За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович. Страница 16

До кабінету з посмішкою на обличчі зайшов Ісаак Теппер, колишній махновець, член революційної військової ради повстанської армії Махна, який редагував газету «Шлях до свободи».

— Привіт, Іване, пізнаєш? — мовив він.

— Ісаак, — від несподіванки Лепетченко не знав, що й думати, — звідки ти тут взявся?

— Я зараз працюю в ГПУ в Харкові. А ГПУ, Іване, все знає і воно всюдисуще, як Бог на небі. Але тобі нічого боятись, якщо ти будеш з нами щирий. Тебе ніхто не розстріляє. Ми навіть тобі допоможемо оформити всі необхідні документи, влаштуватися на роботу. І може навіть дамо тобі трохи золота, за яким ти приїхав.

Тепер Лепетченко зрозумів, що вони з самого початку про все знали і вже чекали його тут. Далі мовчати не було сенсу. Він чув, як в ГПУ вибивають зізнання. Ні, з нього досить румунських і польських в’язниць. Перспектива бути розстріляним на батьківщині теж його не приваблювала. Але й про закопані скарби розповідати не хотілося. Хоча не обов’язково всі місця схованок виказувати. Можна розповісти про кілька незначних. А головні нехай зачекають слушного часу.

— Гаразд, — нарешті погодився Іван. — Я все розповім.

І він розповів про свою розмову з Махном, про підготовку до переходу кордону і невдачу, яка їх спіткала у Ковелі, а також про подальший маршрут.

— Тепер ми бачимо, що ти кажеш правду, — зазначив слідчий. — Але запам’ятай: якщо мрієш водити нас за ніс або надумаєш втекти, — дістанемо з-під землі. Тоді вже пощади не буде. Зараз тебе нагодують, відведуть у камеру. Поспи. Бо завтра вирушаєте в дорогу.

Наступного дня в Славуту приїхав ще один колишній махновець, а нині працівник Одеського губернського відділу ГПУ Марк Спектор. Разом з Ісааком Теппером він мав супроводжувати Лепетченка протягом всього маршруту, контролювати всі дії і давати необхідні вказівки. В ГПУ спішно розробили цілу операцію, в якій пошуку скарбів відводилося важливе, але не найголовніше місце. Чекісти надумали за допомогою Лепетченка умовити Махна приїхати в СРСР і тут його «нейтралізувати». Як це вони потім зроблять, то вже було інше питання. Головне — виманити Махна, який для радянської влади в цей час ще становив небезпеку, був своєрідним ідолом, навколо котрого могла згуртуватися частина антирадянських емігрантських сил за кордоном.

Тому, щоб не розкривати карти, Лепетченка вирішили вести маршрутом обережно. Супроводжувачів йому виділили з колишніх махновців також не випадково. В Гуляй-Полі ніхто не знав, що ці двоє зараз працюють у ГПУ, тому вони утрьох мали зіграти роль посланців Махна. Спочатку, як і планувалося в Польщі, вирушили до Житомира, де Іван зупинився у сестри Черняка Соні Ніс. За словами Черняка, Соня, яка тримала невеличкий магазинчик, могла забезпечити Івана справжніми документами, дати грошей і розповісти, як знайти інших родичів Черняка в Умані. Соня допомогла усім, крім документів, дала на дорогу продуктів та грошей і попрощалася з Іваном.

Там же ж, в Умані, шурин Черняка, почувши про мету приїзду Лепетченка, пов’язану з пошуком золота, відразу висловив бажання їхати разом з ним. Він навіть запропонував Лепетченкові свій паспорт. Але від цього довелося відмовитися. Дуже вже не підходило до фізіономії колишнього махновця єврейське прізвище. Шурина, за вказівкою чекістів, теж з собою не взяли. Лепетченко на прощання лише пообіцяв дружині Черняка Розі, що на зворотному шляху заїде за нею, і вони разом перейдуть в Польщу. Про це його просив і сам Черняк.

З Умані, вже не криючись, Іван з агентами виїхали до Катеринослава. У губернському відділі ГПУ потрібно було обговорити всі деталі майбутніх пошуків. Начальник губвідділу, який вже чекав незвичайних візитерів, за розпорядженням із центру виділив для забезпечення успіху операції чотирьох співробітників, які мали завжди бути на підхваті і підстраховці.

— Лепетченко повинен постійно знаходитися разом з Теппером або Спектором, — дав вказівку начальник відділу. — Колишні махновці під час можливих зустрічей сприйматимуть їх за своїх. Наших людей в Олександрівську і Гуляй-Полі ми попередимо. До них можна буде звертатися по допомогу.

На прощання начальник наказав перевірити зброю і взяти з собою додатковий запас набоїв. Під час пошуків могло всяке трапитися. А коли знайдуть велику кількість золота, щоб одразу про це поінформували. Він тоді вишле додаткову озброєну охорону. Залишившись наодинці зі Спектором, він зауважив:

— За Лепетченком пильнуй, Марку, особисто. Щось я йому не дуже довіряю. Якийсь він «слизький». Зовні подивишся, ніби й боїться нас і за життя своє труситься, а очі хитрі. Він із тих, про кого кажуть: «Сам собі на умі». Придивися до нього уважніше. Добре прознай, де, коли і що ховали. Деталі випитуй, подробиці. Спробуй зловити його на протиріччях і надави на нього. Хоча він, судячи з усього, не з лякливих. Але ж і ти не ликом шитий. Там уже зорієнтуєшся в обстановці. Можливо, потрібно буде втертися до нього у довіру, діяти хитрістю. І пам’ятай, якщо ми дійсно знайдемо ті скарби, навкруг яких тут уже давно легенди ходять, про нашу роботу і в Москві дізнаються. А там, дивися, і нагороди поспіють. Це золото нашій державі зараз дуже потрібне. Так що успіхів вам — і чекаю звісток.

Сліди золота губляться

Одинадцятого серпня 1924 року Іван Лепетченко разом із співробітниками ГПУ виїхав поїздом з Катеринослава у напрямку Гуляй-Поля. На станції Мечетній вони зійшли і пішки попрямували в село Велику Михайлівку, що знаходилося за 40 верст від Гуляй-Поля. Лепетченко йшов із Теппером, інші по двоє трималися позаду на відстані двох-трьох верст, щоб не викликати підозри у зустрічних.

Ще під арештом у Славуті, Лепетченко вирішив про закопане золото і не згадувати, а водити чекістів по селах до місцевих жителів, у яких вони залишали на зберігання здебільшого килими, відрізи тканин, одяг, документи, гроші, деякі цінності, серед них, звичайно ж, було й золото. Але найбільші коштовності закопувалися в землю, їх Махно нікому не довіряв зберігати. У Великій Михайлівці вони дещо залишали у селян. Але Іван точно вже не пам’ятав, де знаходяться їхні садиби.

— А прізвища хоч пам’ятаєш? — запитав у нього Теппер.

— Одного звали Курочка.

— Може це його так дражнили? — уточнював Ісаак.

— Ні, це прізвище, я точно запам’ятав, таке смішне.

Ось і село показалося. Його околиця підходила прямо до Дібровського лісу. А ось і річка Вовча. Той же міст через неї, що був кілька років тому. Якщо його тут перейти і заглибитися в ліс версти на півтори, то там би Іван безпомилково міг знайти місце схованки головного скарбу, до якого Махно йому на прощання заборонив навіть наближатися. У нього аж серце сильніше забилося від упізнавання знайомих місць і спогадів про неодноразове перебування тут.

А ось Курочку довелося шукати майже годину. Нарешті підійшли до його садиби. Дід був якраз удома.

— Добридень, діду! — привітався Лепетченко. — Чи пізнаєте мене?

— Та ніби знайоме обличчя, а не пригадаю.

— Давайте зайдемо до хати, — запропонував Іван, — там і поговоримо. У нас дуже серйозна справа.

Коли зайшли і сіли в кімнаті на лавці, Іван назвав дідові своє прізвище і нагадав про залишені у нього на зберігання речі, а також сказав, що вони за дорученням Махна прийшли, щоб їх забрати.

— Тепер згадав тебе, — промовив дід. — А як там батько Махно поживає?

Багато місцевих жителів і махновців за звичкою називали Нестора Івановича «батьком», хоч дехто й сам йому годився у батьки. Напевно, його поважали як народного отамана і головного командира. Таке величання і збереглося за ним. Все це подумки відзначив Лепетченко, а діду відповів:

— Махно поживає нормально. Але це вас не стосується. Давайте валізи.

— А їх уже забрали.

— Що значить забрали? — здивовано запитав Теппер.

— Ще у двадцять другому році приїхав отаман Чубенко із загоном і наказав віддати. Я йому й видав обидві валізи. Одна була з набоями. А в іншій зберігалися якісь документи і цінності. Що вже там було, я не знаю. Але більше нічого не лишилося.