Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович. Страница 108

Олександра закінчила медичний факультет Ужгородського університету. Деякий час працювала в Закарпатській області, очевидно в румунському селі, бо мусила вчити румунську мову (її називали «пані аптекар»). Згодом переїхала в м. Молочанськ Токмацького району Запорізької області. Працювала психіатром. А як чоловік вийшов у відставку, разом з ним переїхала у Бахчисарай. Влаштувалася на станції швидкої допомоги. Дітей не мала. Чоловік — полковник у відставці Іван Бровічев — помер 7 січня 1998 року, а Олександра — 14 грудня 2006 року.

Третя дочка Омеляна Марія під час війни жила з матір'ю і сестрами в Оріхові. Коли німці відступили, влаштувалася ливарником на заводі сільського машинобудування. Відливала гільзи для гармат, а після закінчення війни — гільзи для тракторних двигунів. Потім працювала маляром у цеху фарбування продукції — причіпних кормороздавачів. Заміж вийти не встигла, бо її суджений загинув на фронті. Від нього мала сина Володимира, який народився 29 жовтня 1945 року. Померла 1 серпня 2006 року. Похована в Оріхові біля батьків.

Наймолодша дочка Софії Антонівни Галина народилася 5 травня 1927 року. А Омелян чекав на сина. Коли ж дізнався, що народилася знову дівчинка, у розпачі декілька днів не підходив до неї. Та врешті змирився.

Взагалі родина Омеляна була дружною, батька шанували всі.

Коли він приходив з роботи і сідав за стіл, то дочки змагалися, хто першою подасть батькові ложку.

Галі ще не було і п'яти, як почався Голодомор. Сім'я тоді ледь вижила. Всі аж попухли з голоду (Галина так до кінця життя і не оговталась від того страху — їй весь час здавалося, що завтра може не стати хліба).

1942 року Галину разом з Олександрою вивезли до Німеччини.

Після того як табір, де вони жили, потрапив під бомбову атаку, старша сестра переправила її в сусіднє село. Там Галя працювала помічницею на млині. Наприкінці 1944 року за те, що підробляла хлібні картки і носила хліб полоненим червоноармійцям, потрапила до тюрми міста Бремен. Під час слідства її били, тож вона, дитина, підписала все, що від неї вимагали.

Чекала на страту. Та доля усміхнулась їй крізь ґрати. В цій в'язниці перебував, здається, італійський військовополонений, теж працівник млина. За ним приїхали родичі й викупили, а заодно і Галю. Її вивели за браму і залишили одну — мовляв, тепер має сама про себе подбати. Вона поїхала до власниці млина, і та прийняла її, бо раз із в'язниці випустили — значить, невинна. Пропрацювала до кінця війни.

А у травні 1945-го у Берліні Галина зустріла свого батька. Він у підсобному господарстві якоїсь частини шив офіцерам чоботи. За ніч пошив і їй.

Деякий час вона працювала в Берліні в солдатській їдальні. Потім, пройшовши крізь решето СМЕРШу, повернулася до Оріхова. 1949 року вийшла заміж за Миколу Тарасова — в час війни командира танкового батальйону армії маршала Конєва. Микола воював від 1939 року. Мав дванадцять поранень, з них два тяжкі. Втратив око. Тож від 1943 року працював у тилу — в Мурманську був військовим представником СССР під час отримання військової техніки по лендлізу. Після війни працював начальником енергоцеху на Оріхівському заводі сільськогосподарського машинобудування.

Галина народила двох синів — Юрія (10.03.1950) і Сергія (1.01.1958).

А 1965 року закінчила заочне відділення Оріхівського сільськогосподарського технікуму. Працювала економістом на заводі сільськогосподарського машинобудування (до цього — кранівницею на тому ж заводі). Померла Галина Омелянівна 22 грудня 1999 року. У землю лягла біля батьків. Її чоловік попрощався зі світом 10 жовтня 1982 року.

Ще у родині Проход була прийомна дочка Наталка.

Народилася вона 12 червня 1938 року. Матір залишила її у родині Проход перед самою війною, щоб з'їздити у відпустку. І десь загинула. Так стала Наталка п'ятою дочкою. Працювала швачкою на Артемівській швейній фабриці (згодом очолила підприємство). Була депутатом Верховного Совєту СССР двох скликань. 1958 року народила дочку Олену. Станом на жовтень 2006 року проживала в Мурманську Російської Федерації. Досить часто приїжджала на Батьківщину. Весь час підтримує тісні контакти з родиною Проход.

Син Марії Омелянівни Володимир, за освітою технік-технолог, працював майстром на заводі. Дружина Валентина (5.09.1948) народила йому двох дочок — Інну та Олену.

Інеса (11.01.1977), закінчивши юридичний факультет філії Мінського університету, працює адвокатом у Запорізькій обласній адміністрації. Олена (21.07.78) закінчила Запорізький технічний університет. Професія — програміст. Має дочку Таню (2004).

Старший син Галини Омелянівни Юрій 1975 року закінчив Запорізький машинобудівний інститут. Працював на Горьківському автомобільному заводі, а потім — на Запорізькому автомобільному заводі. Дружина Наталка (18.07.1953) народила йому сина Михайла (15.07.1990).

Молодший син Галини Омелянівни Сергій закінчив українську школу. Розмовляв українською — як і заведено було в родині його батьків та й інших нащадків Омеляна Проходи. Та, закінчивши школу, переїхав до Запоріжжя навчатися в машинобудівному інституті, а тут майже всі розмовляли російською. Щоб не виділятися і не наражатися на образи, перейшов на російську. Так і створив з Нілою (15.11.1964) російськомовну родину (хоч діти вважають себе українцями та знають українську). Старший син Олексій (5.04.1989) навчається на 3-му курсі авіаційного коледжу — тут викладають державною мовою, а спілкуються російською. Молодший син Дмитро (27.09.1994) — учень 6-го класу.

«У родині Юрія спілкуються російською, — писав Сергій Тарасов. — Коли ми зустрічаємось з його родиною, то з Юрієм не ламаємось і розмовляємо українською («оріхівською»), а жінки — російською. У родині Володимира Проходи, яка живе в Оріхові, всі спілкуються українською. Моя мама і тітка Марія теж говорили українською. До того ж ніколи не переходили на іншу, навіть якщо співрозмовник говорив російською.

Мама завжди говорила: «Чого я повинна ламатись?»

Тітка Олександра теж розмовляла українською, а тітка Надія частіше послуговувалась російською. Вона служила в армії, а потім жила в Запоріжжі. З родичами частіше спілкувалась українською» [70Ж].

«Раніше мова для мене великого значення не мала, — писав Сергій Тарасов, — але тепер я розумію, що російська мова — це спосіб експансії Росії в Україну. Поки у нас не буде єдиної мови, ми для Росії — смачний шматочок. А багато українців цього не розуміють. Все ж у російськомовних регіонах завдяки телебаченню люди звикають до української мови» [70 Є].

На жаль, Омелян Прохода не дав нащадків по чоловічій лінії.

Інший брат Василя Федір поліг у боях під Краковом 1915 року, а через 25 літ під час російсько-фінської війни загинув його син Михайло.

Доля Василевої сестри Пріськи і брата Грицька невідома.

Епілог

Дослідники періоду УНР Володимир Сідак і Тетяна Вронська у книзі «Спецслужба держави без території» називають Василя Проходу «надзвичайно яскравою постаттю», пишуть, що «ця людина відрізнялась неабиякою мужністю і витримкою, що і дозволило вижити в таборах Гулагу». Далі автори висловлюють думку про можливу його причетність до спецслужб Державного центру УНР в екзилі. Дослідники зазначають, що в листуванні Василя Проходи з генералами Володимиром Сальським та Всеволодом Змієнком «міститься чимало прозорих натяків на його причетність до окремих ланок діяльності спецслужби» [121А, с. 155, 156].

Шановні історики наводять і «незаперечне», на їхню думку, свідчення — документ 2-го відділу Генерального штабу Військового міністерства Польщі і Варшавської політичної поліції про матеріальні видатки «особистої субсидії п-полковнику Проході (Пацовськи)» [25А, арк. 185]. Мова йде про те, що Василь Прохода буцімто впродовж 1935 року щомісяця отримував від 2-го відділу генштабу Польщі 100 злотих та ще й 150 злотих на Товариство колишніх українських старшин у Чехії.