Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович. Страница 66

В академії діяла Легія українських націоналістів. Очолював її Микола Сціборський, колишній сотник Армії УНР. «Його ад'ютантом був галичанин Петро Вигнанський, неповажний та надокучливий до нахабства…» [97, с. 54].

Перший виступ лідерів цієї організації відбувся у великій залі міського банку. На зібрання прийшла майже вся українська колонія Подєбрад — близько п'ятисот осіб. Головував на зборах Микола Сціборський. «Уся президія була чепурно зодягнена, виголена й зачесана». Виступали Петро Кожевників, що прибув з Берліна, інженер Віктор Андрієвський із Брюсселя, віце-президент ЦЕСУСу Володимир Мартинець із Праги та Микола Сціборський. «Промовці бачили рятунок України в єдиноначалії й диктатурі «сильних людей». Дискусія була палка…» [35, с. 41].

«Петро Кожевників, — писав Василь Прохода, — неспокійний дух, «вічний студент», учасник всіх студентських з'їздів і конференцій українських та міжнародніх, перекинувся тепер від українських хліборобів з їхнім історичним романтичним націоналізмом до новітніх націоналістів з отаманським забарвленням, до того ж на чужий зразок нацизму… З надзвичайно різкою критикою він виступив проти старих політичних діячів, безоглядно плямуючи поступовання всіх політичних партій, що в Центральній Раді «не лише не реалізували в свій час хотіння всіх активних українців до створення та виборення державної незалежності України, але, навпаки, здеморалізували ту силу, що сама собою спонтанно була витворилася». Він сам був очевидцем і слухачем на засіданнях Центральної Ради, «позбавлених всякого реалізму та політичного глузду безконечних суперечок… Большевики поглибили цю анархію… Тепер (казав Кожевників) з рядів молодшої генерації витворилась нова група політичних діячів, що виділила з себе провід, який, опираючись на засади національної диктатури, поведе рішучу боротьбу за визволення всіх українських земель та створення великої могутньої української соборної держави…» [97, с. 52].

Потім взяв слово співзасновник партії хліборобів-демократів (у 1917 р.) Віктор Андрієвський. Його ставлення до діячів Центральної Ради було більш коректним — може, тому, що він за Центральної Ради сам був полтавським губернським комісаром освіти. Але він сказав, що все це діячі минулого. «Проти чужонаціональної диктатури необхідно боротися лише методами і тактикою власної національної диктатури», — говорив Віктор Андрієвський.

Останнім виступав головний редактор «Сурми» Володимир Мартинець, який скаржився на «батьків» — «старших політичних діячів Галичини, що своїм угодовством з поляками позбавляють молодшу генерацію активності в боротьбі за свій національний ідеал…» Він закликав «піддавати безоглядному бойкотові всіх опортуністів-хрунів та радянофілів-зміновіхівців» [97, с. 53].

Серед опонентів найбільшу активність виявив колишній подільський повстанець Олександр Питель (родом із Золочівського повіту). Він усе допитувався, на чиї гроші працюють націоналісти. Ви, казав Питель, роз'їжджаєте по світах, добре одягнені, «після цієї імпрези добре вечерятимете з горілкою, а звідкіля на все це дістаєте грошики?» Загальні відповіді з президії мало кого задовольнили [35, с. 42].

І все ж виступ націоналістів справив значне враження на українську спільноту. «Більшість вітала їх бурхливими оплесками, — писав Василь Прохода, — але меншість, у тому числі й я, поставилась із застереженням до нового націоналістичного проводу. Все було надто театральним…» Прохода так і не переконався, що нові лідери мудріші за «старих політиків» [97, с. 53].

Як би там не було, але подєбрадська колонія жила повноцінним життям — духовним, науковим, мистецьким, спортивним і політичним. Тому й Василь Прохода назвав господарську академію «найбільшим національно-культурним огнищем на чужині у 1922–1935 рр. В ній відбувався всебічний духовно-культурний розквіт творчих сил, які не могли виявити себе на українських землях» [112, с. 8].

Попри те що УГА стала «нібито новою Могилянською академією закордонної України», визначні українські гості до неї приїздили нечасто. Навіть Головний отаман жодного разу не провідав своїх вояків — тепер студентів. Тож відвідини митрополита Андрея Шептицького струсонули Подєбрадами і стали «подією, розголос якої залишився на довгі роки» [32А, с. 211].

Одного теплого вересневого дня 1926 року подєбрадський палац був переповнений. «Попереду всіх стояли Сергій Тимошенко, Лука Бич, Михайло Єреміїв, дві студентки з квітами та двоє студентів. Коли «маєстатична постать (митрополита) з'явилася в дверях вагону, натовпом пройшов гомін здивування та захоплення. Справді, митрополит був на цілу голову вищий за великих на зріст С. Тимошенка і Л. Бича, а студентки з квітами, які, до речі, зніяковіли, виглядали при ньому як справжні діти… Він дуже постарів, і біблійна його борода зовсім побіліла, але тримався він ще струнко і ходив добре, а з його обличчя, яке сяяло добротою, не сходила лагідна батьківська посмішка» [32А, с. 210, 211].

Студенти-галичани аж сяяли від задоволення, що мають такого знаменитого земляка… Після урочистого прийняття сенатом митрополит оглянув академію, побував у багатьох лабораторіях та наукових кабінетах, зачарувавши всіх ласкавістю. «Студенти назагал приймали його як рідного батька, але все ж не обійшлося без маленької заковики, бо декілька студентів з лівого крила — чи то згідно з партійною програмою, чи просто за революційною інерцією — намагалися зробити неприхильну демонстрацію, але таку несміливу, що митрополит, імовірно, нічого не зауважив» [32А, с. 212].

У лабораторії ферментаційної технології доцента Євгена Голіцинського Андрей Шептицький затримався, бо її керівник взявся частувати митрополита зразками різних фруктових вин. «Митрополит ні разу не помилився, з яких саме фруктів вино ферментовано», — зазначав Василь Іванис [35, с. 36].

Андрей Шептицький завжди жертвував на потреби академії. І на цей раз подарував кварцову лампу для лікування сухітників.

Наступного дня він відправив у місцевій католицькій церкві урочисту службу Божу, під час якої співав академічний хор. «Ця відправа була рідкісною маніфестацією української релігійно-патріотичної єдності, й ті, що були на ній, досі не можуть її забути, — згадував Михайло Єреміїв. — Митрополит, який був залюблений у східний обряд і знав, що переважна більшість присутніх були православні, правив з великим натхненням, і його маєстатична постать у золотих ризах справляла враження не звичайного священика, а якогось біблійного патріарха.

Присутні православні, які в більшості ніколи не були в уніатській церкві, дивилися один на одного і шепотіли, що це зовсім «так, як у нас», а особливо після казання такого високоморального та патріотичного змісту, що його залюбки підписав би кожний православний єпископ. Дуже можливо, що цей день був найщасливішим у житті митрополита Андрея. Палкий патріот і гарячий прихильник злучення Церков на підставі рівності, він, можливо, уявляв собі цю службу Божу першим кроком на тяжкому шляху цього об'єднання» [32А, с. 212].

Братство старшин

26 травня 1926 року у Парижі жидівський терорист Шварцбард випустив у Симона Петлюру сім куль. «Драма сталася в Латинському кварталі Парижа… Цього дня близько чотирнадцятої години Симон Петлюра, пообідавши у популярному дешевому ресторані «Шарт'є» на вулиці Расіна, попрямував до бульвару Сен-Мішель… Він неспішно йшов вулицею Расіна з тростиною в руці. Коли дійшов до книгарні на розі бульвару Сен-Мішель, до нього зненацька підскочив якийсь тип…

— Ей! Пане Петлюро! — цими словами незнайомець звернувся до перехожого, який неспішно наближався.

Почувши, що до нього звертаються, Петлюра повернувся… Чоловік у білій блузі загородив дорогу, розмахуючи пістолетом великого калібру.

— Захищайся, канальє! — кричав він, наводячи на нього зброю.

Петлюра ледь встиг, обороняючись, підняти ціпок, як пролунали перші постріли. Він був поранений у плече, живіт, нижню щелепу, потім у груди. Осідаючи, Симон Петлюра слабким голосом вимовив: «Досить, о Боже мій! Досить…»