Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович. Страница 48

При відвороті Поляки ще збільшили грабіж населення, особливо тилові (задні) війська. Вони цілими валками вивозили з України цукор, хліб, технічне майно — все, що попадалося їм на очи. А що не встигали вивозити, те палили або нищили. В Бердичеві спалили вони богаті склади провіанту та зброї; у Київі знищили ланцюговий й залізничний мости через Дніпро, а також було спалено 8 вагонів з українськими військовими одягами по дорозі, близько Чорного Острова.

Не в боргу залишились й фронтові польські війська. Вони бігали по селянських хатах, де в скринях господарів шукали «зброї, коней, возів» і взагалі все те, що дозволяв забирати польський військовий звичай в таких випадках.

У стороннього глядача робилося загальне вражіння, що Поляки прийшли на Велику Україну не для того, щоби визволити її з-під большевицького ярма, а поневолити або цілком зруйнувати Її. Можна оправдати зруйнування великих мостів на Дніпрі, можна оправдати і те, що військове майно вивозилось з України, щоб не досталося до рук большевиків, можуть цього вимагати стратегічні і тактичні військові пляни, але ніякими міркуваннями стратегічного характеру не можна оправдати ґвалт і насильство населення, грабіж і руйнування сіл.

Наслідком цього Українське населення стало ворожо відноситись не тільки до Польського війська, а й до своїх. Воно на кожному кроці старалося проявити перешкоди відступаючому війську. Мені пригадуються слова одного селянина, що сказав під час нашого відступу: «Йдете назад до Ляхів — то йдіть: може, без Ляхів і у нас, большевиків, краще буде!» [139, арк. 660–661 зв.].

З поляків брали приклад і деякі українські командири. Так, полковник Шандрук «ліквідував» цукор з обозу бригади, який «помилково» завезли до Кам'янця. Тобто продав. Його наступник полковник Чміль теж «робив різні комбінації, щоб не попасти на еміграцію з порожніми руками без грошей в кишені» [96, с. 384].

Василь згадував, як під час відступу десь у районі Шаргорода Чміль здибав тачанку з парою дуже добрих коней. «У Чміля розгорілись очі, коли побачив їх. Він вирішив «купити» ці коні. Коштували вони не менше сотні тисяч карбованців, і то в гривнях Центральної Ради, що мали з усіх паперових грошей найбільшу вартість. Але Чміль «купив» їх за десять тисяч карбованців» [96, с. 384].

Це обурило Проходу.

— Так-так, пане полковнику! — кинув він. — Боремось за Україну, може, душу й тіло положимо за неї, а тим часом «визволяємо» українців від їхнього майна. Робимо конкуренцію большевикам.

— Та що ви, пане сотнику… Якийсь святий! Я вже натерпівся минулої зими від матеріяльних нестатків. А тепер нам України вже більше не побачити. Знайте, що на чужині без грошей доведеться несолодко.

— Знаю, але христопродавцем не був і не буду.

— Та не будьте такий принциповий! Цим самостійності України не прислужитесь. Тримайтесь разом зі мною. Поки не пізно, зможемо використати наше становище та забезпечити себе на пару років життя на чужині, поки не пристосуємось до нових обставин.

— Не говоріть мені такого. Робіть що хочете. Я про це не знаю й знати не хочу…

На цьому Чміль і Прохода цілком розійшлись, і з тих пір вони рідко бували разом.

Кубанець писав, що, як тільки українська армія почала відступати, командир бригади полковник Шандрук та начальник штабу сотник Низієнко поспішили у запілля. Низієнко влаштувався в штабі Головного отамана Петлюри. В тимчасове командування бригадою вступив полковник Чміль, а до виконання обов'язків начальника штабу — Василь Прохода [96, с. 380, 381].

У ті дні десь перед Шаргородом Прохода зустрів свого товариша о. Михайла і його подругу Магду. Вони возом тікали з Четвертинівки, де панотець виголосив проповідь проти безбожних більшовиків, після чого мусив рятуватися.

— Дорогий, куди це ти мандруєш? — усміхнувся Василь.

— Я думав, що ти з кадилом десь біля Кам'янця воюєш за віру православну під керуванням єпископа Пимона, але бачу тебе на коні як справжнього запорожця. Хотів дістатись до твоєї парафії, а ти знову у війську, — весело відповів панотець.

— То що ж… Вступай до нас священиком та будеш знову у війську…

— Якщо зробиш протекцію…

— Добре! Ще сьогодні проведу тебе за згодою командира наказом по бригаді як бригадного священика.

Невдовзі о. Михайло поїхав до штабу Дієвої армії. Звідти він вже не повернувся, бо головний священик протоієрей Павло Пащевський залишив його при собі…

7-ма бригада повільно відступала через Шаргород, Копайгород, Дунаївці, Смотрич. Дорогою в. о. начштабу бригади Василь Прохода намагався взяти до обозу все, що могло стати військовою здобиччю більшовиків. Найціннішим був цукор на цукроварнях. Мішки з ним і лягали на вози постачання 21-го стрілецького куреня, яким найбільше опікувався Василь Прохода.

Від дивізійного постачання частини майже нічого не отримували, а годуватись якось треба було. Виручала «солодка валюта», яку Прохода реквізував у цукроварнях для потреб своєї частини. Коли бригада відійшла за Збруч, в обозі виявилося близько трьохсот пудів цукру. Його обмінювали у селян на м'ясо, хліб, крупу, городину. Тож козаки ніколи голодні не були.

Формально штаб бригади мав сім відділів: інспекторський (персонального складу), оперативний, розвідки, постачання, технічний, комендантський та кінну сотню. Але коли Проходу призначили в. о. начальника штабу, то в ньому фактично існували лише кінна сотня та оперативний відділ, який він й очолив. Решта з начальством відкотилася далеко в запілля — за Шандруком і Низієнком. Щоправда, при штабі був ще начальник інспекторського відділу, але Прохода сам його відпустив, бо той на передовій позиції почувався неспокійно.

Кубанець же постійно перебував на вістрі небезпеки — щоб мати безпосередній зв'язок із фронтом. Зі штабових співробітників залишив біля себе тільки начальника зв'язку з телефоністами, коменданта та писаря.

Українське військо було нечисленне. 6-та Січова дивізія мала близько півтори тисячі багнетів, а в 3-й Залізній налічувалось не більше тисячі вояків. «Зате лінія фронту поступово збільшувалась — від Дністра на північ від півсотні аж до сотні кілометрів, а за Дністром в Галичині ще більше… на кожний кілометр фронту було півсотні вояків…» [96, с. 380].

Час від часу Проході привозили на підпис документи відділу постачання. Одного разу інтендантський референт Нечитайло поклав перед начштабом наказ про витрату майже сотні тисяч карбованців начальником контррозвідки на перевірку поштового листування в Могилеві, коли штабом керував Низієнко. Рахунки були фіктивними, та ще й по-дурному оформлені — пошта ж тоді майже не працювала.

— Я цього не підпишу, — сказав Прохода, повертаючи референтові наказ і рахунки. — Хай підпише його Низієнко, якщо на таку дурницю витратив велику суму грошей, які тепер потрібні для розвідувальної роботи у ворожому запіллі.

— Але ці видатки зроблені на бажання полковника Шандрука, — відповів Нечитайло.

— Це справи не міняє. Хай сам за них відповідає, а ви зі скарбником будьте задоволені, що я до цього не втручаюсь.

— Але прошу вас, пане сотнику, полковник Шандрук буде дуже незадоволений, — наполягав референт.

— Хай собі злоститься. Гадаю, що він не брав участі у витраті такої великої суми. А начальник розвідки нехай з'явиться до мене і організовує розвідку у ворожому запіллю. Де він, як щур, ховається? Чи, може, займається перевіркою політичної певності тих, що б'ються проти ворога на передовій?

Такого «неуважного» ставлення Шандрук не забув…

Коли Кам'янець зайняли більшовики, полковник нарешті з'явився в оперативному відділі штабу бригади, що весь час перебував при 21-му стрілецькому курені. Прохода якраз знайомився з наказом Дієвої армії та готував наказ по 7-й бригаді про оборону на правому березі Збруча.

21-й курінь був найсильнішою частиною в бригаді. Тут працювали друзі Проходи, «які не для зиску боролися за Україну». Тому саме при ньому Василь тримав оперативний відділ з кінною сотнею. «Фактично керування бойовою чинністю бригади було зосереджено в моїх руках, — писав Прохода. — Де перебував штаб дивізії, ми рідко коли знали. Між ним і нами було сто кілометрів порожнечі…» [96, с. 385].