Мотря - Лепкий Богдан. Страница 31

Перед ним розстелилася широка лощина, покрита високою травою, за якою починалися комиші, крізь котрі вилискувалося, як зеркало срібне, велике лісове озеро. Крізь нього перепливала річка, мабуть, одна з тих, над якими лежала Кочубеєва Ковалівка. Чуйкевич присів під деревом, тримав коня за поводи і дивився.

Він довший час перебував при гетьмані, мав повну голову двірського шуму, всіляких чуток, поговорів і сплетень, всіляких інтриг та коверз, без котрих жаден двір не обійдеться, і йому любо було, хоч на хвилину, забути про них та побути сам на сам з природою, котра, ніби мати блудного сина, пригортає чоловіка до свого буйного лона за кождим разом, як він наблизиться до неї. Задивився в синяву небес, в тихе срібло спокійного озера, слідив неспокійний лет птахів, збентежених гуками рушниць і ревом смертельно влучених звірів, і гадав собі, що такий жах, така смертельна тривога обгортає також людей, коли над їх спокійними житлами появиться з червоним смолоскипом грізна богиня війни. І було йому жаль тих птиць, тої звірини, котрій люди не дають спокою, і тих людей, котрих турбує війна.

Чому воно так якось діється на світі, чому життя — це один бій, одна безнастанна тривога, і коли тому всьому прийде кінець, коли воцариться царство божеє на землі?

І пригадав собі Чуйкевич свою недавню сутичку з москалями, в котрій кількох їх життя за грабіж заплатило. Пригадав собі, з яким завзяттям кидався він тоді в бій, забуваючи про небезпеку, котра грозила йому і його людям не тільки в самім бою, але й опісля, і яка їм ще й дотепер грозить. Питав себе, що його спонукувало тоді до цеї завзятої боротьби, чи почуття справедливості, потреба оборони своїх перед чужинцями, чи прямо вроджена хіть битися та проливати кров, котру звичайно називаємо хоробрим лицарським завзяттям. Не вмів відповісти на це питання, але чув, що воно йому немиле, що десь там, на споді його душі, осталося щось гіркого, як на дні чарки осад по кріпкім вині.

Може, між тими забитими були сини-одинаки своїх матерей-вдовиць, що даром будуть дожидати їх повороту й не дождуться. Може, котрий лишив дівчину, яка його щиро й вірно любила. Вона вік тужитиме за ним, проклинаючи той меч і тую руку, що змарнувала її щастя. Сумно. Ще й як, — та нічого не порадиш, бо такі часи. Годі ж бути нам стадом лагідних овечок, котрих вовки безкарно роздирають.

На вовка треба вовком ставати, обороняючи рідного стада. Щоб лиш оборонити, бо, як ось на генеральному судді видно, не всі до оборони скорі й готові. Спаніли і збабили. Привикли до маєтків і до вигід, до доброї їжі і до кріпкого питва. Проїдять вони і проп'ють Україну. Коли ж ти діло робитимеш, як за обідом дві-три години сидиш. Як не походи, то бенкети, а діло коли? Вони гадають жертвою загалу купити собі спокій і добро. Та який це спокій і яке добро, куплене кривдою? Чуйкевич ні одного, ні другого не хоче. Як треба буде, то він і життя своє віддасть, обороняючи рідної країни. Бо пощо йому життя? Щасливим не буде, бо невже ж може він уявити собі щастя без Мотрі? А з нею?..

Діброва, ніби розуміючи його гадки, стала голосніше шуміти, хитаючи зеленим віттям над його зажуреною головою, ніби казала: «Не ти перший, — не ти й останній; як довго пам'ятаю цю землю, все вона покривджена. І коли тая кривда скінчиться, Бог святий знає!»

Чуйкевич пустив коня, простягнувся на мураву й очами й думками потонув у спокійнім небі. Разом з білою хмаркою летів усе вище й вище, разом з птахою під облаками буяв.

Нараз його кінь насторошив уха, повернувся вліво, витягнув гнучку лебедину шию й заіржав. Чуйкевич, з привички, зірвався і вхопив коня за поводи, щоб не сполошився й не І полетів. Приложив руку до чола, ніби дашок над очима І зробив, і дивився. Недовго.

— Діана! — крикнув і скочив на коня. — Діана!

Долиною, як вітер, летів чорний розгуканий кінь і на хребті ніс — Мотрю. Вітер розвіяв її волосся, широкі рукави лопотіли, як крила, очі, як дві зорі, горіли.

Летіла на свою загибель. Перед нею річка, ліворуч озеро, а праворуч ліс. Розгуканий кінь не заверне в бігу, його не спинить берег, стрибне і поломить.

Не надумуючись довго, Чуйкевич потис острогами свого і пустився Мотрі назустріч.

Ніби дві хмари летіли на себе, біла й чорна. З кожною хвилиною віддаль між ними маліла, ще мент — і зударяться з собою.

Та якраз в цей мент Чуйкевич лівою рукою кріпко стягнув поводи, а правою так вправно вхопив Мотриного коня за сталеве вудило, що він аж присів на задніх ногах, а передніми повис у воздухах. Прібував вирватися з кріпких рук козака. Але Чуйкевич шарпнув вудилом раз, другий, третій, і кінь став як укопаний. Тупцював тільки на місці та викидав з писка цілі клуби білої піни.

— Пусти! — крикнула нараз Мотря, а в очах її появився такий безтямний вираз, якого в них Чуйкевич ще ніколи не бачив. — Пусти, кажу тобі, а то… — і підняла руку.

Чуйкевич повернув своїм конем так, що стояли око в око. Хвилину дивилися на себе, як вороги на полі бою, а тоді він вхопив її руку в свою кріпку, як з заліза, долоню і м'ягким голосом промовив:

— Мотре! Отямся… Що тобі, Мотре?..

— Коли б я мала зброю…

Скорим рухом витягнув шаблю з піхви і подав їй:

— Будь ласка! — сказав і чекав, що вона зробить. Хвилину дивилася ще на нього, а тоді спустила очі додолу:

— Ти хочеш мене побідити і розоружити…

— Хто тобі це сказав, Мотре? Мені й не снилося, клянуся тобі своїм і твоїм щастям.

— Не вірю!

— Вір або не вір, але я говорю правду.

— Ха-ха-ха!

— Що тобі, Мотре? Схаменися. Як можна сідати на такого коня? Що скажуть батько й мати?

— Що схочуть.

— Це ж смерть!

— Я її не боюся…

— Це ж божевілля…

— Ти не знав? — я божевільна…

— Ні, ти лиш своєвільна, Мотре, своєвільна.

— Я навіжена. Тікай від мене, бо горе тобі й мені. Чуєш?

— Ні!

— Пусти коня, пусти-бо!

— Раз сказав, що не пущу, так і не пущу! За кого ти мене маєш, Мотре, за свого чуру? Невже ж я не знаю, що роблю? Вернеш зі мною, самої тебе не пущу, хоч убий мене. Шабля гостра, будь ласка.

Не відповіла нічого, лиш закусила уста, а по грудях, що хвилювали скоро й високо, знати було, як у її душі кипіло.

— Бачиш, Мотре, ти правди не чуєш за собою. Бо коли б чула, не відкидала б шаблі, вона ж гостра, як бритва, а я безборонний.

— В тім-то й біда, що ти безборонний, другої шаблі не маєш.

— Двобій? Ні, Мотре, ще такого в нас не бувало, щоби козак з дівчиною рубався. Інших ворогів наші шаблі чекають.

— Ти мій найгірший ворог.

— Я?

— Ти, ти, ти! Чого ти снуєшся за мною, як тінь? Чому не даєш мені спокою?

— Несправедлива ти, Мотре, супроти мене!

— Я зла…

— Ні, не зла, ти себе не знаєш, а супроти мене ти тому несправедлива, бо я не з доброї волі до Ковалівки приїхав, а гетьман мене післав. Ти це знаєш, в твойому дворі я не бентежив тебе, не шукав зустрічі з тобою, хоч і як рад був стрінуться. Це ти, Мотре, турбуючися моєю раною, подала мені надію, що я не байдужний тобі. А твоя турбота про мене й про моїх людей тоді, як царські люди налетіли на ваш двір?

— Це була моя повинність, і більше ніщо.

— Хай буде, що ніщо, але я чоловік, а людська річ, потопаючи, хапатися хоч би й бритви.

— Добре кажеш, я бритва, я гостра бритва, — лиши мене!

— Не моя річ лишити або покинути.

— Кажу тобі!

— Мало приказу твого. Тут рішає судьба. Суджене не розгуджене, а судженої мені навіть таким конем, як отсей твій, не об'їхати.

— А я таки об'їду.

— Кого?

— Судженого…

— Можливо. Поки що твій кінь у моїх руках, і глянь, який він спокійний, ніби свого пана почув.

— Ненавиджу тебе.

— Неправда. Це ти лиш так говориш.

— Знаю.

— Коли знаєш — так ненавидь. Від ненависті до любові недалеко. Я тільки байдужності боюся, бо вона — як пустиня.

— Як пустиня, кажеш? — повторила Мотря. — Так тоді знай, що ти байдужний для мене, — поміж нами пустиня.