Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович. Страница 37

Володимир Пантелеймонович Оскілко народився 1892 року в с. Хоцінь Кустинської волості Волинської губернії. Деякий час працював народним учителем у селі Золоте біля Дубровиці. Під час Першої світової закінчив короткотермінові курси Віленської школи прапорщиків, яка евакуювалася до Полтави. Службу в російській армії закінчив поручником. Після Лютневої революції був Тульським губернським комісаром.

Повернувшись на рідну Волинь, взяв участь в українізації частин російського війська. Ставши на шлях творення рідної армії, «здобув серед солдатів-українців неабияку популярність» [24, с. 9].

«За часів гетьмана Скоропадського був на становищі начальника охорони Козятинського району залізничних шляхів, — писав генерал-поручник Олександр Вишнівський, — а за Директорії знову перейшов до Дієвої армії. Революційно-визвольні хвилі винесли Оскілка на таку височінь, яка йому й не снилася… Професор Борис Мартос у своїх спогадах («Оскілко й Болбочан») з притаманним йому браком об'єктивності до немилих осіб характеризує Оскілка то як недоречного, то як недотепу, який до того не мав ще й військового стажу… Це, так би мовити, реванш за те, що він був арештований Оскілком. Насправді отаман Оскілко виявив був себе людиною з ініціативою й організаційним хистом, хоч водночас, як і більшість тогочасних отаманів, — амбітником. Що ж до військового стажу, то, всупереч твердженню п. Бориса Мартоса, він (Оскілко) таки його мав, хоч і дуже малий. Але ж хто в ті часи на високих командних становищах у нашій армії мав той потрібний стаж? Може, підстаршина австрійської армії Янів, що командував цілою групою? Може, Волох, Данченко і Волощенко, що командували Запорозьким корпусом?

За короткий час Оскілко очолив ним же сформований більший військовий відділ, потрапивши тримати його в стані дисциплінованості й бойового поготівля, що в ті розперезані часи було неабиякою заслугою. Своїми здібностями він звернув на себе увагу Головного отамана, й той призначив його, на свою біду, командувачем Північної групи, давши йому за начальника штабу генерала генерального штабу Агапієва.

На тлі тодішнього загального заломання фронту нашої армії, що все відступала на захід, докотившись до р. Дністра й Збруча, Північна група була винятком. Завдяки здібному начальнику штабу остання не тільки утрималася на своїх позиціях на Волині, але ще й мала деякий тактичний успіх. Після того як рештки нашої армії перейшли Дністер і Збруч, Північна група залишилася єдиним, далеко висуненим на схід, форпостом війська УНР і водночас останнім його резервом» [9, с. 38, 39].

У Північній групі, за твердженням Оскілка, склалася «чудова атмосфера». «А працювати було з ким!..» Прекрасно виявили себе й чужинці — генерал російського Генерального штабу Всеволод Агапієв, інтендант латиш Пая, грузин Антелава (дивізійний лікар 17-ї дивізії). Командиром 57-го Гайсинського полку був молдаванин Неграш. Звісно, й українці не пасли задніх. Оскілко висловлював переконання, що «українська ідея в обставинах нормальної праці може захопити кожного чужинця, засимілювати його до того, що він, працюючи, дивиться на наше діло як на своє рідне» [77, с. 27].

Відбувалася мобілізація, йшла муштра, творилися нові частини, «як із землі виростали сотні гармат… виходили нові панцерові потяги зі Здолбунівських та Квасилівських майстерень; формувалися дивізії кінноти, вироблялися денно тисячі чобіт і т. ин., і т. ин., — одним словом, все, що тільки було потрібно, будувала, випускала, творила і організувала Північна армія, не забуваючи і про духову сторону, і своїми власними силами друкувала і видавала газети («Вільна Україна»)» [77, с. 27, 28]. Не забарилися і перемоги.

Першим успіхом був бій під м. Олександрія Рівненського повіту 17 лютого, внаслідок якого ворог відступив до Костополя. А 24 лютого більшовиків відкинули за лінію Сарни — Березне. У боях козаки полонили 2125 червоноармійців, ліквідували 400 солдатів та понад 50 командирів, серед них і начальника 22-ї дивізії полковника царської армії Шестоп'ятова. Багатими виявилися трофеї: бронепотяг, 30 гармат, 70 кулеметів, 21 вагон зброї і набоїв, 64 вагони харчів, у тому числі й цукру, чотири паротяги, багато коней, худоби, возів тощо. Звісно, не обійшлося й без болючих втрат. Та настрій в армії був бадьорий, адже успіх змінювався успіхом. Так з наскоку козацтво захопило станції Моквин, Малинську, Немовичі, Сарни разом з тисячею вагонів зі зброєю, кіньми, харчами, інженерним приладдям тощо. «Населення скрізь радо вітало наші війська…» Особливо радісно і святково зустріли українське військо в Сарнах [77, с. 28].

Врешті більшовиків відкинули за Прип'ять, яка зі своїми багнисто-торф'яними берегами стала лінією розмежування. На фронті встановилася рівновага. Але турбувала відірваність від центру, який тоді перебував у Кам'янці-Подільському, відсутність достовірної інформації про становище уряду та міжнародні обставини. Болючі питання виникали щодня: «Де ж уряд, де головне керівництво армії, що діється за кордоном на мировій конференцій, які перспективи взагалі?» [77, с. 30].

Командувач Північного фронту розумів, що під натиском Москви майже все завалилося, лишилася лише територія Волинської губернії, яку він контролював. І треба було зробити можливе і неможливе, щоб утриматися тут, продовжити існування держави, або, за висловом Оскілка, «те, що називалося Українською Державою». Оскілко писав: «Втрата останнього шматка наших земель була б і ліквідацією нашої держави, повним розгромом бойового авангарду нашої Визвольної боротьби…» [77, с. 29].

А московська сарана сунула не тільки зі сходу і півночі, а й з південного сходу. Із заходу нишком підбиралися поляки, щоб і собі вхопити побільше української землі. Та найбільше потерпала Україна від внутрішньої анархії: скрізь вешталися ватаги вільного люду, розкладаючи своєю поведінкою регулярні війська. «Ця здеморалізована маса, — писав Оскілко, — втікала за своїм Головним отаманом і урядом, потягами посувалася на Галичину, не зупиняючись у сфері впливів Північної армії, де не було ґрунту для постою анархічних «отаманських» куренів» [77, с. 30].

Напевно, не погодилися б з таким твердженням Василь Прохода та Антін Пузицький. Останній, зокрема, вважав, що Оскілко сам схилявся до «отаманії».

У той час військова розвідка доповіла командарму, що москалі постановили захопити Шепетівку і Рівне. Постала дилема: евакуювати армію в Галичину чи, розробивши стратегічний план, вдарити на Київ із трьох боків. Слід віддати належне — Оскілко думав не про втечу, як багато хто, а про визволення України.

Спочатку треба було відбити Коростень.

13 березня почався наступ Північної армії. До 20.00 у ворога було відвойовані населені пункти Ушомир, Горошки, Топорище, Турчинка, Янівка, Поповичі, Мельня. О 14.00 наступного дня Північна армія під Коростенем ув'язалася в бій з головними силами ворога, які становили 27–28 тисяч червоноармійців і шість бронепотягів.

Більшовики несподівано перейшли у контрнаступ, захопили Житомир, посунули на Бердичів, здобули Чуднів-Волинський. Українці відійшли майже до Шепетівки… І все ж в упертих боях вдалося визволити Коростень. Українці зайняли лінію Коростень — Київ. У боях полонили 3000 московських солдатів та кільканадцять штабів — полкових і дивізійних [77, с. 31, 32].

18 березня козаки відібрали назад Житомир. 20 березня під Славечною (три станції на північ від Овруча) війська Північного фронту побили дві більшовицькі дивізії й відкинули їх за Прип'ять. Того ж дня козацтво увійшло в Макарів, Бородянку, Брусилів, Фастів і Бердичів. 22 березня українці зайняли Калиновичі, Мозир і Чорнобиль, де захопили шість канонірок німецького виробництва та 11 аеропланів. Поразки спричинили бунт у 3-й совєтській армії. Бунтівники відмовилися виконати наказ Троцького «повернути Коростень». Під час заворушень повстанці вирізали п'ять батальйонів китайців і латишів. Армію очолив капітан Стретокопитов. 24 березня він привів до українського табору 27 тисяч чоловік та 29 навантажених потягів (891 вагон різної зброї) [77, с. 33]. Потім тульські робітники завзято билися проти червоних.