Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна. Страница 12

Але ж ти не відмовляєш йому клювати себе?

Ти ж чекаєш, бачиш, як чекаєш його клювання?

Плачеш,

стогнеш,

б'єшся головою у стіну,

б'єш тарілки,

викидаєш через нічний балкон флакони з-під парфумів, дарованих вороном, —

і чекаєш.

Хіба ти могла запідозрити в собі таку себе?!

Колись же ти мала і двадцять, і тридцять років. У тобі і тоді текла кров, а не вода. Але чомусь вона не кипіла. То навіщо це посміховисько тепер?

…ГОСПОДИ, НЕВЖЕ у світі так безлюдно, що жодна жива душа цієї миті не може помилитися телефонним номером, щоб я почула бодай чийсь голос?! Іншим разом тричі на день запитують як не про морг, то про пекарню, але ніхто і ніколи про тебе саму. Чи тобі не самотньо, чи ти жива, чи є вже сьома година?

Година є. Четверта ночі, ба, швидше, ранку.

Це вже коли?

Завтра?

Тобто позавтра?

То він телефонував позавчора, чи коли?!

Не може бути, щоб я втратила відлік часу. Він телефонував увечері, сказав, десять годин їзди.

Опісля я лягла спати.

Потім був день.

Вночі я засмажила омлет (треба його викинути також через балкон) і знов прийшла у спальню.

Якщо довго і тупо дивитися крізь темряву у стелю, волосся може стати дибки. Страшно від тиші і самотності. Начебто місто евакуювали, вивезли за одну ніч, як колись чеченців, у невідомому напрямку, випадково лишивши напризволяще тебе одну…

Ні, нікого нізвідки не евакуйовували. Це я б'юся в гарячці. Бо осьдечки скачуть по сірих стінах коні, літають орли із крилами птеродактів, — і я вже не сама. І собаки гавкають, і півні піють. І я добуваю другу ніч терзань.

Задля чого?!

Лежала б зараз десь на Золотих Пісках, як у раю, думала би про щось приємне, а може, не думала б ні про що — і було б добре.

Ага… добре, де нас нема. А я не хочу, щоб було добре. Хочу, щоб він нарешті дзвінком у двері розпоров могильну тишу.

Може, у світі війна, може, мор чи повінь, може, оголосили мобілізацію — і він через те не йде. А я нічого не знаю.

Навіть «брехунця» у квартирі нема. Телевізор двоїв зображення. Відвезла в ремонт.

Ні, швидше, двоївся мій розум, а я думала — телевізор. Японці розумні, у їхніх телевізорах зображення може двоїтися лише від сліз. То навіщо я позбавила себе радості бачити і слухати дурниці з телевізора? Але і там сліз і болю не менше, ніж води в Тихому океані. Краще вже у цьому бетонному мішку. Ніхто не побачить — ніхто не осудить. Хіба лиш позаздрять.

Господи, де тепер усі ви, що так любите втручатися в чужий спокій?

Чому не гамселите у двері жебраки, дільничні інспектори, податківці, пожежні охоронці, паспортисти, злодії, рекетири?

Хіба ви не знаєте, що я сьогодні трясуся у вагоні міжнародного класу, а в моїй квартирі гуляє вітер? Що валізи з моїм багатством іще не розпаковані з часу переїзду в цю осоружну квартиру, осьдечки чекають як не на злодія, то на добру душу? Що ви обминаєте мене, як чумну? Вам же не десять годин їзди до мене…

Десь отут між книжками затерлася Василева стара карта автомобільних шляхів України. І як я забула віддати її Богданчикові? Машину переписала на сина, а карту не могла знайти. Тепер знадобилася.

Ось яка велика Україна — і звідусюди можна їхати десять годин. Хоч зі Львова, хоч із Харкова. Навіть із Житомира. Які у нас закручені дороги… як сторінки англійських авантюрних романів. Якщо потрапити в Чуднів, а далі кинутися на Любар, то і трьох діб, не те що десяти годин, не вистачить.

А хіба можеш проминути, не спинившись ось на оцьому роздоріжжі, яке шкіриться, неначе паща самого Везувію, — чи то на Вінницю, чи то на Хмільник? Якщо не зависнеш до того на чиїйсь шиї, то обов'язково зависнеш тут чи зів'янеш на свіжому хмелеві і забудеш навіть про рідну матір, не те що про жінку сльозливих очей. Гай-гай, очі не бачать — серце камінне.

Ця, сотні раз бачена, карта для мене, як для барана нові ворота. Лише скаче у руках проста шкільна дерев'яна лінійка, вимірюючи кручені дороги, якими, можливо, тепер женеться до мене мій кат. Але як не крути — а все одно в десять годин вкладешся.

А якщо і не в десять, то у дві доби, які я тут умираю, заперта чотирма стінами, — точно…

За цей час доберешся навіть із Трансільванії і з Італії;

встигнеш домовитися з молдовськими чи й з польськими митниками,

вручити хабара,

випити по сто грам і помахати ручкою —

і все одно встигнеш.

Але й із райцентру по той бік ріки можна їхати двадцять хвилин, можна — десять годин, а можна і дві доби. Усе залежить, з ким і як поспішаєш.

Хто тебе знає, звідки ти їдеш насправді? Може, телефонував із сусіднього дому, дивлячись у мої вікна крізь штори через пристрій для нічного бачення? Усе може бути.

Ондечки на паралельній вулиці п'ять років тому була історія, а розказують потепер у тролейбусах замість анекдотів. Чоловік начебто поїхав на два дні у відрядження, а сам шусьнув у постіль до сусідки поверхом вище. Згодом навіть додому телефонував з відрядження, про дітей і здоров'я розпитував. А по двох добах любощів чоловікова пасія серед ночі попросила його винести відро із сміттям. Виніс. Після того, за звичкою, подзвонив чоловік у двері своєї — поверхом нижче — квартири і став на порозі перед дружиною в домашніх капцях і спортивному костюмі…

То, може, й ти гартуєш тепер свої сили десь поверхом вище чи нижче?

За дві доби — з того світу вертаються, автономну лінію зв'язку прокладають, а тут… хлопчисько, в якого ще мокро під носом, хоче бути твердішим від грецького горіха. Теж мені повсталий раб знайшовся, та й проти чого, власне, повставати пещеному-перепещеному юному Спартакові?

Нової Валерії забаглося, бо стара надокучила?

А якщо я повстану??!

…Милосердний Боже, чому ти відмовився від мене? Чим я тебе так прогнівила, що ти зняв свій перст із мого чола і передав мене в руки молодого диявола, який їде — і ніяк не доїде за дві доби в мою темницю?

Чому ти, Господи, не заступишся за мене? Ондечки за гірку убійницю заступається сам ватиканський понтифік. Бо вона, та нещасна Карла Такер, певно, просто так собі двох своїх чоловіків на той світ не посилала. Щось, певно, було… було щось важливіше, ніж суд присяжних і суд совісті. Вона християнкою стала у в'язниці. Сам Папа Римський просив Буша за її життя. А він, Буш, бачте, принциповий. Не поступився принципами, як свого часу Ніна Андрєєва з Ленінграда. Америка збунтувалася проти Буша-молодшого… і посадила бідну Карлу на електричний, стілець у Техасі. П'ятдесят років нікого не садовила на той стілець — а бідній Карлі погамувала норов і втихомирила злість. А може, якусь чудну любов утихомирила смертю? Хто може знати…

А де я візьму електричний стілець для тебе? Хто його змайструє? З якої породи?

Ти ж убиваєш останню живу клітину в мені — і не маєш ніякого сорому. Любов убиваєш, мій розум. І мордуєш, як найжорстокіший кат. Ті садомазохісти — Божі телята порівняно з тобою. Вони хоч задоволення мають. А від тебе такого я маю лише хворе серце і надірвані нерви. Взяти б якийсь шпагат — і зшити нерви докупи, неначе краї смертельної рани. Я вже божеволію від безсилля. Мене навіть у «дурку» нікому буде відвезти. А хто збунтується проти тебе, щоб захистити мене? Хто вимагатиме помилування? Тут ні одного Буша не достачишся.

Коли б це я зараз була замість тебе, то вже на колінах приповзла би, а встигла. А так… дивлюся, як приречена до страти, на стару, зашморгану карту, перемножуючи відстань на швидкість, — і ніяк не вкладаюся у час. Не виходить їхати так довго, як їдеш ти до мене, що вже й не знаю, який сьогодні день, чи вечір, чи вже ніч… і яка ніч? Друга, третя? Перша в житті?

А перші рази поспіша-а-а-ав. Поспішав мій голуб сизокрилий. І літаками, і потягами. І навіть підводою поспішав з отої карпатської глухомані, де носила його нечиста сила.

А тепер випробо-о-о-вує… Мучить. Намотує мої жили і нерви, як мотуззя, і тішиться, мабуть, бо знає, що плачу. Ось отако плачу, стара, розкудлана Мавра, запухла, як після похорону, дурепа. Ридаю і волаю у людне місто, та ніхто мене не чує.