Северин Наливайко - Сорока Юрій В.. Страница 12

Северин сів біля стіни, спершись на неї спиною, але одразу ж відсахнувся — подерта на спині сорочка миттєво просякла водою, яка скапувала з порослого пліснявою каміння і шкіра відчула сирий холод підземелля. Він піднявся і спробував ходити, вимірюючи кроками мізерну відстань від одного кутка до іншого. На деякий час це подіяло, але скоро у кісточках почав відчуватися нестерпний біль — вочевидь коваль, який кував кайдани, був нехлюєм. Він навіть не потурбувався притупити гостре ребро металу, що залишив після себе важкий молот. Довелося перебороти себе і підійти до купи лахміття. Воно виявилося оберемком перегнилої соломи, кількома брудними полотняними ряднами, на яких дір було більше, ніж цілої тканини і смердючою овечою шкірою. Потривожений наближенням людини, з–під соломи виплигнув і швидко зник між камінням у кутку великий рудий пацюк. Северин сів на імпровізовану лежанку і заходився обдивлятися пошкоджену кайданами ногу. Глибокі поразки на ній потемніли і почали ятритися. Найліпшими ліками в таких випадках була розмішана з порохом горілка і чиста тканина на перев'язку. Але ні першого, ні другого, ні третього в нього не було. Дуже хотілося палити, але люльки не було теж. Наливайко зітхнувши, відірвав від своєї пошматованої сорочки пасмо сивого від бруду полотна і, як міг, перев'язав рану. Потім ліг на солому, підклавши під голову подерті рядна. Доки очі вивчали темне, вкрите павутинням і кіптявою склепіння над головою, думки, вгамовуючись немов річкова хвиля, яка потрапила після бистрини на глибоку воду, поверталися в минуле. В те минуле, у якому він був отаманом грізного козацького війська і майбутнім гетьманом, а не бидлом, котре поганяють, щоб у кінці шляху забити перед очима натовпу кровожерливих обивателів.

IX

Тієї весни морози та заметілі не полишали вистуджену землю білоцерківщини і на початку квітня. Версти, бої, важке ратне життя… Северин відчув, як раптово слабкий опір незлагоджених загонів перетворився на силу, здатну переламати його, немов пагін лози. Він не хотів цьому вірити. Вибиваючись з сил, перегруповував полки, кидався від швидких рейдів до затяжних осад, щоб втримати козаків у постійній бойовій готовності, дати їм можливість дістати здобичі й не розпорошувати сили у грабіжницьких походах малими відділками. Розмітав загони шляхти і не давав їм об'єднатися. Не допомогло. Настав момент, коли вони, непомітно для себе, перетворилися із загоничів на здобич, коли Жолкєвський з двома десятками найвизначнішої шляхти, яка мала за собою сотні і сотні шабель надвірного війська, почав переслідувати їх з метою остаточного придушення"козацьких сваволь". Початком кінця судилося стати степам білоцерківщини. Стародавнє місто Ярослава Мудрого не виявило прихильності до його нащадків. Натомість дало притулок загнаному регіменту Кірика Ружинського. Після кількох тижнів облоги Ружинський все таки полишив Білу Церкву, але лише для того, щоб об'єднатися з Жолкевським. Об'єднавшись, вони негайно вирушили навздогін Наливайкові. Точніше, думали що навздогін. Северин і не мислив про відступ. Він впевнено йшов назустріч ворогові. Чи знав про чисельну перевагу ворога? Знав. Чи міг уникнути сутички? Міг. Він уперто йшов назустріч ворогові й власній долі. Жолкєвський швидко пройшов через Трипілля та ще кілька невеликих містечок і, не очікуючи навіть на підкріплення, яке вів з Молдавії Потоцький, вдарив усією силою закутих в броню комонних хоругв. Оглушливо тріскотіла суха ранішня крига під копитами коней того похмурого дня над озером Чорний Камінь, а гудіння гармат на десятки верст сповіщало про бенкет смерті, що гуляла навколо. Краще лицарство Польщі летіло в бій, оголивши мечі, або з холодними рихвами важких списів напереваги. Злагоджено працювала армата коронного війська…

Але вони нічого не змогли вдіяти з козаками! Наливайко обставився табором з возів і його табір щільно огорнувся хмарами порохового диму від рушничних залпів. Дев'ять разів йшла на приступ крилата гусарія і дев'ять разів вона, розбита, відходила від козацького вагенбургу, втрачаючи кращих товаришів. Тисяча козаків відійшли того дня до кращого світу, але наливайківці все таки змогли домогтися, щоб жовніри польського війська змушені були на відстані спостерігати, як нездоланний чотирикутник козацького табору відходить від озера і ховається за пагорбами на обрії. Вони були безсилі зупинити тих, кого хотіли перекинути єдиним натиском кінноти.

Але яка важка була для Наливайка та битва! Окрім тисячі безіменних сіромах наклали головами й проводирі. Вірний полковник Мартинко отримав під серце холодну рихву списа. Полковник Сасько впав під ударами ворожих бастард, Саулі відірвало руку гарматним ядром, навіть сам Северин обливався кров'ю від зрадливого удару шаблі. Проте вони йшли непереможеними. З гордовито піднятими хоругвами, з музиками і гудінням тулумбасів пройшли Гострий Камінь, Трипілля, здолали переправу через Дніпро і стали поміж Переяславом та Каневом. І дарма кидав своїх панцирників на перехоплення козацького ар'єргарду під час переправи охоплений азартом Ходкевич. Чубаті запорожці, якими командував наказний отаман Кремпський, не посоромили слави Низового війська і, ставши нездоланною батавою, мужньо відбили атаки переважаючих сил противника, за що щедро заплатили кров'ю півтори сотні братчиків. Військо встигло переправитися на лівий берег Дніпра, а оскаженілому Ходкевичу залишилися у здобич лише кілька возів солі та два десятки підйомних коней.

Далі були сотні й сотні сутичок з військом Жолкевського під Києвом і Васильковом, Печерськом і Фастовом. Ще був відчайдушний похід січовиків на чолі з Каспаром Підвисоцьким на допомогу бунтівному отаману. Не послухали запорожці польного гетьмана, який писав листи з наказами залишатися на Низу і утриматися від допомоги Наливайкові. Спорядили чайки і спробували вигребти вгору по Дніпру до табору Наливайка, проте зустріли шквальний гарматний вогонь з берега і змушені були прийняти нерівний бій. Але що могли дрібні козацькі фальконети супроти осадних гармат польського гетьмана? На смерть стояли січовики, сміливо підставляли груди ревучому металу, падали один за одним, але не відступали. І лише втративши чотири човна з п'ятнадцяти, помітивши, що на отаманській чайці перебито дві третини екіпажу і поранено батька–кошового, відійшли непереможеними…

На Великдень 1597 року Жолкєвський, нарешті, прийняв рішення форсувати Дніпро, за три дні здолав переправу і рушив маршем на Переяслав, де, згідно з отриманою інформацією, розраховував знайти Наливайка. Одноденним кидком підкотився він під стіни Переяслава, щоб знайти їх порожніми. Тоді Северин прорахував дії пихатого магната. Адже недаремно в нього вірили його люди. І щоб посилити їхню віру він зібрав Раду, на якій, як рівний з рівними говорив з сіромою, питаючи їх поради.

— Брати мої! — бринів у теплому травневому повітрі голос Северина і щирість чули в ньому козаки. — Не як отаман звертаюся до вас скрутної години, а лише як товариш по зброї, як брат до братів своїх рідних і поради прошу від вас. Бо не легко тримати мені на своїх плеча тягар відповідальності за вас перед лицем грізного ворога. Ніколи не був я малодухим і мав сміливість прийняти найскладніше рішення, а прийнявши, відповідати за нього перед Богом і вами, побратими мої. Проте хочу щоб ви знали — самі наші життя лежать тепер на чашах терезів і загроза нависла незрівнянно більша ніж будь–коли. Ляхи все таки змогли зібрати військо, яке значно переважає наші сили. Ні, не за бойовим духом або за здатністю прийняти смерть за віру і славу козацьку! Але за кількістю та озброєнням. Тому запитую вас, товариші мої дорогі: чи ви продовжите далі почату нами боротьбу, за яку склали голови сотні наших побратимів, за яку ми всі, ризикуючи життям, довгі два роки здіймали лицарську зброю? Чи повірите мені і надалі, чи дозволите вести вас в бій?

Тисячоголосим криком вибухнув тієї хвилини майдан. Злетіли в гору хмари козацьких шапок, а найстаріші й найповажніші з козацтва вийшли наперед і відповіли отаману повним образи голосом: