Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович. Страница 33

«Все вело до катастрофи Визвольних змагань, а у нас панував якийсь настрій безтурботности, — писав Василь Прохода. — Це мене найбільше злостило. Хай ви сказитесь!» [96, с. 327].

І Прохода подав рапорт про звільнення з військової служби. Полковник Ґанжа передав заяву Морозевичу, а той відповів, що Проходу «можуть звільнити, лише посадивши за ґрати», якщо він незадоволений свободою, яку має в полку [96, с. 326].

Це страшенно обурило Василя. Він рішуче заявив Ґанжі, що при першій же нагоді виїде до Шепетівки, а звідти спробує дістатись до свого Оріхова.

У цей час, 26 березня, поляки розбили українські частини, перейшли р. Стохід, захопили станцію Переспу та повели наступ на містечка Колки і Торчин, загрожуючи Луцьку. Надія була тепер тільки на Сіру дивізію.

1-й, 2-й і 3-й полки та 2-га батарея гарматного полку одразу вирушили в Рожище і Колки, 4-й полк поспішив на допомогу Володимир-Волинській групі в Торчин, а Василь Прохода, розпрощавшись із Костем Курилом, покинув полк і виїхав на станцію Ківерці, щоб звідти дістатися на Здолбунів і Шепетівку, а там вже й до Оріхова.

На роздоріжжі

На станцію Ківерці, де Прохода визирав попутного поїзда, раптом прибув паротяг із кількома вагонами, а в ньому — сотня козаків з куреня поручника Стахівського, боєприпаси, гарматні набої та харчі.

Побачивши товариша, поручник здивовано запитав, що він тут робить. Василь нічого не приховав, сказав як є. Курінний же оповів, що, виконуючи наказ командира полку, зібрав сотню і поспішає на передову, бо поляки перейшли Стохід, взяли Переспу і відтиснули сірожупанників до Рожища. Стахівський переконував Василя відмовитися від планів кинути службу і негайно разом їхати на позицію, де зараз критична ситуація. Прохода вже й сам зрозумів, що відходити в цей тяжкий для товаришів момент «було б дійсно дезертирством». Він мовчки взяв свої речі і сів до вагона Стахівського [96, с. 327].

У Рожищах Петро Ґанжа, побачивши кубанця, страшенно зрадів. У порозумінні з Проходою та командирами 2-го і 4-го полків Ґанжа за старою традицією організував штаб групи, назвавши її Ковельською. Групу очолив Петро Ґанжа, штаб — Василь Прохода, оперативний відділ — Кость Курило, а поручник Стахівський тимчасово став командиром 1-го Сірого полку. Група мала тримати правий берег р. Стохід і на північ лінію по р. Стир у районі м. Колки — разом 60 верст.

До складу Ковельської групи входили також Пінський полк Улітка, Ковельський і Коростишівський полки, Кальницький курінь сотника Нагірного, гарматна батарея хорунжого Ковшара й кілька відділів, сформованих у Луцьку ще в часи гетьманату. Але здатних до бою у Пінському, Ковельському та Коростишевському полках разом було лише півтори сотні, а в Кальницькому курені — сотня козаків. Зате активно допомагали Ковельській групі малі гурти селян, які виступали проти польського панування. Вони діставали від сірожупанників зброю та набої, а самі надавали цінну інформацію про розміщення ворожих частин.

27 березня, змучені безупинними боями, не встигнувши навіть побувати у лазні, сірожупанники знову вирушили на фронт. Виховані у дусі німецького принципу «наказ є наказ», «сірожупанники мовчки, без зайвих балачок і жодного вислову незадоволення, зібралися в похід» [95, с. 103].

Наступ Ковельської групи почався вранці 28 березня. «З завзятою лютістю кинулися Сірі до бою, бажаючи помститись ворогові, що ліз на українську землю… — писав Прохода, — і повели за собою инші частини Групи, з яких тільки Кальницький курінь значно допоміг Сірим» [95, с. 103].

Гарматна батарея Ковшара, отримавши набої, прямою наводкою гатила по польських лавах. Ляхів, попри їхню чисельну перевагу, збили з позицій прямо у Стохід. У полон потрапило 60 польських жовнірів і три старшини. Багато вояків було знищено і поранено, ще більше втопилося. Відбили наші хлопці й ешелон з майном, який поляки недавно захопили у Пінського полку. «Довго поляки пам'ятали цей бій» — бо боляче було. Сірих вони називали «старими петлюрами і боялись їх зачіпати». Особливо відзначилася батарея хорунжого Ковшара. Її буревійний вогонь наводив жах. Здавалося, що заливає вогнем не двогарматна батарея, а ціла артилерійська бригада [95, с. 103].

Переспа знову опинилася в українських руках. Ковельська група могла перепочити. Козаки нарешті отримали можливість помитись у лазні й попрати білизну, тож сотні по черзі виїжджали до Луцька. Тим часом сотник Немоловський організував глибоку розвідку у ворожий тил. Виявляючи всі рухи польського війська, він змусив поляків відмовитися від нового наступу.

Чудасії Осецького

Користуючись затишшям на передовій, командувач Холмського фронту Олександр Осецький вирішив продемонструвати свої здібності. 6 квітня він видав наказ № 8 і директиву № 1 про переформування 1-ї Козацько-стрілецької дивізії в корпус сірожупанників. 1-й Сірий полк, де служив Василь Прохода, мусив виділити з себе новий 3-й полк, 2-й полк — новий 4-й; 3-й Сірий полк перейменовувався на 5-й і мав виділити із себе людей для 7-го; 4-й ставав тепер 6-м і виокремлював з себе 8-й полк; гарматний полк невідомо як, але мусив розділитися на дві бригади. А ще мало постати (звісно, на папері) два кінні полки.

Так у гарячих головах безталанних начальників «творилося і множилося» українське військо. «Словом, як у чарівній казці… — писав Василь Прохода, — з 10 сотень всіх сірожупанників мав зробитись цілий корпус, з 2-х гарматних батарей по 2 гармати — мало повстати дві бригади, а з нічого — два кінні полки. Правда, в Луцьку (вже) існувала кінна бригада Манича і на папері займала навіть фронт Колки — Сарни чи Малевичі, але в дійсності не мала там ні однієї шаблі. А 1-й кінний ім. отамана Осецького полк перед Луцькою катастрофою спромігся здобути п'ятеро верхових коней і повоз для начальних осіб» [95, с. 109].

Командиром 2-ї Сірої дивізії Осецький призначив Федора Тимченка, а начальником штабу — сотника Пилипенка. Почалось формування нових штабів і полкових постачань. Виникла сила-силенна нових посад…

Отаман Осецький, обіцяючи старшинам широкі кар'єрні перспективи, «зумів захопити майже половину сірожупанників організаційною гарячкою». Тільки невелика кількість «Сірих борців» беззмінно залишалася на більшовицькому та польському фронтах, ведучи тяжку боротьбу з історичними ворогами, які знову хотіли розірвати Україну. Оскільки формування штабів та постачання відбувалося за рахунок стройових старшин і козаків старих полків, то бойовий потенціал Сірої дивізії зменшився. Сили ж ворога росли, здавалося, як гриби після дощу [95, с. 109].

На оголошену Осецьким мобілізацію прийшло небагато людей, та й тих медики після огляду мусили, як правило, звільняти від військової служби. Траплялись і такі «добровольці», що «одержавши одяг і підхарчувавшись, перед висилкою на позицію дезертували» [95, с. 109].

Не поліпшилося й постачання полків. «Осецький обіцяв надіслати Сірому корпусові десятки тисяч комплектів сірих і навіть синіх (парадних) жупанів і дати великі суми грошей, але все це обіцянкою так й залишилось…» [95, с. 109].

«Старі полки, нічого не одержуючи від інтендатури, — зазначав Прохода, — жили тільки з того, що у них збереглось зі старого часу та що вдалося здобути від ворога або вивезти при відході з Чернігівщини. Найбагатшим на ріжне майно і продукти був 1-й Сірий полк, який мав вагони білого борошна, крупи, сала, шинки, тютюну, зброї, рушничні й гарматні набої, чудово обладнану збройну майстерню, шевську і кравецьку майстерні та полкову амбулаторію із запасом ліків, яких вистачило б для цілого шпиталю. Навіть дивізійне постачання частенько зверталось до 1-го полку за допомогою» [95, с. 110].

Так працював начальник штабу 1-го Сірого полку Василь Прохода. Він не чекав, як інші, на здійснення фантастичних обіцянок фаворита Симона Петлюри — отамана-маніяка Олександра Осецького.