Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович. Страница 89
Якщо вояки УНР були бандити, то троцькісти з аматорами трофейного добра і всілякі великоруські шовіністи, що не визнавали жодної України, були святими й непогрішимими? На обвинувачення нас у бандитизмі ми огризались, перебуваючи вже в еміграції, в закордонній українській пресі. Я, наприклад, написав книжку про Петлюру та українське військо — «лицарів абсурду», як я їх назвав. Вони боролись не за себе особисто, бо більшість гадала, що така боротьба буде програна, а за національне ім'я рідної землі, за майбутню Україну, за національну гідність свого народу, бо до нього ставилися з погордою як до «хахлів» та обурювались, коли останні хотіли своє «суждение иметь». «Взять в ежовые рукавицы!» «В бараний рог согнуть!» За це охоче взявся посланець Троцького полковник Муравйов… Першим його «героїчним ділом» було знищення 300 юнаків українського студентського куреня в Крутах наприкінці січня 1918 р., а перегодом він почав топити у крові українську «контрреволюцію»… Словом, були ми національними романтиками — «лицарями абсурду» і назви бандитів, капіталістичних наймитів, ворогів народу і т. ін. ніяк не заслужили» [98, с. 153–155].
Василь Прохода висловив переконання: аби зменшити ненависть між українським і російськими народами та скріпити їхні приязні стосунки, треба насамперед поставити пам'ятник «першим жертвам трагічного непорозуміння між народами» — трьомстам українським юнакам, які загинули під Крутами, визнати свою помилку, «тим більше що її зробив Троцький», а не таврувати дітей розбійниками [98, с. 155].
Про себе Прохода писав як про особу, яка не втратила людської гідності та прагне правди, хоч і мала «романтичні помилки». Писав, що під час слідства дорікав операм, що вони «погані психологи». Бо ті «лише формально, за шаблоном виконували свої завдання зробити мене винним, хоча й почували незручність свого положення…» [25, арк. 140].
Наприкінці листа Прохода висловив сподівання, що табір був останнім етапом його страждань. Він просив дати йому можливість «стати лісівником на рідній землі», де «міг би залишити по собі лісопосадження для добра майбутніх поколінь». А статися це може лише після того, як скасують його судимість та звільнять зі спецпоселення.
Але марними були намагання Проходи апелювати до московських сердець: хоча Сталін і Берія вже були у пеклі, та їхні соратники продовжували «порядкувати» на землі. «Визнати свої помилки, які фактично були злочинами, вони не могли…» [98, с. 157].
Листи, листи, листи…
Щодня чекав Василь на листоношу. Але жінка, як правило, минала його. Писав він і в Познань та до Чехословаччини, та все марно. Лише його стара приятелька Бедржа Ямборова-Черняхівська з Подєбрад відповіла, що про долю його родини нічого невідомо, а їхній колишній колега Йозеф Труглярж, староста «Сокола», став «великим комуністом», тож не дивно, що він не відповідає на листи сибірського спецпоселенця.
Оскільки гроші закінчувалися, Василь мусив влаштуватися лісовим майстром у Боровій. Але там керували євреї, які намагалися змусити махлювати й Василя. Та й робітники та офіцери ставилися до Василя як до «закордонного фашиста». Отож невдовзі з «ліспункту» довелося звільнитися.
Нічого не лишалося, як знову писати до Москви. 10 листопада 1955 року він звернувся до Військової колегії Верховного Суду СССР, і не з проханням, а зі скаргою.
Прохода зазначав, що питання про його вину в невідомому злочині розглядається в Головній військовій прокуратурі вже понад рік. За цей час не було жодної відповіді, а він тричі писав до Президії Верховної Ради СССР, тричі до МВД СССР, сім разів до Головної військової прокуратури [25, арк. 149].
«За який такий злочин мене посадили у в'язницю й табір, до того ще й режимний, на Далекій Півночі, на 10 років? За що після відбуття цього строку записали мене на спецпоселення? В якій це культурній країні не пред'являють прокурорського акту звинувачення і не дають можливості на суді спростувати це звинувачення чи виправдатись? Мене не судили, своїх суддів я не бачив, а просто, як якогось звіра, кинули у клітку до справжніх звірів у людській подобі, де роздягали, роззували, а часто й останній шматок хліба відбирали. І коли (я) в цій клітці не загинув, підтримуваний силою моєї правоти, і не втратив людської гідності, то мене посадили в Речлаг, де, на щастя, серед в'язнів звірів було мало.
Відбув (я) довільно визначений мені строк, але і після цього прив'язали (мене) на ланцюг до спецкомендатури. В таборі давали (мені) за ступенем моєї працездатності роботу і годували, а тут (на поселенні. — Ред.) і цього немає. На всі мої прохання відмахуються, як від докучливої мухи… Так і згадується стара революційна частушка про царську бюрократію:
Не міг я через свою вдачу поважати в 1918–1920 рр. воєнного наркома Троцького з його Муравйовим і йому подібними командувачами. Не міг я поважати і всесильного Берію з його аракчеєвськими таборами і поселеннями. І не поважатиму їх до смерті.
Капітан беріївського НКВС позбавив мене свободи впродовж однієї хвилини на підставі того, що я: 1) колись народився в Росії; 2) був офіцером колишньої української армії недовговічної Української Народної Республіки і 3) працював під німецькою окупацією на Познанщині. А виправити цю невільну помилку ніяк не можна. Невже дії цього капітана, який виконував наказ Берії робити всіх винними, непогрішимі — як Папи Римського? Чому ж тоді Берію усунули як ворога Радянського Союзу, а всі його розпорядження, скеровані на озлоблення громадян проти свого уряду і на шкоду Ідеї Великого Леніна, залишаються в силі?
Де логіка справедливості того, що мене — людину пролетарського походження з демократичними поглядами (а нині, не дивлячись ні на що, соціалістичними) — визнали ворогом народу? Якого народу?
І злочинцем. Якого злочину?
Той факт, що я народився в Росії, не може служити приводом до позбавлення мене свободи.
Моє громадянство колишньої Української Народної Республіки, що виникла в період 1917 — 20 рр., в час національно-соціальної революції, після скинення національного гніту царського уряду, не може бути злочином. Бо УНР була лише етапом в історичному процесі суперечливого політичного розвитку українського народу… Моя праця як інженера-будівельника після окупації німців Чехословаччини в 1939 р. не була ворожою Радянському Союзові. Завдяки нам, слов'янам (чехам, українцям, полякам, росіянам), підтримувались серед розсудливих німців демократичні настрої та негативне ставлення до нацистського режиму.
Під час моєї роботи з будівництва доріг під Ленінградом в 1943 р. я намагався всіма силами допомогти тисячі радянських громадян у тяжких умовах життя в прифронтовій смузі. Працюючи в 1944 р. на Познанщині після мобілізації польської фірми на оборонні роботи, я підтримував повну солідарність із майстрами і робітниками-поляками, які взимку замість залізобетонних зводили льодобетонні споруди (а я був відповідальний перед німцями за ці споруди як керівник). У моєму проханні допитати поляків для підтвердження моїх слів слідчий відмовив, не знаходячи за потрібне навіть записати в протокол лише тому, що німці мене не розстріляли. Оскільки не розстріляли — значить, я винуватий. Де ще існує така логіка? І цей беріївський винахід залишається чинним стосовно мене.
Про те, скільки мене мордували допитами про англо-американські плани, не хочу й згадувати, як про безглузді вигадки слідчих… На підставі викладеного прошу:
1. Про повне зняття з мене будь-якої судимості.
2. Про встановлення мені розміру пенсії за віком та інвалідністю згідно з моєю попередньою працею інженера-лісівника.
3. Надання мені матеріальної допомоги до остаточного задоволення моїх прохань.