Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна. Страница 25

Бачиш, як тут багато таких, як ми? Чуєш ножиці і скигління? Нас прибуває і прибуває, і ми безсилі перед жорстокістю живих до нас. Ви думаєте, що ми лишаємося ненародженими, і ніхто з вас не думає, що ми такі ж, як ви, лиш тут ми зостаємося у першому саду.

— У першому крузі? — спробувала поправити я.

— Ні, у першому саду. Це для тебе круг, бо ти мала якісь інші сади. А для нас це сад. Іншого саду ти нам не дала…

І перед тим, як відлетіти далі на поклик якоїсь невидимої сили, я все ж хотіла дізнатися про найважливіше.

— То ви мені не прощаєте?

— А ти сама собі прощаєш?—запитанням на запитання відповіли два однаковісінькі хлопчики і, обнявшись, полинули в глибини свого першого і останнього саду, залишивши мою самотню, опечалену душу в першому крузі чи то каяття, чи провини, чи просто минулої сумної дійсності, що наздогнала мене тоді, коли уже, здавалося, ніщо не могло в'язати з нею…

Але хіба про це думаєш, коли живеш?

І знов душа моя летіла крізь страшні стогони і крики, крізь моторошний плюскіт води і жахкий тріск гілля, різкий і раптовий скрегіт гальм і сердите, уривчасте чахкання паровозів.

Гнітюча темрява насунулася на мене одночасно з безбарвним голосом, що, зненацька упавши на мене, повідомив:

— Круг другий.

Натовп душ, що блискавично згустився довкіл, очевидно, чекав моєї появи. Однак він недовго приглядався до мене, бо майже одразу почав рідшати, залишивши мене наодинці з пониклою, темною душею. У цім крузі теж не було кольорів, але я знала, що навпроти мене стояла темна — аж чорна — і чимось посмугована душа. Призвичаївшись до мороку, я впізнала її.

Це була душа моєї бабки Василини.

— О, донцю, як я чекала тебе тут! Я не мала до кого заговорити! — неначе в обійми, кинулась до мене її рухлива тінь. — Як я чекала, що хтось рідний розірве цю ніч… Але ти що, також стратилася чи тебе стратили? — на мить зупинився воркітливий голос моєї бабки. — Бо ми тут лиш такі, страчені, ті, що самі вкоротили собі віку. І далі нас не пускають. А де ті всі решта? — говорила чорна душа, літаючи круг мене дещо нервово і похапливо.

З боязні я мовчала, не знаючи, як їй сказати, що там я за нею тужила багато років, але тепер, коли ми зустрілися, — правдиво боюся її.

— Ти мені не прощаєш і через те боїшся? — допомогла вона, і мені здалося, що в ній зібрався океан сліз.

Але де містився той океан, коли бабці не було, коли від неї не зосталося нічого, окрім посмугованої, начебто батогами, душі?

І я прихилилася до неї, і раптом помітила дивну нашу схожість. Якби ми мали обличчя, ми виглядали б сестрами.

— Ти моя дитина, але ти була тоді ще маленька і не можеш нічого ані знати, ані пам'ятати.

— …Але я все пам'ятаю… — уперше несміливо подала свій голос до неї і побачила, як здригнулася в ту мить безтілесна форма її душі.

— Ти можеш дещо пам'ятати, — погодилася вона, — але ти нічого не можеш знати ні від кого, окрім мене. Ні від кого…

Тоді зважилася і я.

— Люди казали, що то був клімакс, і коли у жінки клімакс, її не можна лишати саму.

— Коли у жінки клімакс, жінку не можна залишати самотньою… — повторила вона за мною. — Жінку ніколи не можна залишати самотньою, бо у неї тонка душа; це лиш здається, що жінка витриваліша; тіло, може, й витриваліше, а душа — не шкіра, душа тонка.

Усе це так, люди добре казали… але що можуть знати люди про чужі гріхи і прокляття? — говорила начебто сама до себе бабка Василина. — Вони думають, що дурну справу тобі диктує дурний розум, а воно не так. Зовсім не так… Усе, що ти робиш дурне, воно тобі написано наперед, бо це твоя плата за гріхи, сльози і прокляття. — Вона вернулася до мене: — А що пам'ятаєш ти?

— Пам'ятаю, як ми з німою Параскою ішли в долину, в село до мами, а ви стояли на горбику під хатою і тримали одну руку дашком, а другою махали нам услід.

— …А ти скакала, мовби кобиличка, через мурашникові купини і все оберталася й оберталася, так, ніби хотіла вернутися назад… Я тобі склала одіж, дала на дорогу усе — усе, і навіть меду, і дивилася на вас із німою Параскою, вже точно знаючи, що страчуся.

— Але нащо ви так зробили? Хіба ви не знали, якого болю завдасте всім?

— Нащо я так зробила… — чорна бабчина душа стояла проти мене і довго мовчала. — Бо я в тих скалах, у тих горах, де лиш дідько, прости мене, Боже, каже «добраніч», довго була самотньою. І на мені лежало прокляття…

Колись на нашому хуторі було шістнадцять хат ґаздів. А після війни всіх забрали на Магадан. Лишилося нас три хати. А решта поросло бур'яном. Ти пам'ятаєш?

— Пам'ятаю… Ми з мамою там, біля руїн і кропиви Михайликової колишньої господарки, збирали підберезники і лисички… Але те, що ви лишалися самотні так довго, хіба це прокляття? Були ж ми: і дід, і тато, і мама, і я.

— Це прокляття, бо я мала час бути сама з собою і мала час думати, як заподіяти погане. Бо мене проплакав і прокляв рідний мій тато. Коли ми ще з твоїм дідом були молодими, мій тато прийшов до нас у гості. А я, боячись свого чоловіка, діда твого, не дозволила йому ночувати в хаті, а постелила на сіні в стайні… а то була зима, і мій тато відморозив ноги, і його повезли у Вижницю в лічницю. І ніхто з нас за шість тижнів ні разу не провідав його. А мій тато дивився у вікно і все питав себе: «А не видко моєї Василинки?». І сам собі відповідав: «Не видко…». А на шостий тиждень сказав сусідам у палаті: «Бодай би там затратилася у тій хаті, що ні разу не прийшла до мене!». І ота вся біда зо мною була на тій стайні, де тато відморозив собі ноги. В таку хвилину закляв мене, покійний, Царство йому Небесне.

— А звідки ви знаєте?

— Він колись сам сюди приходив до мене… Один лиш тато і приходив у цю темінь. А більше нікого не пускали. А як тебе пустили?

— Не знаю. Я сама прийшла, бо хотіла з вами поговорити.

— А тепер не говориш… — докорила вона мені і перепитала:

— Але тепер уже мене не боїшся?

— Не боюся. Лиш раз боялася…

— Коли?

— Коли вас привезли з Вижниці з моргу…

— То не мене, то моє тіло привезли, донцю, а я вже була тут… ні, я ще літала над вами і все знала. Ти так тоді плакала, що грішна душа моя почорніла ще сильніше, аніж петелька, на якій я повісилася.

— Ага… з переляку я втратила тоді мову, і друга моя бабка Гафія і бабка Настасія бігали до Івана Дмітрикового примовляти. Вони потім довго зливали воду з гашеними сірниками, поки минув мій страх, але я цілий день не заходила до хати, де лежало ваше тіло…

— …а коли зайшла, то поклала по обидва боки від мого лиця цвіт акації. Так мене й поховали з тим цвітом. Він часом мені дотепер тут пахне… А скільки тобі тепер років, дитинко? — придивлялася до мене.

— Багато. Але я молодша від вас.

— А мені було п'ятдесят. А твоїй мамі тоді було двадцять чотири.

— …А Дмитро Гуцуляк у селі казав, що то невістка вас повісила. Моя мама.

— У таку хвилину, грішний, сказав сам собі дурне і необдумане. А його зять якийсь час перед тобою прийшов сюди так само, як я, і вже тут назовсім.

— Боже! — скрикнула я вперше. — Такий світ великий, і стільки у нім душ умирає щохвилини, і геть усі сходяться сюди, то звідки ви знаєте про Гуцулякового зятя?!

— Ти помиляєшся, донцю. Сюди сходяться лиш такі, як я, — собою ж занапащені, чорні, але тут усе знають… те, що треба знати конче, знають. А інші вмерлі душі десь-інде. Декого з них сюди пускають на трохи, через те ми усі завжди коло брами: кожен чекає свого. Тепер ти ось прийшла до мене… А чого твоя мама не приходила? Чи ще гнівається на мене дотепер?

І знов защеміли усі надірвані краї моєї душі на згадку про маму.

— …Мама лишилася поки що там, на землі. Але вона би так само прийшла, — відповіла я бабці, — вона банувала і плакала за вами дуже і за одну ніч посивіла. Мама казала, що вони з татом були попереджені про нещастя, але вони не послухали і нічого не зробили, щоб з вами так не стало.

— Хто їх міг попередити, дитино, коли про це ніхто не знав, крім самої мене? — заперечила бабка.