Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович. Страница 61

Із 220 студентів першого року навчання майже всі були українцями. Щоправда, на прохання Білоруської громади та Кубанського козацького комітету до академії прийняли кілька білорусів та кубанців (пізніше міністерство надало для них окремі стипендії). «Було прийнято також двох євреїв — українських громадян, з яких один був старшиною Армії УНР (С. Якерсон), одного донського козака (І. Костін), що був також у складі частин Армії УНР, і одного черкеса (Г. Бекух)» [75, с. 203, 204].

Цікаво, що магометанин Гамід Юсуфович Бекух (18.5.1898) з аулу Шенджій, що на Кубані, при вступі зазначив, що є громадянином Гірської Республіки Північного Кавказу, фактично неіснуючої [2, арк. 160].

Взагалі, в академії отаборилося немало кубанців — близько півсотні. Були серед викладачів і керівники Кубанської Народної Республіки: прем'єри Василь Іванис та Лука Бич, міністр юстиції Павло Сулятицький, член Законодавчої ради Степан Манжула, визначний діяч Кузьма Безкровний (свого часу він був міністром внутрішніх справ Кубані), міністр фінансів і голова Кубанської української національної ради Іван Івасюк…

Викладав в академії і Федір Щербина — засновник бюджетної статистики в Росії, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1904 р.), історик, член Кубанської законодавчої ради, голова Верховного суду Кубанського козацького війська у 1917 році.

Першим ректором господарської академії став гідротехнік і меліоратор, у минулому професор Київського політехнічного інституту Іван Шовгенів, батько тоді ще маловідомої Лєночки (пізніше української поетеси Олени Теліги).

Скільки цікавих людей зійшлося в стінах подєбрадської академії!

Метою чехословацького уряду, який фінансував її діяльність, було надати допомогу українцям, які опинилися в складній ситуації на чужині, без засобів для існування. Керівництво ж УГА ставило іншу мету — «головним завданням у програмі академії була підготовка керівних кадрів для майбутньої «Української Самостійної держави» [25, арк. 21]. Багатьом студентам запам'ятався заклик голови Українського громадського комітету Микити Шаповала спішити вчитися, «а то скоро нас покличе Батьківщина» [25, арк. 88 зв.].

Гадалося, ще рік-два, ну, може, три — і всі вони повернуться на милу серцю Батьківщину, яка постійно снилась… Отож студенти з охотою взялися за навчання.

Академія мала свої лабораторії, кабінети, господарчу ферму, лісовий розсадник, метеорологічну станцію, два навчальні кооперативи та величезну бібліотеку, в якій за роки назбиралося 25600 томів фахової наукової літератури різними мовами [138]. Завідував бібліотекою Григорій Сидоренко, міністр пошти і телеграфу УНР в уряді Всеволода Голубовича, голова делегації УНР на Мирній конференції в Парижі 1919 року.

Слухачами першого набору були переважно козаки і старшини Армії УНР та учасники козацько-селянського руху (в тому числі й повстанські отамани). Були серед студентів і генерали, наприклад Олекса Алмазов та Іван Омелянович-Павленко, й старшини, які стали генералами пізніше (Петро Самутин і Василь Татарський).

Навчалися в академії й військовий історик Адріан Марущенко-Богданівський та один із керівників Другого зимового походу полковник Михайло Палій-Сидорянський. Сидів за партою в Подєбрадах і сотник Армії УНР Леонід Романюк (1939 року — член Сойму Карпатської України). Вчилися на інженерів і повстанські отамани — Данило Лимаренко, Олександр Євтухів та Чорний Ворон (Віктор Чекірда), кубанський старшина Кость Майгур, лицарі ордена Залізного Хреста Василь Совенко та Валентин Сімянців, козаки-повстанці Гаврило Гордієнко, Микола Леонтович, Грицько Кагукало, Олександр Кошель та Микола Малашко, брат члена Центральної Ради, отамана Катеринославського повстанського коша Михайла Малашка; старшини Богданівського полку Мехтодь Довбня та Іван Островершенко, богданівець Олександр Фещук, синьожупанник Федір Скрипниченко з Донбасу та багато інших українських діячів.

Хіба дивуватися, що в господарській академії поруч зі зверненням «пане колего» було чути «пане хорунжий», «пане сотнику», «пане полковнику». А коли студенти заходили до кабінету професора Сергія Тимошенка, асистентом якого був колишній командир уславленого кінно-гарматного дивізіону Олекса Алмазов, то чулося — «пане генерале» [125, с. 76]. Ніяк не могли забути студенти те, що так міцно ввійшло у кров і плоть на фронтах Визвольної війни.

Спочатку навчатися було непросто. Справді, важко звикати до аудиторій, лекцій та лабораторних робіт людині, «яка прямо з коня скочила за парту і за звичкою ще довго рукою торкалася того місця, де колись була шабля» [125, с. 64].

Конфлікт зі «старшим громадянством»

На початку листопада 1922 року було засновано академічну громаду. Головою студенти обрали Миколу Буєвського, а його заступником — Василя Проходу. Оскільки Микола невдовзі відійшов від справ, то головував у громаді кубанець.

Студенти — переважно молоді люди з великим життєвим досвідом, який здобули на фронтах однієї, а то й двох воєн. Ще під час перебування в українському війську вони відчули на собі наслідки «отаманії політичних діячів», тож і негативно ставились до них, вважаючи, що вина за поразку лежить саме на їхніх плечах. Частина тих діячів, опинившись на еміграції, продовжувала грати роль «старшого громадянства» — досвідченого і непомильного. Їхня самовпевненість, непохитна віра у свою провідну роль, а часом і демонстрація вищості дратували не одного. На цьому ґрунті й виникло непорозуміння між старшим і молодшим поколінням [97, с. 13].

Зачіпкою до першого конфлікту між професурою та студентами стала дискусія на тему, якій бути академії. Справа в тому, що УГА мала статус звичайного технікуму з курсом навчання на три роки (6 семестрів). Студенти ж хотіли «поважно вчитися», щоб здобути собі відповідне становище у суспільстві. А в господарській академії «бракувало відповідних професорів з певним науковим стажем», відтак вона не могла вважатися високою школою [97, с. 14].

«У листопаді 1922 року загальні збори академічної громади ухвалили домагатися введення в УГА чотирирічного курсу навчання з п'ятим роком для підготовки до державного іспиту та дипломної праці». Відділи закладу мали стати факультетами з відповідними деканатами та професорськими радами, а програми мусили відповідати вимогам високих шкіл у ЧСР. Студенти пропонували залучити до навчального процесу кваліфікованих чеських професорів — на кафедрах, де не вистачало українських. По успішному закінченні УГА студенти мали отримати дипломи інженерів [97, с. 14].

Така постанова обурила викладачів. Напевно, зіграли роль ревнощі та бажання тихого спокійного життя. Професорська рада не збиралася зважати на ухвалу академічної громади і у випадку повторення подібних зборів погрожувала розпустити її. Та вояки не злякалися. Ба більше, вони написали меморандум, у якому висвітлили свої вимоги. Документ підписали 120 студентів. З його примірником Василь Прохода та Володимир Мірошниченко поїхали в Прагу до голови Українського громадського комітету. Але Микита Шаповал не побажав прийняти представників «невдячного» студентства. «Змилостивився» його заступник Никифор Григоріїв, колишній член Центральної Ради і міністр освіти в безталанному уряді Всеволода Голубовича.

Позиція Григоріїва була така: не встигли ще стати студентами, а вже бунтуєте, так можна далеко заїхати… Обурившись, він пообіцяв звільнити «бунтівників» з академії.

— Йдіть собі до чеських шкіл! — «грізно» кинув колишній міністр.

Забув Никифор, що говорить з вояками. Інакше не намагався б залякати їх…

Врешті «старше громадянство» здало свої позиції — і в громадському комітеті, і в академії. А уряд ЧСР знову пішов назустріч. І УГА стала вищою школою з трьома факультетами. Її рівень підняли визначні чеські професори — доктори Юліус Стокляса, Ян Граський, Теодор Єждік, Т. Кецлік, Теодор Кашпарек, Вілібальд Шевчик, Рудольф Кукач, інженери Войтех Кайслер, В. Гесль, Алоїс Нехлеба та інші. Характерною рисою викладів чеських професорів була стислість і ясність суті дисципліни, підтвердженої конкретними, реальними прикладами з практики, без затемнення другорядними подробицями…