Капелан Армії УНР - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak". Страница 9

чим далі тягнулися години, тим більше його облягала

тривога, мов заплаву ріки туман в передосінньому надвечір’

ї. Він вважав себе за людину не з лякливого десятка,

за життя своє боявся найменше, байдужі були йому

якісь ще там капості, що могли б вчинити оті тимчасові,

до приходу справжньої російської влади, правителі цього

краю. Інша, до того ж вельми прикра, думка точила

душу, як шашіль старе дерево, точила невідступно, неголосно,

зате настирно – зі світлої його надії, мов після

трудів того шашеля, могло посипатися лише порохно.

Смарагд добирався спішно до Харкова, який займало

денікінське військо, бо йому переказували, що якби він

туди прибув, то його чекатиме висвята у єпископи. Тепер

же, через якогось задрипаного стрільця на пероні,

момент може бути втрачений, часи-бо настали вельми

непевні.

Із заарештованим не в міру балакучим священиком

стрільці навіть уяви не мали, що належить вчинити і куди

його подіти, тож доповіли насамперед в Головну управу

душпастирства, керівникові її, отцю Пащевському.

– Знайома пташка, і доволі скандальна. Тож обачніше

з нею, від кримінального переслідування поки звільнити,

– якось зовсім буденно мовив отець Павло – на подив

стрільців, бо ж арешт священиків їм на пам’яті не

траплявся. – Буду про неї казати міністрові ісповідань,

але сперш хай ця пташка дасть необхідні пояснення в

установленому порядку.

Міністр ісповідань українського уряду професор

Іван Огієнко тільки голову опустив.

Іван КОРСАК36

– То ще одна гіркота життя нашого… Треба час, аби

виросли справжні душпастирі цього люду і цієї землі.

Оскільки Холмська духовна семінарія з теперішнім

осідком у Кременці урядом України визнана недавно

державною, то слід виділити кошти на річне утримання.

А отець Смарагд хай їде виконувати властиві йому

обов’язки – повіримо цього разу, що не лукаве писав він

слово, – і міністр зашелестів письмовим зобов’язанням

Смарагда про припинення виступів проти української

влади.

Отець Пащевський ще мав виписати Смарагдові посвідку

на дорогу, аби норовистий архімандрит не втрапив

десь у нову халепу.

Смарагд, забачивши у прибитому штампі слова «автокефальна

церква», смикнувся було, мов ґедзь його щойно

куснув.

– Довідка з тутешньої лазні. Немає такої церкви, бо

то все відступництво. Липовий документ.

Отець Павло не знав, чи йому сердитися, чи сміятися:

скільки цьому чоловікові не кажи «голене», однаково

стоятиме на своєму, навіть пальцями, як топитиметься,

з-під води показуватиме «стрижене».

– Отче, відступництво від чого? – Пащевському не

було великої охоти всерйоз сприймати їжакуватого гостя.

– Від правил, введених тисячу і більше років візантійськими

царями та царицями? Правил, добрих для тодішньої

тоталітарної держави, але цілком невідповідних

сучасним європейським устроям?

– Знаєте, як стане кожен ламати утверджене віками,

то тільки пилюка і щебінь залишаться від величної

Святої будівлі, – якось дивно говорив Смарагд, говорив

із майже затиснутими зубами, одні губи ворушилися

– нервово і швидко.

– Навіть не уявляю, не відаю способу, – Пащевський

пересилював себе, але відказати мусив, – як влити

в старі візантійські міхи молоде вино української віруючої

нації… Може, й були грецькі ієрархи добрими

для свого народу, з його тодішньою душею, властивим

саме йому менталітетом. А для нашого народу потрібні

ієрархи свої, українські, які знають прихожанина з

колиски – тільки в такому разі українська церква засяє

світові душею українською, а не грецькою, французькою

чи польською.

– Ми ніколи не дивитимемося на світ однаковими

очима, – погляд Смарагда був спрямований мимо Пащевського,

мов то не з ним балакав, і говорив так само із

затиснутими зубами. – Ви кажете «українська церква»…

Але ж спочатку була Русь, термін «Україна» появився

куди пізніше, і то завдяки випадковому і тимчасовому

географічно-політичному станові. Та ще й стосується

термін той зовсім невеликої частинки древньої Русі, яку

хрестив Володимир усю, а не якимось клаптями. І тутешньому

духовенству має бути соромно за один лише

помисел…

– Я не буду соромитися того помислу, – тепер

вже Пащевський притискував, тільки не зуби, а кожне

окреме слово. – Те, що ви звете розкольництвом і

самосвятством, нехтуючи традиції древньої Aлександрійської

церкви і початки християнства, ми вважаємо

блискучою сторінкою не лише історії відродження

нації, а й історії християнства нашої ери… Це вельми

суттєво для православ’я, якому несила порвати вже

поіржавілі окови консерватизму – невипадково католицизм

має неспівмірно більше число вірних.

– Нам ні про що говорити, – кинув погляд архімандрит

на стелю, наче саме там були виписані завершальні

Іван КОРСАК38

фрази їх розмови. – Зле слово ворога – істинна похвала

справжньому християнинові.

– Досить уже ворогів повишукували в російській

церкві, де московський цезаропапізм закінчився закономірно

богоборством і невіглаським безвір’ям, – отець

Павло повільно вставав, даючи знак про закінчення розмови.

– Ми ж будемо молитися за всіх християн, за всіх

сущих на цій землі.

Так знову на мить зійшлися життєві шляхи Пащевського

і Смарагда, і побігли вони далі в роки поміж полями,

перелісками і лісами під змученим небом, під яким

ще довго пливти чорним димам воєнного лихоліття.

Тoй самий френч був на міністрові, в якому бачив

його отець Павло останній раз при зустрічі у Кам’янціПодільському,

хіба тільки трішки лацкани того френча

на нагрудних кишенях чи то витерлися, чи вицвіли. Стіл

у міністра геть завалений рівними стосами книг і він визирав

із-за них, немов з-за паркана.

– Ви в Каліші й Тарнові уже старожил, а я тільки ось

прикидаю собі програму… Як ви тут, як військо, душпастирі?

– Після вітань, обіймів та звичних розпитувань про

дорогу міністр ісповідань уряду УНР Іван Огієнко перейшов

до справи.

Професор Огієнко з одною валізою в руці, з дружиною

й дітьми вчора тільки поселився в дешевенькому

готелі «Брістоль», в шостому номері, то ж природно

його цікавило все й одразу – отець Павло Пащевський в

табори інтернованих прибув разом з армією. А Огієнка

Симон Петлюра, по від’їзді Директорії УНР з Кам’янця,

залишив головуповноваженим уряду з найкоротшою,

певне, в історії директивою: «Бережіть Україну, як можете

».

Отець Павло справді встиг побувати в куренях, полках

та бригадах і мав уже вироблене враження, як почуває

армія після поразки, якої могло і не статися: було військо,

був дух у вояків, але не було набоїв. Як Пілат, вмили руки

західні держави від української справи, – вмили й навіть

не витерли… Повільно, та все ж відходить вояцтво від

тих днів з безкінечними атаками, гарматними стрілами і

кулеметними чергами і, на подив, попри лихо і злигодню,