Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович. Страница 104

Несамовитий Антін ПУЗИЦЬКИЙ, після того як залишив 1-й Сірий полк, командував 17-ю пішою дивізією, Окремою дивізією залізничної охорони Армії УНР, бригадою 1-ї кулеметної дивізії. Був підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР. У каліському таборі очолив решки 5-ї Херсонської стрілецької дивізії, опікувався товариством гімназійної молоді «Запорожець». 1927 року введений до Вищого командного складу Армії УНР. Написав спогади. Малював. Упокоївся 1945 року в Каліші (Польща).

Начальник господарчої частини 4-го Сірожупанного полку 1-ї Рекрутової дивізії хорунжий Стефан СИНИЦЯ народився 1887 року в с. Узин Васильківського повіту Київської губернії. Безбатченко. Закінчив двокласне училище та Київську школу прапорщиків. Учителював. Від 1918-го в українській армії. 1920 року служив у 3-й Залізній дивізії на посаді помічника обозного 21-го куреня, начальником штабу якого був Василь Прохода. Під час Другого зимового походу — помічник начальника господарчої частини 5-го куреня 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії. У полон потрапив 16 листопада під с. Миньки. Розстріляний 22 листопада 1921 р. у м. Базар. Реабілітований 25 березня 1998 року.

Яків Омелянович СИЧ народився 1886 року в с. Бандурка Катеринославської губернії. Працював управителем Глодоської двокласної школи, «де дуже вміло переводив українську освідомлюючу працю як у школі, так і в Глодосах за допомогою своєї дружини учительки Віри Михайлівни». 1914 року вчитель Сич не використав право відстрочки від служби і пішов до війська. Закінчив школу прапорщиків. Призначення отримав на австрійський фронт, де потрапив у полон. «Першим у таборі полонених (Йозефів) розпочав національно-освідомлюючу працю серед старшин-українців» [93, с. 5]. З великими запалом, поруч із Василем Проходою, Петром Ґанжею, Миколою Байком, Миколою Букшованим, читав лекції з української історії та історії літератури. Разом з Проходою і Букшованим був членом редколегії табірної газети «Наш голос».

Старий сірожупанник ТАРАН, етапний комендант у Кутківцях на Поділлі, що прийняв Василя як рідного у тяжку для нього хвилину, до 1940 року працював електротехніком у Ліоні. 1944 року жив у Берліні.

Командир 2-ї Сірої дивізії Федір Васильович ТИМЧЕНКО помер 1927 року у м. Закопаному (Польща) в протитуберкульозному санаторії.

Поет Павло ТИЧИНА наприкінці 1918 року був співпрацівником редакції газети «Воля» та Інформаційного бюро армії Чернігівщини та Полтавщини, яке, за свідченням Миколи Бутовича, «розвинуло широку національно-освідомчу працю серед людності прикордонної смуги Московії». Тичина дуже допоміг «Сірим у збройній боротьбі з ворогом» [7, с. 36]. Пізніше свій поетичний талант присвятив ствердженню московської влади в Україні.

Хорунжий Микола ХАРЧЕНКО, приятель Василя Проходи з Йозефштадта, загинув під Коростенем у багнетній атаці на очах своєї нареченої.

Начальник штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Василь Федорович ЧАБАНІВСЬКИЙ 1920 року підвищений до звання генерал-хорунжого. У 1920–1922 роках — начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу. Після Другої світової війни виїхав до США, де й помер.

Василь Прохода і командир 4-ї Сірої бригади Володимир ШЕПЕЛЬ у вересні 1920 року показали козакам приклад і першими пішли по мосту через Дністер у нічну атаку на червоних. Невдовзі командування підвищило Шепеля до звання генерал-хорунжого. З грудня 1920 року він перебував у таборі міста Каліша, там же став членом товариства «Мистецтво», де вчився малювати поруч з генералами Антоном Пузицьким, Іваном Омеляновичем-Павленком, Андрієм Вовком та Петром Єрошевичем. 1927 року Шепеля ввели до Вищого командного складу Армії УНР.

На жаль, долі більшості сірожупанників невідомі.

Планида героїв книги

Що чекало на інших українських діячів, з якими доля зводила кубанця на полях битв та в еміграції?

Начальник штабу Північного фронту Всеволод АГАПІЄВ 9 місяців утримувався в камері Варшавської цитаделі. Навесні 1920 р. його перевели у табір Домб'є під Краковом. Подальша доля не досліджена.

Про отамана Червоного куреня смерті Євгена АНГЕЛА є різні свідчення. Командир 2-го полку Січових стрільців Василь Кучабський, наприклад, запевняв, що Ангел 1922 року сидів у румунській в'язниці. А підполковник Армії УНР Михайло Середа твердив, що Євгена Ангела розстріляли денікінці ще наприкінці 1919-го. Микола Чеботарів у листі до Йосипа Безпалка писав, що Ангел помер від тифу того ж таки 1919 року. А інженер Туркало, який особисто знав отамана, у книзі «Тортури» стверджував, що більшовики розстріляли його в серпні 1921 року.

Подєбрадець Юрій АРТЮШЕНКО помер 15 лютого 1990 року в Чикаго.

Життєва стежка колишнього лектора господарської академії буковинця Йосипа БЕЗПАЛКА урвалася в Казахстані 1950 року.

Остання відома мені звістка про волинського отамана Йосипа БІДЕНКА датується вереснем 1956 року. Тоді редактор-видавець журналу «Україна», що виходив у Парижі, Ілько Борщак одержав листа з емоційною назвою — «Не запаскуджуйте сторінок своєї «України» прізвищами Чеботарівих». Йосип Біденко інкримінував «петлюрівському чекісту» Чеботаріву фізичне усунення відомих отаманів та участь у багатьох інших злочинах. Згадав він і своє 11-місячне перебування під арештом у товарному вагоні. Не приховуючи ненависті до кривдника, Біденко навіть погрожував убити Чеботаріва. На той час колишньому отаманові вже було близько 73 років (народився він 1883-го). Попри вік, темперамент лишився у нього гарячий…

Колега з лісового відділу Віталій БІЛАХІВ, якого Прохода називав «піднебесним соціалістом», народився 26 травня 1897 р. в Катеринославі. 1915 року закінчив 1-шу реальну школу, а наступного року — Сергіївську гарматну школу. Навчався в Катеринославському гірничому інституті й Варшавському університеті (1922). В січні 1919 року мобілізований до української армії, в гарматних частинах якої відбував службу до квітня 1922 року. Взяв участь у Першому зимовому поході Армії УНР, за який нагороджений Залізним хрестом. 21 листопада 1920 р. разом з українськими частинами перейшов Збруч. Інтернований у таборі Каліш. У квітні 1922 року в Польщі вступив на математичний відділ філософського факультету, а тоді переїхав до ЧСР, де 1927 року закінчив УГА [79, арк. 7].

Лев БИКОВСЬКИЙ — чи не єдиний герой цієї книги, який дочекався проголошення Самостійної України. Помер 11 січня 1992 року в Денвері (США). Через три роки в Києві (з нагоди його 100-річчя) відбулася науково-практична конференція, а 5 жовтня в урочищі Привороття Черкаської області поставлено пам'ятний камінь на згадку про видатного науковця та палкого українського патріота.

Подєбрадець Микола БОГУН, співробітник Василя Проходи в аграрному товаристві, помер 1941 року в Німеччині. Наступного року з України приїхала дочка, але змогла побувати лише на могилі свого батька — «вічного революціонера» [97, с. 215].

Командир Сірої дивізії (восени 1918 року) Федір ВАСИЛІЇВ-ЧЕЧЕЛЬ підтримав повстання Директорії проти гетьмана Павла Скоропадського, однак через недовіру українських соціалістів був звільнений з посади. Деякий час перебував при штабі командувача Північним фронтом Володимира Оскілка, але через непорозуміння з командуванням виїхав у Прибалтику. Служив у білогвардійській армії Миколи Юденича. 1920 року перейшов на службу до більшовиків. Від 1921 року працював старшим керівником групових лекцій Військової академії Красної армії.

Студентові Проході імпонував професор неорганічної хімії Микола Павлович ВІКУЛ, «який любив свій предмет, цікаво викладав його й по-товариському поводився зі студентами…» [97, с. 45]. Доля його трагічна. Ностальгія штовхнула науковця на необачний крок: 1928 року він повернувся в Україну. Працював членом колегії ЦСУ УССР, заступником директора Інституту марксизму-ленінізму, а 1930 року перейшов на видавничу роботу. 5 травня 1933 року його заарештували «люди зі сталевими очима». Звинувачення — створення «контрреволюційної української організації» та шпигунська діяльність на користь Німеччини. Чекісти оцінили наукову діяльність Вікула 10 роками каторги. Покарання він відбував на Соловках. 9 жовтня 1937 року йому присудили смертну кару й 3 листопада безжально розстріляли.