За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович. Страница 2

Після пізньої вечері зморені махновці швидко поснули. А комнезамівці, невдоволені експропріацією, потайки зійшлися до балки і, сховавшись в лозняку, стали думати, як повернути своє добро. Власними силами з таким загоном не справитися, це зрозуміло. Вирішили піднімати всіх селян з навколишніх хуторів.

Махно з дружиною Галиною заночували в одній з непоказних хат села. На ганку біля дверей дрімав Іван Лепетченко. Інший охоронець спав у сінях. Щоб не заснути, Іван вже кілька разів умивався холодною водою просто з відра. Та це знімало втому ненадовго. Він сидів, роздивлявся зоряне небо і думав, що його чекає далі. Цього ніхто не міг вгадати. Ось уже кілька місяців їх безупинно гнали червоні. Здавалося, ще один запеклий бій, і їм — кінець. Лише дивом вдавалося уникати розгрому і вириватися з оточення. Те диво для нього було живим і зримим — батько Махно. Він, як дикий звір, за кілька верст відчував небезпеку, а в критичний момент вибирав єдине вірне рішення, яке щоразу рятувало загін від повного знищення. Здавалося, сам Господь Бог був на його боці — вказував шлях і заступався.

«Чому вони нас женуть, як хижих вовків? — розмірковував Лепетченко. — Адже ми воювали за народ, за справедливість, і прості люди були з нами. А може, краще було б припинити цей безглуздий опір, скласти зброю і прийти до нової влади з покаянням? Ні, багато крові на руках, ой, забагато. Не простять і не помилують. Та й розбиратися ніхто не буде. Виведуть у чисте поле, і шаблями, шаблями…»

Якась тінь промайнула за деревами у городі. Лепетченко дістав маузер, тихо підійшов до величезної груші, що росла на подвір’ї. Щоб сховатися від місячного сяйва, присів і став вдивлятися у темряву. Нікого. Мабуть здалося. Вернувся, попив з відра води і знову сів на ганок. Маузер поклав на коліна. Дивлячись на нього, чомусь згадав батьківський браунінг, з якого вперше у житті вдалося стрельнути. І то лише один раз.

…Савелій Лепетченко був урядником у Гуляй-Полі. За іронією долі його вбили у 1908 році саме місцеві анархісти. Махна, щоправда, з ними тоді не було, але він належав до їх групи. Згодом анархістів заарештували, і за цей та інші злочини посадили до в’язниці. А восьмирічний Іван з п’ятьма братами і сестрою залишилися на руках у матері. Кілька років походив у сільську школу, потім, дванадцятирічним, мати віддала його в науку до хорошого гуляйпільського шевця Білоцерківського. Пізніше довелося попрацювати й у місцевого німця-маляра, у єврея-пекаря.

З поверненням до Гуляй-Поля у 1917 році Нестора Махна все змінилося. Сімнадцятирічний Іван Лепетченко вступив до щойно організованого загону «За врятування революції», який здебільшого займався експропріацією майна поміщиків та німців-колоністів. Коли до Гуляй-Поля підійшли австрійці, загін відступив до Царицина, де влився у 14-у Ворошиловську армію. Так і воював Лепетченко аж по 1919 рік, доки не потрапив у полон до петлюрівців на станції Лозова. Тоді від розстрілу його врятував загін повстанців, які розгромили петлюрівські частини і звільнили багатьох полонених. Начальник штабу загону Горєв одразу упізнав Івана — ще в 17-му починали разом у Махна, — і забрав з собою до Гуляй-Поля. Там сам Нестор Іванович наказав видати Лепетченку одяг і чоботи, бо петлюрівці все відібрали, і запропонував залишитися у нього в особистій охороні.

Махно взагалі Лепетченків шанував, і всі вони служили йому вірою і правдою, незважаючи на те, що колись його однодумці вбили їхнього батька. Марія, махновська контррозвідниця, була розстріляна у 1919 році біляками. Олександр, ад’ютант Махна, у 1920 році вбитий червоними. Павло виконував обов’язки секретаря штабу. Іван став ад’ютантом, особистим охоронцем і однією з найбільш наближених до Махна персон.

Раптовий постріл вмить розігнав усі думки. Куля влучила в одвірок, поруч з головою. Лепетченко підхопився і прожогом кинувся в сіни.

— Червоні! Вставайте! — крикнув він у розчинені двері кімнати, де спали Нестор з Галиною.

Стрілянина вже лунала з усіх боків. Іван, разом з іншим вартовим, безладно стріляв у відповідь крізь вікна. За мить у сіни вискочив Нестор, похапцем одягаючись.

— Що трапилося?

— Не знаю, мабуть, червоні вночі підкралися.

— Треба пробиватися до коней і відходити в степ. Будь з Галиною, не залишай її саму, — наказав Нестор, дістаючи з кобури свого маузера.

З клуні повибігали сонні махновці, ще не добре розуміючи, що робиться. Біля воріт зав’язався рукопашний бій. Нестор вискочив на подвір’я, і в ту ж мить щось гаряче обпекло лівий бік і руку. Він стиха скрикнув. Підбіг Зіньковський.

— Несторе Івановичу, краще вам повернутись! В хаті безпечніше.

— Коня! — сердито перебив його Махно.

Не встигли вони пробігти й десяти метрів до стайні, як Нестор упав мов підкошений. Страшенний біль пронизав праву ногу. Над ним схилилися Зіньковський і Галина з Лепетченком.

— Чого вирячилися? Допоможіть встати! — закричав.

Іван з Льовою підсадили його на коня, скочили верхи самі, і всі разом городами подалися в степ. Далеко за селом, вже на світанку, невеликими групами збиралася решта махновців. Тридцяти бійців недорахувалися, ще двадцять було поранено. Перебинтований Махно лежав на розстеленій шинелі, відчужено дивився в небо. І цього разу смерть обминула, хоч була зовсім поряд. Шість поранень, дарма що не дуже тяжких, завдавали йому чималого болю.

Та ще більше боліло і клекотало в грудях від безсилої люті і злості. Якісь нікчеми комнезамівці, навіть не регулярні частини, змусили його, як останнього боягуза, рятуватися втечею. Перше, що спало на думку і чого вимагали інші бійці, — жорстока помста. Та емоції поступово вгамувалися, і гору взяв здоровий глузд. Зібравши командирів і найближчих соратників, він почав неголосно, але тоном, що не припускав заперечення, говорити:

— На село не підемо.

Вловивши в уривках фраз і виразі облич своїх бійців невдоволення, після паузи ще жорсткіше додав:

— Я сказав — не підемо. Іншим разом ми б їх усіх посікли, як капусту, але не зараз. Так ми лише зав’язнемо тут на цілий день, втратимо ще людей, яких і так мало, та й набої треба поберегти. А червоні нам на п’яти наступають. Може вони вже десь на підході до села.

— Несторе Івановичу, — стискуючи кулаки, несподівано перебив його Іванюк, — дозволь взяти своїх хлопців і розквитатися з ними. Ми лише туди й назад.

— Уб’ю! — гнівно відрубав Махно, судорожно смикаючи з кобури маузер. — Думаєш, у мене серце кров’ю не обливається? Я б їх сам рвав зубами на шматки. Після того, як вони наших братчиків в знак подяки постріляли і порубали в Криму — кілька тисяч забили — я їх ненавиджу лютою ненавистю. І ніколи їм цього не забуду.

Махно хворобливо закашлявся, відклав у бік маузер і вхопився здоровою рукою за груди. Галина подала йому кухоль з водою, та він жестом зупинив її і продовжив:

— Зараз за нами кинули цілу кавалерійську дивізію. Вони думають, що і нас багато. А нас лише три сотні. Після сьогоднішньої ночі стало ще менше. Нам треба поповнити армію бійцями та зброєю і рушати далі на захід, до Східної Галичини. Там наші брати піднімають національно-визвольний рух. Там ми знайдемо підтримку і ще покажемо себе.

Порадившись, махновці вирішили розділитися на дві групи. Одна, на чолі з Махном, рушила в напрямку Нікополя. Іванюк повів своїх хлопців до Нового Бугу. Там домовилися з’єднатися.

Останній ривок до Гуляй-Поля

Загін, залишивши ліворуч Дніпро, рухався на південь. У прибережному селі поміняли коней, залишили кульгаві тачанки і взяли підводи, запаслися харчами. Під вечір були вже біля Томаківки. Зупинилися в невеличкому хуторі і виставили кругом дозори. Махно одразу підізвав Івана.

— Слухай мене уважно, — тихо мовив. — Підеш в Гуляй-Поле.