За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович. Страница 28

— Сьогодні з Бухареста приїздив один чоловік, — повідомив він, — зустрічався зі мною і з Льовою. Відрекомендувався представником якогось емігрантського комітету. Насправді ж, судячи з його обізнаності, він з розвідки. Нам пропонують перейти український кордон, виконати там спеціальне завдання і повернутися назад. Обіцяють добре за це заплатити.

— А яке завдання? — поцікавився Скомський.

— Невідомо. Про це скажуть пізніше, після нашої згоди.

— А чому вони звернулися з такою пропозицією саме до нас? — запитав Бойченко.

— Вони знають, що ми колишні махновці, — почав пояснювати Зіньковський, — що втекли сюди від більшовиків. Вони думають, що ми їх і досі люто ненавидимо, а тому завжди раді в будь-який момент помститися радянській владі. Не виключено, що хочуть нам дати якесь диверсійне або розвідувальне завдання.

— Але що ми можемо зробити ушістьох? — здивовано запитав Шанкала.

— А ми нічого й не будемо робити, — загадково відповів Льова.

— Здається, я починаю щось розуміти, — перебив його Данило Зотов, у якого аж очі заблищали. — Ми перейдемо кордон, але ніяких завдань виконувати не будемо. Просто розійдемося по своїх домівках і все. Як кажуть, прощавай, Румунія.

— Не все так просто, — сказав Шанкала, котрий звик у всьому сумніватися. — Якщо чекістам стане відомо, що нас заслала на українську територію румунська розвідка, то нас замордують.

— А ми не будемо чекати, поки вони нас затримають чи якимось іншим чином про все дізнаються, — намагався переконати товаришів Зіньковський. — Ми самі відразу прийдемо в ГПУ чи до першої сільради і про все розповімо.

— Гаразд, припустимо, що нам повірять, — не заспокоювався Скомський. — Але все одно вони дізнаються, хто ми такі, згадають нам службу в армії Махна і в результаті поставлять до стінки.

— Ніхто нікого розстрілювати не буде, — заперечив йому Льова, — стільки років минуло вже. За цей час всіх амністували. А тобі, Андрію, взагалі нічого боятися. Ти був рядовим бійцем. Он ми з Данькою були командирами у махновській контррозвідці і то не боїмося повертатися. Ну, в крайньому разі, потримають трішки у в’язниці та й відпустять. Зате потім зможемо спокійно жити у себе вдома й нічого не боятися. А тут ми як покидьки якісь. Ви як хочете, а я більше так існувати не можу.

— Льовка має рацію, — підтримав брата Данило. — Треба скористатися такою нагодою. Самим, без сторонньої допомоги кордон перейти буде важко. А як затримають румунські прикордонники і посадять до в’язниці, тоді буде ще важче. Так що, особисто я — згоден.

Після деяких роздумів і суперечок свою згоду дали всі. Через два дні, коли з Бухареста приїхав представник сигуранци, вони вже були готові до від’їзду. Але їх повезли не до столиці, а в Ясси, де розмістили у місцевому готелі. Чорновусий стрункий румун у цивільному, який супроводжував їх всю дорогу, забрав із собою Зіньковського, а іншим наказав залишатися у кімнаті і нікуди не виходити. Льовка повернувся тільки ввечері і розповів, що був у штабі третього армійського корпусу, де з ним зустрічалися якісь начальники у військовій формі, розпитували про кожного з членів групи, про участь у минулих боях на території України у складі повстанської армії Махна. На наступний день була запланована зустріч з усіма ними в штабі.

Вранці спочатку кожного сфотографували, а потім відвели до канцелярії штабу, де наказали заповнити анкети. Там треба було обов’язково зазначити прізвище, ім’я, по-батькові, місце народження, записати всіх близьких родичів і їх адреси, відповісти на ряд запитань щодо перебування в Румунії. А ще кожному присвоїли псевдонім, під яким він братиме участь в операції. Після виконання всіх формальностей групу відправили в бік кордону.

На прикордонну заставу прибули після полудня. До переправи, призначеної на другу годину ночі, ще було багато часу, тому їм наказали відпочивати в саду на території застави. Червневе сонце добряче припікало і люди поховалися під дерева. Скомський із Бойченком і Запорожченком горілиць вляглися на густу зелену траву під розлогою яблунею.

— У нас у Гуляй-Полі теж біля будинку росте яблуневий сад, — замріяно мовив Скомський, роздивляючись на недостиглі яблука. — Батько ще за Столипіна його саджав. Любив яблуні понад усе. А як цвітуть навесні — така краса. Особливо, коли тепло, затишно і бджоли гудуть. Так хочеться швидше дістатися дому. Якщо, дасть Бог, все обійдеться благополучно, більше нікуди з дому не поїду. Копатимуся помаленьку в землі, одружуся. У нас гарні дівчата в Гуляй-Полі. Народимо з дружиною багато дітей і житимемо собі в мирі та спокої.

— Не ятри, Андрію, душу, — перебив Бойченко, — я сам тільки й думаю про домівку. Три роки минуло, як ми покинули Україну. Як там батьки, брати, сестри? Нічого про них не знаю. Та й вони, мабуть, вважають, що я десь загинув.

— Цікаво, як там зараз людям живеться? — ніби сам до себе мовив Запорожченко. — Кажуть, що більшовики знову у селян відбирають землю, у кого її забагато, худобу, пшеницю. А всім розпоряджається голота, яка й раніше нічого не вміла і не мала.

— Що тут гадати, — відповів Скомський. — Приїдемо, самі побачимо. А поки руки й ноги цілі, то на прожиток заробимо.

Розмову перебив Зіньковський, який позвав усіх зібратися докупи.

— Як стемніє, — сказав він, — нас нагодують, видадуть зброю і переправлять через Дністер. Нам слід діяти обережно і злагоджено. Нікому не відставати, не проявляти непотрібної ініціативи. Мене призначено старшим групи, тому вимагаю, щоб всі виконували мої розпорядження. Хто не згоден, краще зараз відмовитись і залишитися тут.

Після слів Зіньковського всі якось відразу відчули, наскільки небезпечну і ризиковану справу їм належало здійснити. Незабаром принесли зброю: кожному по револьверу, по дві бомби і майже по сотні патронів.

— Таке враження, що нас посилають повбивати якомога більше більшовицьких активістів, — тихо звернувся до Зіньковського Скомський.

— Ні, від нас вимагають провести розвідку прикордонних укріплень і дислокації військових частин в районі кордону, а на зворотному шляху — наробити паніки в кількох населених пунктах.

— Теж мені, знайшли дурнів, — з образою сказав Скомський. — Ми коли з Махном на конях і з кулеметними тачанками відступали, маючи три сотні шабель, і то намагалися не здіймати зайвої стрілянини. А тут хочуть, щоб ми ушістьох на червоних страху напустили.

— Не хвилюйся, Андрію, ніхто ні в кого стріляти не буде, — Льовка сховав револьвер у кишеню, а потім додав, щоб усі почули: — Без команди вогонь не відкривати ні за яких обставин.

Коли молодий місяць вже заплив за небокрай, два човни тихо перетнули Дністер. Ступаючи один за одним, «диверсанти», непомічені прикордонниками, просувалися вглиб радянської території. Вони швидко йшли всю коротку ніч, а на ранок зупинилися у невеличкому гаю, щоб перепочити і вирішити, як діяти далі.

— Треба знайти найближчу сільраду, — запропонував Зіньковський, — пояснити, як ми сюди потрапили, здати зброю і вимагати зустрічі з окружним начальством.

Погодившись з цією пропозицією, порушники кордону зайшли в село Баштанку, де швидко відшукали голову сільради. Той вже спочатку перелякався, побачивши шістьох незнайомих чоловіків, а коли вони виклали на стіл револьвери і бомби, він від несподіванки аж підступив ближче до прочиненого вікна, щоб при нагоді дати драла. Потім заспокоївся, написав розписку про приймання цього арсеналу і сам супроводжував їх до Піщанки. В районному відділі ГПУ їх теж довго не тримали, а першим же поїздом під конвоєм відправили до Вінниці. Лише в ГПУ округу їх ретельно допитали, склавши відповідні протоколи, а через тиждень всіх відвезли до Харкова.

У в’язниці ГПУ

Вже майже два місяці махновці перебували у в’язниці. Їх періодично по черзі викликали на допити, щоб зібрати і проаналізувати всю інформацію про перебування у Румунії з 1921 року. Чекістів цікавило абсолютно все: де жили, працювали, які зв’язки підтримували з Махном, чи були контакти з представниками влади, поліції, сигуранци. Особливо багато питань стосувалося завдання, одержаного від румунської розвідки безпосередньо перед переходом кордону. У кожного відбирали пояснення по кілька разів, ставлячи майже одні й ті ж самі запитання. Потім була перерва, коли їх на деякий час залишили у спокої, і вони стали сподіватися на близьке звільнення. Але несподівано обстановка різко змінилася. Заступник голови ГПУ Карл Мартинович Карлсон терміново викликав до себе начальника контррозвідувального відділу Бармінського з його помічником Кареліним.