Не вбивай - Лепкий Богдан. Страница 10

Гетьман чув, що це, мабуть, останній момент, коли ще можна спасати загрожену автономію України, а властиво останки тієї. Проґавиш цю нагоду, і вона вдруге не верне. Україну поневолять, а там і винародовлять її.

Усі події, воєнні й політичні, усякі порахунки, економічні й культурні, публічні й особисті, з непереможною силою перли Мазепу в обійми нового союзника.

Як чоловік образований, і з книжок і з досвіду вчений, він бачив усю небезпеку такого політичного кроку, не запалювався, як молодик, не дурив себе надто великими сподіваннями, лиш обережно, розглядаючися на всі сторони, йшов вперед до наміченої цілі, не зриваючи поки що за собою мостів, бо, може, ще доведеться ними назад переходити річку.

Глухо й без туркоту котилася його карета по болотистих шляхах України, здоганяючи гнідого Олексієвого коня, але сто разів скорше буяла гетьманова думка політичними дорогами й дипломатичними стежками цілої Європи, шукаючи рятунку і захисту для великої і важкої до переведення ідеї.

Нараз карета стала. Зупинилася також гетьманова думка.

— Що там такого? Нам спішно! — спитав гетьман.

Йому відповіли, що чоловік якийсь лежить поперек дороги.

За хвилину побачив крізь скляні двері карети, як гайдуки тягнули за руки й ноги щось подібного до чоловіка, але так пошарпаного й окервавленого, що годі було в йому доглянутися образу й подобія Божого.

Призвичаєний у війнах до подібних і до гірших ще образів, в часи миру не любив їх і гидився ними, тому, не гаючись і незважаючи на болото, виліз зі своєї карети і підступив до трупа.

По останках одежі пізнав шведського жовніра.

Головних нарисів драми неважко було догадатися.

Москалі, а може, й наші на московській службі, провадили туди шведських бранців. Як звичайно, знущалися над ними. Скатованих і знесилених до краю, лишали безсердечно на шляху на поталу диким звірям і хижій птиці.

Мабуть, це один із отсих безталанних…

Молодий, фізично слабо розвитий, з малими руками, походив, мабуть, з панської або інтелігентної родини. Може, який одинак, ціла надія батька й мами? Може, ще й тепер балакають про нього, дивляться на цвітучі дерева й, повертаючися очима на далекий схід, питаються: «Де він тепер, що робить і коли верне до нас?» А він, отеє сподівання, цей дорогоцінний предмет турботи й туги, ніби зужита й до нічого вже не пригожа ганчірка, лежить поперек дороги в болоті і в крові. Можна його переїхати возом, стратувати кіньми, згноїти — ніхто й словечка не скаже. Це ж — ворог!

Гайдуки витягнули шведа на поле, зложили йому руки нахрест і хотіли очі хустиною накрити, поручаючи його опіці вірлів-братів і вовків-сіроманців. І це вже самаритянська прислуга, бо такі тепер часи, що з живими не панькаються багато, а про трупів нема що й казати!

Але гетьман був другої гадки. Його зворушив трагічний кінець невідомого лицаря, що з хоробрим своїм королем пішов по славу, а зайшов в українське болото.

— Вирийте яму й поховайте його. Це товариська повинність! Кождого з нас може такий конець стрінути.

Швед ніби те вчув і — стрепенувся… Конав чи до притомності приходив?

Гетьман казав чутити його і забрав з собою.

Що б там з політичного союзу і не вийшло, він людський союз заключив із шведом.

«Як видужає, може, мені придасться», — погадав собі.

Думки його все ще ріжними шляхами блукали, але в душі впевнений був, що діло рішене: колесо нашої історії повернеться у другий бік. Годі цеї зміни спинити. Всі сили спричинюють її.

Тривожили гетьмана два питання. Як згуртувати козацьке військо, розкинене по всьому сході Європи, і яке становище займуть старшини?

Здоганяючи царевича, він роздумував над ними.

Війська в нього було доволі, щоб, перекидуючи його нагло на бік Карла, тим самим вирішити війну. Але ж біда, що військо це не вкупі і не під його рукою: воно в Бихові, в Польщі, на Волпні, в Казані, скрізь. Цар, ніби нарочно, відриває козацькі полки від гетьмана і перемішує Їх зі своїми. Гетьман повсякчасно тремтить, що від нього нових полків зажадають і знову їх пішлють Бог вість куди, аж оставлять його, ніби вожда без армії, з одною тільки і то, може, нечисленною, прибічною сторожею.

Переходити до Карла з малими силами, а потім боротися проти своїх власних полків, котрі він залишить на стороні Петра, наражаючи їх з одного боку на шведські кулі, а з другого — на помсту й переслідування царя, це надто прикро, це прямо неможливо для нього.

І Мазепа ще раз розглядає справу, шукаючи якогось виходу. Одинока можлива розв'язка цього питання — спрямувати війну на північний захід, і на Україні дістати свобідну руку до концентрації війська і до переходу.

Так само не вирішене друге питання — становище старшин. Гетьман знає, що не всі вони підуть сліпо за ним, здаючись на його розум і характер. Будуть такі, що в даний мент скажуть: вільно гетьманові зрадити царя, так вільно й нам зраджувати гетьмана. Вони забудуть, що зрада зраді нерівна, шукатимуть викруту, щоб виправдати себе. Вирішить це питання не ідея. а приватна охота не втратити зарібку.

В осередку того типу старшин являється Кочубей.

Гетьман чує, як зловіщо звучить це татарське ім'я. Від Кочубеїв прийдеться ще багато лиха зазнати. Нічого доброго від них він не зазнав, але якщо Любов Федорівна загрозить ділу, о, тоді він поступить безпощадно. Здавить, сторощить, змете…

А Мотря?..

Бідна, бідна Мотря!..

Гетьманська карета доїздила до якогось села, в котрім слідний був незвичайний рух. Ранком перейшли туди москалі з шведськими бранцями, а під вечір надтягнув гетьманський відділ з царевичем.

Селяни не заспокоїлися ще після першої гостини, а вже їм других гостей доводиться вітати. Село виснажене до краю, не село, а прямо декілька осель, обдертих, поруйнованих, пограбованих, кинених серед шляху на глум і на знущання долі. Ні затишних садів, ні свіжовибілених стін, ні гарно вбраних дівчат, ні веселих дітей — все сіре, обдерте, сумне, хоч кругом так зелено, пахучо і надійно.

Тільки липами висаджена алея, поки що сокирою ще не ткнута, показує напрямок до панського двора. Пишається він на горбочку серед тінистого саду.

Гетьманська карета скручує в липову алею.

НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ

— Тіточко! Пощо пригадувати минуле? Лишім це питання. Давайте турбуватися живим!

— Не все, що пройшло, те вже й прогуло. Не раз минуле від теперішнього живіше. Я мерців не викликую з гробу, про живих нагадую тобі. Вони люблять тебе, Мотре. Тужать за тобою, добра тобі бажають.

— Хто такий?

— Хоч би перший Чуйкевич.

— Чуйкевич? — І Мотря тільки рукою майнула… Вони сиділи в городі під великою липою, над котрою, ніби невидима музика, бреніло безліч комах.

Пополуднє було погідне і тепле, аж душне тою томлячою весняною задухою, коли родючу силу землі почувається так, як ніколи.

— Буйні сего року трави, — завважила Мотря.

— І збіжжя, славити Бога, гарні. Кажуть, давно не було такого врожаю, — додала Марія Федорівна.

— Де кум, де коровай. Куди там жнива, тітусю! Ще й весняні бурі не прошуміли.

— Відверни їх. Господи, від нас!

А подумавши хвилину, Марія Федорівна спитала:

— Не скучно тобі, Мотре?

— Мені? Чи не скучно? Ні, тітусю.

— Сидимо вдвійку, як черниці, безвихідно й безвиїзне. Зимою сніги нас задувають, весною сади зеленими мурами замикають, світа Божого не бачимо. Мені то нічого, бо я стара, чого мені більш захочувати? Але тобі, Мотре! Тобі якраз пора жити, втішатися й впиватися насолодою життя.

— Я щастям п'яна, така п'яна, що й протвережуватися не хочу.

— Дуриш себе.

— Їй-Богу, не дурю, тітусю. Гляньте, яка кругом краса. Як зелено, цвітисто, пахучо. Нагадується казка про заворожену царівну.

— Тільки царевич не приїжджає, дитино.

— Не викликуйте вовка з лісу. Приїхав би і попсував би мені мій райок.