За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович. Страница 34

— Не знаю, — знизав плечима Олексієнко. — Він мені про свої збереження нічого не розповідав.

— Гаразд, — підсумував Мулука, зрозумівши, що зараз він від них нічого не доб’ється. — Поїдете з нами в Гуляй-Поле. Там в усьому розберемося.

До Гуляй-Поля добралися вже пізно ввечері. Тому затриманих залишили під вартою у райвідділі міліції. Допитувати їх вирішили наступного дня, ретельно продумавши всі питання і можливі версії. Але спочатку Мулука хотів поспілкуватися з Іваном Лепетченком. Всю дорогу йому не давала спокою думка про присутність Івана в день вбивства Бурими у Кінських Роздорах. Йому дуже хотілося пов’язати цей приїзд ад’ютанта Махна з убивством і щоб у кінцевому результаті вдалося вийти на сліди золота. Мулуці не терпілося розплутати цю загадкову справу і знайти заховане махновське золото. Він вже уявляв собі, як про його успіх будуть доповідати в Олександрівськ, потім у Катеринослав, Київ, Москву…

Вранці він наказав привести до нього Лепетченка. Іван, який встиг звикнути, що до його особи ГПУ і міліція проявляють підвищену увагу, черговому виклику не надав особливого значення. Та й питання, які спочатку ставив Мулука, були звичними: де бував останніми днями, що робив, з ким спілкувався? Але коли розмова зайшла про поїздку у Кінські Роздори, Мулука почав проявляти особливу затятливість.

— Мене попросили бути хрещеним батьком, — спокійно пояснив Іван. — В обід ми всі були в церкві з гостями, а потім поїхали в сусіднє село Зразки, щоб випити за здоров’я хрещеника.

— А до кого їздив? — поцікавився Мулука.

— До Івана Машка, що по той бік річки живе.

— А в Гуляй-Поле коли повернувся?

— Наступного дня вранці виїхав, і скоро й тут був.

— І про вбивство Юхима Бурими ти нічого не чув?

— Юхима вбито? — з сумом і жалем у голосі перепитав Лепетченко. — Коли? Хто це зробив?

— У той день, коли ти нібито до церкви ходив. А хто це зробив, зараз з’ясовуємо. — Мулука про себе зазначив, що Лепетченко, можливо, й непричетний до вбивства. Хоча все це ще потрібно було перевірити. Щоб бесіда не виявилась даремною, він вирішив порушити головне питання, з тих, що його найбільше хвилювали, — про заховані скарби.

— У вбитого знайшли золото. А ти тоді чекістам нічого не говорив про схованки у Кінських Роздорах.

— Для мене й зараз це новина, — не піддався на провокаційне питання Лепетченко. — А Юхима шкода. Відчайдушний і щирий був чоловік.

По суті, розмова закінчилася нічим. Лепетченко з невеселими думками повертався додому, а Мулука почав готуватися до бесіди з Олексієнком і Прохватилом. Тим часом події в Кінських Роздорах розгорталися за ніким не передбаченим сценарієм. Бездітна набожна вдова Марія Кравченко, приголомшена звістками про смерть Бурими, арешт двох інших махновців і вилучення в них золотих монет, була у відчаї. Вона не спала всю ніч, розмірковуючи, як їй діяти далі. «І треба ж було вскочити в таку халепу», — картала вона себе за необачність.

Ще у 1920 році, коли махновська армія з боями відступала через її рідні місця, Марія вирішила залишитися вдома. Довгі виснажливі переходи давалися тяжко, до того ж підкосила хвороба. Використавши нагоду, Махно наказав, щоб у неї на зберігання залишили частину цінностей із великого інтендантського обозу — килими, відрізи тканин, теплий зимовий одяг. А ще — невеличку скриньку із золотими монетами.

— Щоб надійно зберегла, — наказав Щусь. — Настануть кращі часи — все добро повернеш у нашу спільну повстанську скарбницю.

Та незабаром вона дізналася, що Щусь загинув, наступного літа сам батько Махно з невеликим загоном втік до Румунії і очікувати його повернення було марно. Минав час. Коли з-за кордону приїхав Юхим Бурима, Марія кілька разів заводила з ним розмову про Нестора Івановича, про його наміри, намагаючись дізнатися, чи, бува, не збирається той об’явитися знову на Гуляйпіллі. Розуміла, що сподівання марні, тож поступово стала звикати до думки, що все залишене на зберігання тепер вже є її законною власністю. Нерозумно було й надалі тримати золото без якоїсь користі для себе.

Деякі речі Марія почала продавати ще раніше — нужда змусила. Самій — без чоловіка, дітей, без будь-якої допомоги було важко зводити кінці з кінцями. А з перекриттям даху їй і поготів було не впоратися. Тому й покликала на допомогу колишніх махновців, пообіцявши щедро віддячити і сподіваючись, що вони нікому не розкажуть про золоті монети, одержані від неї за роботу. Платити ж бо їй більше було нічим.

Після того, що трапилось, вона всю ніч провела у молитвах і поклонах перед образами, благаючи Бога відпустити їй гріхи і змилостивитися над нею. Марія картала себе за те, що золото, можливо, стало головною причиною вбивства Бурими. Вона вже знала, що Олексієнка з Прохватилом чекісти забрали в Гуляй-Поле. Розбурхана уява малювала їй страшні картини: на допиті махновці зізнаються, що це вона їм дала золоті монети, і вже вранці за нею приїздять із райцентру, заарештовують, здійснюють обшук у будинку, знаходять скриньку із золотом. Про те, що буде далі, й думати не хотілося.

Вранці, нагодувавши нашвидкоруч худобу, вона висипала решту монет у хустину, зв’язала кінці докупи і подалася до церкви.

— Зніміть із мене гріх, — припала вона до ніг здивованого батюшки, — візьміть це золото на храм Божий і врятуйте мою душу грішну.

Заспокоївши жінку і вислухавши її сповідь, батюшка не зрадів, а виявив завбачливу розсудливість. «Звичайно, такі кошти для церкви були б не зайвими, — думав він. — Але якщо про їх походження дізнаються в ГПУ, що цілком ймовірно, то можуть бути великі неприємності». Тому він дипломатично відказав:

— Бог простить твої гріхи, якщо ти щиро розкаюєшся. Але прийняти це золото я не можу. Іди з миром і молися частіше.

У якомусь напівсні Марія опинилась біля сільради і вклякла на ганку. Ноги, які стали важкими, мов налиті свинцем, не слухалися, але запаморочена свідомість штовхала зробити крок, який би зняв тягар з душі. Мов уві сні вона відчинила двері до кабінету голови, поклала на стіл важкенький вузлик, тремтячими руками розв’язала його і не витримала — розридалася. Лише через деякий час, випивши води і заспокоївшись, про все розповіла.

Після обіду з Гуляй-Поля приїхав уповноважений райвідділу міліції Микола Куриленко для перевірки всіх версій убивства. Несподіване розкаяння Марії Кравченко, про яке він тут дізнався, полегшило йому роботу. Тож він зі знанням справи склав протокол вилучення цінностей і відібрав у неї детальні пояснення. «Ото Мулука позаздрить», — задоволено думав він, повертаючись назад.

Пояснення Лепетченка про хрестини повністю підтвердилися, так що він залишався поза підозрою. Олексієнку з Прохватилом не залишалось іншого виходу, як зізнатись, що по одній золотій монеті одержали таки від вдови Кравченчихи за роботу, але вони всіляко божилися й клялися, що ніхто з них Буриму не вбивав. Ніяких доказів проти них, ані свідків трагедії знайти не вдалося, тому обох згодом відпустили. Так і залишилося це загадкове вбивство нерозкритим.

Вибух в Дібровському лісі

Повертаючись додому після бесіди з уповноваженим ГПУ, Лепетченко зустрів Скомського і розповів йому про вбивство Юхима Бурими.

— Давай пом’янемо товариша, — запропонував Андрій.

— Підемо до мене, — Іван виглядав засмученим і змореним, ніби його щось пригнічувало і потребувало виходу назовні, — посидимо, поговоримо.

Проходячи повз братську могилу в центрі Гуляйполя, він на мить зупинився і промовив:

— Цікаво, яка смерть чатує на нас?

— Рано про це думати, Іване, — обійняв його за плечі Скомський. — Жити треба.

Удома Лепетченко дістав з комори пляшку самогону, набрав із діжки у глибоку миску квашеної капусти, порізав, на польський манер, тонкими шматочками сало і цибулю.

— Нехай земля йому буде пухом, — коротко мовив Скомський.

Закусили мовчки. Потім випили ще по одній. Перехопивши задумливий погляд товариша, Андрій вирішив відволікти його від невеселих думок.