Не вбивай - Лепкий Богдан. Страница 6

ТАНСЬКИЙ

Якось на провідному тижні зібралися в гетьмана старшини, давали йому свої звідомлення і прикази приймали. Вечером розійшлися: хто до себе на кватиру, відпочивати, хто до знайомих, а хто до заїзного дому, де в боковім, окремім покою можна було тихо й незамітно старого меду попити.

Біля гетьмана остались тільки Орлик і Ломиковський. Цей почав.

— Не хотів я вашій милості при людях цього казати, знаючи, що немило буде милості вашій таку повість почути.

— Що ж там знову нового? — спитав, ніби байдужне, гетьман, привиклий до всіляких немилих новин.

— Компанійський полковник Ганський від князя Меншикова лист дістав.

— Ганський? Від Меншикова? Лист?.. Якого змісту?

— Щоб з полком своїм, взявши за шість місяців плату і придбавши харчів, у похід у Польщу під прикази польського коронного гетьмана Синявського рушав.

Гетьманом аж підкинуло на ліжку. Його вдумчиві, пронизливі очі змінилися нараз, запалали гнівом, на висках набреніли жили, уста в кутиках затряслися, рука нервово стискала й мняла накривало.

Ломиковський, як сидів біля гетьмана, так мимохіть відсунувся від нього; Орлик піднявся з місця і стояв, з тривогою дожидаючи громів з тієї хмари.

— Правда це? — спитав не своїм голосом гетьман.

— Як Бог на небі, правда, — відповів Ломиковський. — Не смів би я гетьманові мойому брехати.

— А ти чув про це? — повернувся гетьман до Орлика.

— На жаль, чув, — відповів тривожно Орлик. — Танський, кажуть, вже й у похід готовитися почав.

— Заки піде, як бішену собаку, застрілю, за непослух, за легковаження регіментаря свойого!

Орлик пополотнів. Ломиковський і собі з крісла піднявся. Гетьман віддихав важко. Оба вони боялися, щоб з ним не стався поганий припадок.

— Чом ти мені про цей лист не сказав перше? Ти ж нічого не смієш затаювати переді мною? — гримав на Орлика Мазепа.

— Не було коли, ваша милосте. Чекав я, аж старшини розійдуться.

— На другий раз, не гаючись, кажи. Зі сну мене буди, від страви відривай. Це ж страшне, нечуване, до правди не подібне. Світлійший щоднини бачиться зі мною, балакає про всілякі речі, нібито радиться, а тут, поза мої плечі, полками моїми розпоряджається, накази людям мойого регіменту роздає, ніби мене вже й на світі немає, ніби мене вже позбавлено влади й сили. Чи чували ви про таке нахабство? Хто ж то без мого дозволу видасть Ганському гроші на шість місяців уперед і харчі для його полчан? І питаюся я, як сміє Ганський йти, не діставши приказу або хоч дозволу від мене, регіментаря свойого? Нехай спрібує! Як бішену собаку, застрілю!

Орлик, зачекавши, аж перша хвиля гніву перекотиться, запримітив:

— Може, Ганський і не винуватий у тому. Може, гадав, що світлійший у порозумінню з вашою милостю цей приказ видає.

— Так тоді чому до мене з листом не прийшов, чого носиться з ним, як з писаною торбою? Це противиться регулямінам нашим, це понижує не тільки мою владу, але й честь вашу. Прихвосні роблять таке, а не полковники, котрих я наділяю так щедро і маєтками, і значеннями. Ганський нібито з панів, а хам він, холоп — от що!

Нова хвиля злості підкочувалася під серце старого гетьмана. Він цілий аж трусився.

_ Із такими людьми кажете ви мені починати якесь політичне діло, писати нову сторінку історії? Ха-ха-ха! З такими людьми!

Гетьман сміявся так голосно, а старшини так тривожно слухали його прикрого сміху, що не завважили, як замкненою вулицею до брами того дому, де була гетьманська кватира, під'їхав віз. Почувся крик варти, і дежурний офіцер вибіг на ґанок. Орлик і Ломиковський пішли подивитися, що за гість так пізно до гетьмана приїхав.

— З Винниці, — сказали, вертаючи в гетьманську відпочивальню, — якийсь Заленський чи якось, козак чи шляхтич, не розбереш?

— З Винниці?.. Заленський? — аж скрикнув гетьман. — Ведіть його до мене, а самі можете йти на вечерю. Пилипе, кажи перед світлицею поставити варту. Щоб мені туди ніхто не входив. На твою відповідальність цей приказ видаю.

— Слухаю милості вашої!

— Завтра вранці заходьте знов до мене. Орлик і Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик варті прикази давав, як варта здоровила панів генерального писаря й обозного і як вони попри двір у город пішли.

До дверей гетьманської відпочивальні хтось несміливо постукав.

— Увійдіть!

Заскрипіли двері, і почувся покірний, тихий, але дуже виразний голос:

Відблеск невгасаючої лампи озарив злегка згорблену стать ніби шляхтича, а ніби нашого козака, бо по одежі, та ще в сумерках, годі було пізнати.

Гетьман піднявся, вдивився в ті сумерки, а потім, простягаючи руки перед себе, сказав:

— Скорше б я смерті своєї сподівався, як вашої особи. Козак, їй-Богу, козак! Навіть вус невеличкий виріс, не менший, як у мене. А покажіть голову.

Гість ще більше нагнувся над ліжко господаря, а цей по голові його погладив.

— І тонзура заросла. Їй-Богу, ніхто б не пізнав, що це духовна особа.

Говорив без сліду недавнього гніву і збентеження.

— Вітаю вас, отче ректоре, і дивуюся сміливості вашій.

— Для доброго діла варт і життя не пожалувати.

— То правда. Не гнівайтеся, що не свічу світла. Не хочу кликати Кендзеровського. Нехай собі люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, і підслухують, і підзирають, і гадки вгадували б, коли б можна.

— Не тільки тут, скрізь так у політиці буває.

— Але тут більше, як скрізь. Щось вони ніби зачувають своїм носом, та на слід попасти не можуть. На всякий спосіб, стереженого Бог стереже.

Оба привикали до сумерків і при блесках лампади слідили гру своїх облич.

— Були? — спитав нараз гетьман коротко свого несподіваного гостя.

— Був, — відповів єзуїт Заленський.

— У Саксонії?

— У його милості короля Станіслава.

— І як вас прийняв rex Stanislaus? [2]

— Над усяке сподівання, гарно. Людина він образована, ідейна, чоловік, можна сказати, ідеальний. Про милість вашу висказувався з великою пошаною, здоровити велів.

— Спасибі. А діло?

— Діло нелегка річ.

— Нелегка?

— Так, бо милість ваша дуже багато жадають.

— Я багато жадаю? Отець ректор жартує собі. Не жадаю більше, ніж мені належиться. Годі з одної біди в другу лізти, з ярма в шлию, з-під кнута під канчук. Подумайте! Коли б я тепер віддав Правобережну Україну, після того, як вона довго борикалася за свою незалежність і як в деякі її частини вже таки дещо до ладу довів і загосподарював, так це був би новий козир у руках моїх ворогів проти мене. Сказали би, Мазепа половину України запродав. Clara pacta claros faciunt amicos [3]. Тут Україна, а там Польща, тільки тоді можуть вони бути для себе добрими сусідами й союзниками. А поки Польща сягає рукою по Чорне море, поти вона необачно відбивається від Балтійського. Одно втратить, а другого не здобуде. В боротьбі з українським степом вона обезсилиться до краю, не опанує своєї внутрішньої анархії, і скінчиться тим, що Москва і їх, і нас проковтне в свій ненасичений шлунок.

— Але те саме, що сказали б українці про вашу милість, коли б ваша милість віддали Правобережжя, скажуть поляки про короля Станіслава, якщо він згодиться його вам відступити!

— Pardon! В тім є велика ріжниця.

— Яка?

— Загарбане віддати а своє прогайнувати — це не все одно. До того, його милість король Станіслав, кінчаючи давню польсько-українську ворожнечу, покладе підвалини під новий устрій східної Європи. Помирені колишні вороги з'єдиняться і спільними силами відпиратимуть грізного ворога від своїх границь. Як ні, то, як кажу, він і нас, і вас поневолить, одних і других зробить своїми холопами й рабами. Цар Петро — це символ нової Росії, котра зі своїх болот і снігів виступає на широку, європейську видівню, щоб на ній відіграти великодержавну, імперіалістичну ролю. Балтійське і Чорне море, Карпати й Царгород — це ті границі, до котрих вона піде по наших трупах. Король Станіслав, як людина умна й далекоглядна, як чоловік образований і розуміючий історію, мусить послухати голосу розуму, а не крику короленят, котрі поза границями своїх власних маєтків границь і добра Речі Посполитої не бачать.