Северин Наливайко - Сорока Юрій В.. Страница 8

Добрий тоді був бенкет. Два тижні козаки, засівши за мурами Могилева, доводили до сліз відчаю багатих міщан і тих, хто пух від голоду в цитаделі, безсоромними поборами, одночасно діймаючи наїздами шляхту по маєтках, хуторах і фільварках на багато миль навколо міста. Бенкетували б ще більше, та підійшов з чотирнадцятьма тисячами війська гетьман литовський Радзивіл. Він отаборився на Буйницькому полі під Ільїнською горою, яку зайняли козаки, полишивши Могилів. Але Наливайко не почувався в небезпеці. Обставив свій табір возами, окопав шанцями і виставив всю свою могутню армату, спокійно підраховуючи здобич, взяту в Могилеві та на його околицях. А запорожці, зі сміхом і жорстоким глузуванням, почали герці з литовськими панами, часто–густо залишаючи гонорових шляхтичів на голову коротшими, ніж ті були до герцю…

Грудневі морози ще не встигли закувати землю крижаним панциром, коли пани Униговський і Буйвінд не витримали знущань запорозьких насмішників і на власний страх і розсуд кинули свої хоругви в бій. Щедро пролилася на землю могилівщини шляхетна кров того дня, коли легкоозброєні драгунські хоругви з шаблями у руках гнали коней на жерла козацьких гармат і гаківниць. Громом ударили мушкетні залпи, посипалися гострі стріли, довершуючи справу почату арматою. Загинув славний пан Униговський серед сотні своїх найкращих жовнірів, повернув коня, отримавши стрілу в стегно і пан Буйвінд.

А наступної ночі козаки знялися і оборонною рукою відійшли до Рогачева, а потім через Річицю, Турів і Гродню повернулися на Волинь, де стали на лежі в неосяжних маєтностях князя Острозького. Наливайко зовсім не здивувався, коли побачив, що Кшиштоф Радзивіл навіть не зробив спроби наздогнати козаків.

Не менш яскравим спогадом став лист, отриманий від Костянтина Острозького одразу ж після прибуття на Волинь. Князь жодним словом не прохопився про своє невдоволення від того, що козаки стали на лежі в його володіннях і вимагають стацій з княжих фільварків. Натомість Острозький висловлював обурення церковною унією, про яку вже досить давно ходили Україною чутки. Так, магнат протягував руку йому, звичайному козакові, забувши чвари і пропонуючи поєднати зусилля у боротьбі за православну віру. Острозький, на відміну від більшості старої української шляхти, залишався послідовним у своїх діяннях. Тож раз, обравши стезю просвітителя українського народу і палкого поборника православ'я, залишився ним до кінця. І в пам'яті Наливайка сплила та розмова з князем, яка, можливо, вирішила його подальшу долю не менше, ніж бажання боротися за державність козацької нації.

Костянтин Острозький, літній сивобородий чоловік, одягнений у шитий золотом кармазиновий жупан, стояв посеред похмурої кімнати палацу в Костянтинові і дивився на Северина поглядом своїх розумних очей. Він викликав колишнього пахолка, сподіваючись, що той виріс за рамки сотника надвірного війська і навіть лихого козака–розбишаки — загрози шляхетських маєтків та здобичника. Хотів бачити у ньому дещо більше, тому покладав великі надії на ту розмову. І він не помилився.

— Не загроза, що нависла над моїми статками, Северине, змусила покликати тебе сюди і їхати таємно самому, криючись немов розбійник, на власних землях, серед власної челяді і війська, — говорив князь і голос його, проникливий, повний щирості та незрозумілого суму, на все життя закарбувався у серці козацького ватажка. — Навіть не зухвалість, з якою дієш ти тут, на Волині, в Білорусії та на Брацлавщині турбує мене. Тому що є незміряно більша загроза для мене і всього руського нобілітету. Загроза, яка ставить під сумнів наше існування як нації за законами і звичаями отців наших. Ім'я їй — полонізація. А наслідком її стала унія, що проводить Рим на чолі з найсвятішим папою Климентом. Чи обіцяєш ти, вислухавши мене, присягнути на вірність моїм ідеалам, захищати віру батьків наших?

— Є ще одна велика ціль, задля якої не пожалкую життя, — схиливши голову відповідає Наливайко. — Задля таких двох ідей його буде замало.

— Знаю, — лунає під темним склепінням голос Острозького. — Козацька держава… Вона гідна того, щоб не пожалкувати за неї життя. Але чи можеш ти ідею створення такої держави від’єднати від самого духу її, яким є, безумовно, свята православна віра? Не можеш, Северине, тому що це подібно до спроби вирвати серце з грудей людини і примушувати жити холодний труп. Така держава дуже швидко перетвориться на гніздо пекельних пристрастей, розбою і гріхопадіння. Доки не впаде під мечем котрогось з володарів. Я хочу, щоб ти зрозумів — від тієї миті як ти вирішив стати на захист вітчизни, вже не ти обиратимеш свою долю, бо вона обрала тебе! Поглянь навкруги: що стало з Україною? Де десятки князівських родів, які завжди являли собою фундамент нашої державності? Чорторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Корецькі, Дубровицькі, Жеславські? Їх немає більше. Тому що вони не бажають залишатися тим фундаментом. Вони не бажають носити ім'я бояр, їм ближча назва занесена чужими вітрами — шляхта! Їх обтяжує військова повинність, яку несли за часів князівства Литовського, адже в Польщі ця повинність має значно менші обсяги. Їм не подобається відсутність у їхніх землях шляхетського самоврядування і цілковита залежність від королівських урядників, якими є воєводи і старости, адже в Польщі не так! Вони бажають, щоб їхнє землеволодіння не мало тих обмежень, які були за старої Литви і про які не чувано в Польщі. І ополячення набирає небачених розмірів. Слідом за князівськими родами поспішають стати перевертнями мілкіші зем’яни. Це вони з піною біля рота готові гудити все те українське, що вчора вважали своїм, національною гордістю і менталітетом. А Польща радо зустрічає такі настрої. Адже це її сини несуть світоч культури і знань нам, тубільцям. Звичайно, ні для кого не секрет, що Польща переживає зараз свій період найбільшого розквіту. Їхні література, суспільність, парламентаризм без сумніву на підйомі і в них є що перейняти нам. Але ж не слід забувати своїх коренів, сліпо кидаючись у наслідування всього польського!

Скорботно дивитися мені, потомку Острозьких на те, як колонізатори нашої землі користуються плодами її, проживають працею українських селян і одночасно з цим ігнорують нашу культуру, мову, письменність. Вони щиро вважають тисячолітні досягнення українських просвітителів незрівнянно нижчими за польську культуру. І презирливо натякають, що всякий, хто вважає себе освіченою людиною, повинен перейняти від них все, починаючи від польської мови і філософії, закінчуючи польським одягом і посудом, який він має на своєму столі під час обіду.

Ми перетворюємося на безсловесні народні маси, які не є нацією, мій друже, я маю на меті, щоб ти зрозумів і осягнув це. Зв’язки з минулим один за одним втрачаються у процесі загальної полонізації, як ти бачиш. Але до останньої пори залишався наріжний камінь нашої нації — православна віра. Саме вона утримувала нас від того, щоб розчинитися в бурхливому океані тотального ополячення. Тепер і цей камінь під загрозою. Єзуїти, яких спрямовує рука Риму, мов кліщі впилися у святу православну церкву. Церковні землі, маєтки, володіння поступово переходять до рук католицьких біскупів і каштелянів. Але їм і цього замало! Немов пошесть над містом, нависла над нами церковна унія, адже будь–кому зрозуміло — після того як православні єпархії перейдуть під владу папи, почнеться знищення самих постулатів грецької віри, яке дуже швидко призведе Україну до католицизму!

Голос Острозького затих і Северин відчув, як все, що він розумів протягом останніх років, але чому не міг надати чітких обрисів, формується у ньому новою свідомістю, чітким усвідомленням того, що його нація гине під ударами невидимих дотепер сил, і бажанням будь–що стати на дорозі цієї руйнації. Слова князя відкрили йому очі на відчуте, але не осмислене.

VІ

Блакитне небо, ціла бірюзова безодня нависла над землею вкритою снігами. Яскраво виблискують зірочки мізерних крижинок у прозорому повітрі, піймавши на собі холодні промені сонця. Недалекий вже подих весни поки ще не торкнувся засніжених просторів Пінського повіту, тож сонце, ковзаючи своїм сяйвом по блискучій ковдрі снігів, було неспроможним розтопити зимове безгоміння пагорбів та долин.