ви ж не грабуєте!

— Звісно, ми не більшовики. А ручку з колодки все-таки, мадамочко, прийми.

— А то ще неприятность тобі іздєлаємо.

— Наприклад, оцією штучкою між плечі. — І він розмахнувся прикладом.

— Голубчики, за те, що я вас…

— Уйди, старушко!

— А то рачки полізеш!

Харита почала втрачати свідомість. На більший опір у неї вже не вистачало сил. Але знаючи, що там у скрині її дитина, вона хапалася за колодку, здіймала до солдатів руки і, відчуваючи, що ніякі хитрощі й благання вже не допоможуть, намагалася хоч відтягти страшну хвилину:

— Втеряла ключ, солдатики.

— Дивна старушка. А кулі для чого вигадали? Одступись, я одімкну враз.

— Не стріляй, на… на… Не видержить моє серце.

— А наше видержує не тільки скрині.

— Залізну касу й то видержує.

Колодка полетіла на долівку. Солдати, не втрачаючи гумору, одкинули коване віко й хотіли вже запустити в шмаття руки, як злякано обидва відсахнулись. Ілько лежав, уткнувшись головою в куток, Харита стояла над скринею, мов над труною. У неї пробігли одна за одною думки, але жодна не могла врятувати їй сина.

— Стріляй його! — клацнув затвором солдат.

Ілько вигнув спину, немов готуючись до удару нагаєм, а Харита, все ще безсила чимсь зарадити, повисла на стволі гвинтівки.

— Помилуйте, ой людоньки, ой людоньки!.. — І раптом думка, що мала врятувати їй дитину, зринула: — Він же ваш, солдатики, це ж ваш!

— То ість? — Обидва солдати витріщили очі. — Ти що, старушко, впала в малонхолію?

— Ваш, ваш, солдатики! — Чому він мав бути їхній, як попав до неї, цього б вона вже не пояснила. Вона раділа з цієї куцої думки, що хоч на якийсь час урятує сина від неминучої розправи, а старше начальство, може, краще розбереться, і, мов папуга, твердила: «Ваш, ваш!»

— Подивимось. Ану, ваше благородіє…

— Вилазьте!

Ілько чув усе з першого до останнього слова. Коли солдати підійшли до скрині, він вирішив сказати їм, що був у партизанах, але втік. Нічого вони йому не зроблять, а завтра він буде вже по той бік фронту. Почувши ж, як солдати ображали й глумилися над його матір'ю, Ілько ледь стримався, щоб не вистрибнути й голосно не сказати, що вони сволота, бандити, і вдарити хоч одного чим попало. А коли будуть розстрілювати, ще раз крикнути, що вони справжні бандити, а він червоний партизан. Останні материні слова збили його з толку. В голові його запав густий туман. Він підвівся. В обличчі не було кровинки, сині очі погасли, як у мерця, і не знали, на чому зупинитись.

— Так це ще ніби як кіндер — дитя! — здивувався солдат.

— Чи не доброволець?

Ким краще зараз бути, Ілько не знав і мовчав.

— А може, ти який партизан?

— Справді, як би сюди наш попав?

Харита відчувала, що треба говорити, але що говорити, вона не знала.

— Голубчики, він же утікав від партизанів. «Спасіть, — просить, — тіточко». А само порубане, постріляне. А я й кажу: «За віщо тільки вас, таких молодих та зелених, і стріляють, і рубають».

— Тіточко! Добре, от помовч трохи, тіточко.

— Ти ранений чи, може, язик тобі вирізали?

— Ранений, — прошепотів Ілько і нахилився, — в коліно і в ноги.

— …дивлюсь, а воно, сердешне, заюшене, — намагалася придумати за Ілька Харита. — Перев'язала й думаю, де б його заховати, бо шмигають отут.

— Ото й шмигнули від тебе двоє. Бачили, бачили!

Харита знітилась.

— Якого ж ти полку?

Ілько бачив, що тепер уже не може викрутитись, і безнадійно сказав:

— Я ще тільки недавно…

— Обшукай його! — наказав один другому.

Солдатам уже нетерпеливилось; скриня була майже порожня, вони взяли звідти тільки дві жіночі сорочки, і довше витрачати часу було не варто. У Ілька в кишенях, крім роздавленої коробки сірників та кисета з тютюном, більше нічого не знайшлося. Солдат висипав на скриню тютюн, а разом з ним витяг із кисета і надірваний Ільком для цигарки папірець. Ілько скрутив за весь час тільки одну цигарку, тому папірцеві, складеному вчетверо і на ріжках обтертому, не вистачало тільки четвертини.

— Ось де ти ховаєш документи! — зрадів солдат і почав читати: — «2 пехотный батальо… 2 Добровольческой дивизии. Рядовой… Василий… подписал командир батальона… Делопроизводитель… Печатка…»

Обидва солдати відкопилили губи й перезирнулись.

— Дурню, для чого ж ти прізвище відірвав?

— Як ти прозиваєшся?

У голосах обох солдатів чулось уже більше глуму, ніж підозри.

Ілько ж і досі не розумів, що в цьому папірці було блискуче завершення материної вигадки. Вона це зметикувала раніше за нього, і в очах переметнулася надія, що тепер урятує сина. Єдине було незрозуміле для неї: це справжність такого документа й присутність його в Ільковій кишені. Незрозуміло було це й для нього. Цього папірця він знайшов у спідній кишені шинелі, коли захотілось скрутити у шахті цигарку. Шинель він узяв у Гараська, а Гарасько приніс її вранці з Юр'ївки після бою. Тепер він усе зрозумів, але вигадати враз прізвище не міг, і, щоб одтягти цей момент ще хоч на хвилину, почав уже сміливіше вигадувати про надірваний документ.

— Це я коли відстав від своїх.

— І зробив, як струсь: голову в пісок, а увесь зверху.

Його неповнолітність збила солдатів з пантелику. Коли б він був уже дорослим, вони б не стали слухати його плутаних казочок, за ріг хати — і в розход. А Ілько все ще не міг надумати собі прізвище. До голови пхалися тільки імена. І що скоріше хотів надумати, то більше морочилась голова. Тоді Ілько почав перебирати в пам'яті папірці, на яких бачив друковані слова, згадав про цукерки, що ними частував Марусю. На кожній цукерці було надруковано: «Карамель, фабрика Баканова».

Мати подавала йому якісь знаки, потім сказала:

— Та ти ж мені говорив. От і забула.

— Баканов моє прізвище! — нарешті видавив він із себе. Солдати за цей час устигли до чогось домислитися. Вони знову перезирнулися, глянули на його розбиті чоботи, з яких визирали пальці, і вже єхидно сказали:

— Дезертир, значить?

— Тікаєш, голубчику?

Ілько почервонів і вже розкрив рот, щоб крикнути: «Брешете!» Але ж він був справді дезертир і, тільки зараз збагнувши, як це було ганебно, почервонів ще більше.

— Якби не ноги, хіба б я…

— Твої ноги не вопрос, от вопрос, де твій полк обрітається.

— У нашому теж зуміють його провчити, як тікати.

Харита знову відчула небезпеку, її старечі губи скривилися, але вона тепер навіть показати свого горя не мала права. Вона мусила зректися сина, своєю видумкою спроваджувала, може, на вірну смерть, а може, щоб стріляв у брата, у батька, у своїх шахтарів.

Сльози котилися по щоках і наповнювали зморшки.

— А ти чого, бабко, сумуєш?

Ілько відвернувся в темний куток.

— Матері всіх дітей шкода.

— Твої, мабуть, у червоних?

Харита напружилась: сили її зраджували.

— Були синочки, а тепер сама мушу віку доживати.

— Так ти дай йому на дорогу чого-небудь. От і буде ніби синок.

Харита розгублено глянула на Ілька, кинулася до мисника, нав'язала клуночок і ткнула йому в руки:

— Тільки не стріляй, синку… — вона затнулась.

— Дивная старушка! — знизав плечима солдат.

— Ну, Баканов, ходім до командира, нехай ще він тебе пощупає. Та з старушкою попрощайся! Такій треба дякувати. — І він потяг зі столу скатертину й рушник, яким була прикрита макуха.

— Солдатики, утертися нічим буде, — спробувала Харита притримати хоч рушник.

— Для Добрармії шкодуєш, малахольная? Ходіть, ваше благородіє.

Ілько зробив рух до матері, яку, може, бачив востаннє, але солдати уже розтягли свої губи в глузливу посмішку. Їх забавляла його поведінка. Тоді Ілько насунув на очі кашкет і хмурий вийшов на вулицю.