Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна. Страница 5

І тоді вона почала вдивлятися в людські руки, шукаючи тих, що несли б у собі здогадливість і відвагу проникнути в її душевну темряву і напоїти дармовим вином утішної радості, а ще краще — шаленства чи безуму.

Але чи не всі руки були зоднаковілі, як вона сама: слабкі і не знайомі з відвагою, поточені, як червиве дерево, роботою і смиренням — так, що доводилося підносити очі в небо, аби не щулитися від неприязні, мовби від холоду чи слизькості гадини.

Приходила додому розбита і спустошена. Лягала на нерозкладену тахту, заплющувала очі — і починала слухати своє тіло.

Вона напружувала і розпалювала уяву, відганяючи холодне тремтіння шкіри, і намагалася самотужки відчути хоча б іще раз екстаз плоті, викликаний не пристрастю, а винятково страхом близької катастрофи, пережитої нею колись у міжнародному потягові, що мав намір дійти до Белграда, але добіг лише до провінційної Кострижівки над Дністром, несподівано зійшовши там із рейок.

Раптовий страх після різкого гальмування потяга, біжучий погляд по людях на місці події, думка про близьку гіпотетичну смерть у розквіті віку — уже впродовж кількох років безперервно відтворювали одну і ту ж, майже сюрреалістичну, картину:

потяг посеред мосту через Дністер;

унизу — ріка,

на пагорбі — цвинтар із маленькою церковцею.

А у стресовому вагоні по обидві її руки вишукана публіка, бомонд, що прагнув балканських видовищ, але раптово застряг посеред мосту, заціпенілий від страху:

професор університету,

директор музичного училища,

обласний прокурор,

відомий бізнесмен,

не менш відомий поет,

військовий генерал,

директор кінопрокату.

Бізнесмен без тіні неспокою роздавав «Шампанське», припрошуючи напівзомлілу публіку пити за його здоров'я, бо це краще, ніж «Шампанське» на поминках.

Професор переконував генерала, який він затятий патріот і їде від сина з війська, а син мав можливість уникнути служби, оскільки навчався за кордоном.

Прокурор начебто гортав «Кримінальний кодекс».

Лише вона, єдина у цьому товаристві жінка, істерично реготала чи схлипувала, уявляючи, як розкішний духовий оркестр музучилища під керівництвом самого маестро С. видував би жалобні мелодії за своїм шефом на колективному похороні, отут, під горбом, на самісінькому цвинтарі.

Його жалобу уривали би верески розгніваних родичів покійників, що належали до різних церков і конфесій, через незгоду відправляти службу саме в цій церковці, що випадково стала на дорозі потягу. А потім ці ж родичі розтягували би труни своїх ближніх по вантажівках і автобусах для перепоховання, навздогін лунав би «Голос Канади», обурливо сповіщаючи про ганебну історію проходження строкової служби сином відомого професора, через відвідини якого батьком світова наука втратила видатного науковця.

Над генеральською могилою ридала би рідна дружина і ціле військо, озброєне армійськими штандартами і неодмінною булавою,

а колеги відомого поета робили б його відомішим, безсмертним, а чи й геніальним на прихованих радощах, що позбулися ще одного конкурента, і оголошували б телемарафон дня збирання коштів на його пам'ятник.

Кредитори бізнесмена обступали б хату вдови, як саранча.

Лише фірма директора кінопрокату фіксувала б усе з прокурорською точністю, віддавши задля такої оказії кілометри плівки. Безкоштовно.

І саме в мить істеричною реготу чи плачу у шаліючому від минулої небезпеки вагоні вона відчула такий раптовий різкий і тривалий екстаз плоті, що вхопилася за поруччя відчиненого вікна, мало не божеволіючи від солодкого — миттєвого — трепету, зосередженого в якійсь такій точці свого тіла, про яку ніколи не здогадувалася. Вона міцніше стулила коліна — і так стояла, розчаровано слухаючи, як минає торжество чи то крові, чи чогось іншого, ніколи до цього не знаного. Наче стекло одне-єдине пасмо дощу, а може, пасмо самого вогню — однак, безсумнівно, чогось таки живого. Стекло і змертвіло у надрах лона…

Дивно, але страх дав відчуття такої насолоди і знемоги, що згодом, наодинці, у нічній темені і задусі, вона воліла б летіти з тим потягом у Дністер, аби ще раз дрож торжества пройняла її непещене тіло.

Та катастрофи тоді не відбулося.

Рейки підрихтували.

Вагон вернули на передбачену розкладом руху колію.

І життя пішло собі далі.

Довколишні обличчя тримали на собі печать утоми.

Нічиї руки не мали відваги.

Нічиє слово не діткнулося її напруженого слуху.

Лише якась тонка-тоненька струна тремтіла у ній безперервно і надокучливо, жадаючи, щоб її нарешті знову обірвали, як і оту темряву, де було душно і прісно.

Бажаючи чиєїсь відваги, жінка, однак, сама не чула в собі особливої хоробрості, через те пошук пригод їй не загрожував ніде і ніколи. Вона була певна себе завжди і всюди.

І навіть у той день, коли за вікнами вже іншого — і через багато років — потягу мерехтіли сутеніючі праліси і дзеркальні озера, свіжобілені маленькі хатки і розхристані молодиці на перонах із кошиками пахучих пиріжків.

Чахкотіли колеса майже суціль порожнього вагона. І сонна змора хилила її розпечену голову до подушки, де знов починалася густа темрява.

Темряву розірвав чоловік.

Чоловік виник раптово — як протяг — у відчинених дверях купе, привітно усміхаючись великими чорними очима змореній жінці. Він усміхався довго, наче хотів запам'ятати її всю відразу і витягнути очима на протяг. По тому, як безпорадно чоловік стиснув плечима і зашелестів губами у намаганні вимовити хоча би слово, жінка зрозуміла, що перед нею стоїть німий чоловік.

Він таки хотів заговорити, та замість слів до неї дріботів білозубий усміх напіврозтулених уст і танув, як сніг на вичовганій бруківці. Через те, мабуть, стоїть на протязі, у проймі прочинених купейних дверей, рятуючись усміхом і зніченим, начебто винним, поглядом, що мало личив його міцній широкоплечій статурі, доволі високому зростові і повним — майже жіночим губам.

Жінка відчула дрож. Її вчили не стояти на протязі.

Перелякана пропасницею у власному тілі, вона перевела очі з обличчя на чоловічі руки — і болісно стиснула коліна: уявити пригортання цих рук було неможливо.

Вони не могли пригортати чи пестити.

Ці руки могли хіба що відбирати останню краплю життя і запечатувати собою нудне й одноманітне земне тривання.

Сором від такого миттєвого припущення загнав жінку під саміську стіну ожилого враз купе, однак чоловік, розіклавши валізи, зник у коридорі з тим же зніченим поглядом-усміхом. Вона ж, втиснувшись у подушку і тісно переплівши ноги, відвернулася обличчям до стіни, перемагаючи раптовий жар і дрож, що в'ялили тіло, і відганяла нав'язливу думку про чоловічі руки…

Потяг, мов ошалілий, гримів по рейках.

Чоловік, раптово з'явившись і мовчки — як протяг у дверях — зникнувши, не вертався назад.

І жінка з переплетеними ногами заснула — як умерла, вколисана чи то власним жаром, чи жаром літньої ночі.

…Жар ішов від чоловічих рук.

Даремно вона не уявляла їхнього пригортання і пестощів.

Чоловік у темряві стояв на колінах, засунувши одну долоню їй під голову, а другою гладив обернене від нього обличчя.

Жінці здалося, що її розбиває параліч. Вона з жахом відчула, як відмовляється від опору.

їй належало кричати, пручатися, несамовитіти від раптового чоловічого нахабства, здіймаючи ґвалт, чи хоча би плакати — а вона, як нежива, слухала не палкі — лише лагідні — пестощі широкої, міцної долоні і тугіше стискала переплетені ноги.

Схилений над нею німий чоловік пахнув свіжоскошеною травою, і вона, знетямлена від добра, яким він дихнув на неї, дала повернути своє тіло обличчям до нього.

Чоловік начебто силувався загладити руками жар, що стояв між ними, — та його лагідність була такою, що не мала міри.

І жінка відчула: вона зараз умре чи збожеволіє, розбита паралічем власного тіла.

Грім бив живу смереку — і жахкий вогонь здіймався попід верхи і небеса, зажерливий, як усі голодні.