Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak". Страница 2

 - А й справді,- зів’яв Войцех так само раптово, як міг спалахнути стрімко.- Ми з паном Генріком тут довго мізкували і сперечалися, бо у різних партіях. Я раджу йому триматися Пілсудського, а він до опозиційної належить партії. Та Польща у нас одна.

 - Пане Левицький, - Генрік повернувся усім корпусом тепер до Модеста Пилиповича,- я офіційно від нашої партії пропоную виставити вашу кандидатуру у посли польського сейму. Вас шанує українська тутешня громада, ви вільно балакаєте як польською, так і жидівською,

 - Цього не забрати,- буркнув Войцех, мов би то було ганджем колеги.- А ще німецькою, французькою, грецькою, таки, певне, десяток мов набереться.

   Немолодий і зсутулений скрипаль, награючи та підтанцьовуючи, підійшов до їхнього столика – завчена посмішка наклеєна на обличчя, тільки очі лишалися зимними. Всі троє, брязкаючи гаманцями,  скинулися злотувок. «Міг би й більше дати, - незнана досі і негадано зла думка про Войцеха промайнула в Левицького.- Мені за лекцію платять два злотих, а полоністу за те ж саме  - десять». І сам себе вилаяв мисленно, що піддався спокусі гріха.

    Несподівана пропозиція пана Генріка балотуватися в посли  сейму Левицького застала зненацька,  і він швиденько почав гортати думки, як шелестять сторінками прочитаної колись книжки, в якій треба саме зараз знайти колись бачене. Модест Пилипович, звісно, розумів, що то аж ніяк не данина його заслугам чи значимості його як особи, то звичайнісінька егоїстична спроба вжити  його ім’я у своїх шкірних передвиборних намірах: він може завжди спокійно дивитися в очі українській людності, він справді за свого в єврейства, досить таки чисельної його общини тут, в нього гарні стосунки з польською громадою, особливо інтелігенцією, яка цінує його переклади польських письменників, що ввійшли або входять у класику.

   Але з іншого боку, перегорнув у думці наступну сторінку Левицький, цей шанс можна повернути зворотнім боком і використати сейм для української справи. Бо тут такий шмат роботи, таке неоране, запущене і заросле бур’янищем поле…Навіть ту куцу автономію, що мало українство за австро-угорських часів, відтяли, мов сікачем,одним помахом, самоврядні повітові ради розпущені, отож Варшава, не питаючись навіть чиєїсь думки, навпростець призначає урядових комісарів та старост, звісно, лише поляків. Зникає, мов розмашистим помахом губки шкільною дошкою, витерто саме ймення «українець», воно фактично заборонено, натомість його, наче на друзки, покололи на «волинян», «поліщуків», «гуцулів», «бойків» та «лемків». Москалю Україну все свербить звати Малоросією, а сьогоднішнім шовіністам Східну Галичину йметься перехрестити на Східну Малопольщу.

   Засукати рукави є до чого – тут бачилося все Модесту Пилиповичу однозначно, без морочливих сумнівів і хитань.

   Левицький подумки шелестів тими сторінками пережитого і, на жаль, надибував на вельми гіркі рядки – немало з його колег по урядуванню в УНР  чи дипломатичній роботі, зневірившись після поразки держави і махнувши на все рукою, пішли з капелюхом по високих варшавських кабінетах  випрошувати собі посади. І досить таки нерідко зачиняли за собою двері, маючи в тому капелюсі посаду впливову і грошовиту. Їх ніхто не картав в очі з колишнього товариства, та погляд нерідко, кинутий вслід,  був здебільшого важчим замашної каменюки.

   Ну і що?  Але саме з трибуни сейму Левицький зміг би нагадати сьому статтю Ризького договору, за якою українству надавався вільний розвиток мови й культури. Та давно висохло чорнило на підписах під тим договором, на українських школах все частіше висять важкі, як на клунях в багатих господарів замки, мові в державні установи і на поріг не постати, при вступі до вузів встановлена для українців квота – навіть у Львівському університеті українець хіба десятий…

   З іншого боку, подумав Модест Пилипович, то навіть шанс для його сім’ї, змога зібрати якусь копійку для сина і внука – у посла, звісно, не та платня , що у вчителя приватної української гімназії. І відразу ж тоненькою голкою вжалила інша думка: як бачитиметься людям згода його? Вочевидь тут не треба вдаватися до знахарства…Скажуть, навіть стара українська інтелігенція нас покинула і продалася, подивіться он на Левицького, йому, наче голодному котові, лишень показали кусень сала, і він, покірно муркочучи та вигинаючи спину,  поплазував за тим куснем

   Пан Генрік, тим часом, не відводив погляда від Левицького, наче в задумку собі десь закинув, що чим довше моритиме поглядом, тим певнішою буде очікувана ним відповідь.

   -Панове, я загубив у житті все, що мав найдорожчого: дружину, добробут, рідні місця, батьківщину. Нічого в мене тепер не лишилося, окрім останнього – національної чести. Не віддам я її.- Модест Пилипович поклав ложку на блюдечко так легенько і скрадливо, мов та ложка була скляна і могла розбитися.

    Здалеку видавалося, що скрипаль навіть не торкається струн, музика сама по собі народжується, розтікається напівпорожнім залом, пливе тихо над головами ще не захмелілої і не гамірної публіки, пливе сумовито, як післяжнивні хмари над Стиром – то ще не осінь,  але вона вже недалечко.

    По довгій мовчанці Войцех зняв окуляри і зосереджено заходився їх протирати хустиною.

    -Воля ваша, пане Левицький. Не хотів би я бути лихим провісником, тільки стежечка, якою ви йдете, петлятиме, петлятиме і приведе вас  прямісінько до арешту, у табір концентраційний за дріт…

   І показав рукою у бік чи то Бреста, чи то Підляшшя.

    Вперше за бесіду Модест Пилипович відповів відразу, без сумніву  і зважування слова, за яке потім могли б причепитися.

 -Не боюся арештів уже, панове. За життя перебоявся. Навіть якщо то відверта погроза, вельмишанований пане Войцех.

    Войцех Вось нічого не відповів, тільки насуплено взявся дмухати на вже вихолонулу каву.

   Левицькому не доводилося бувати в тому концентраційному таборі, але з в’язнями його зустрівся у Ковелі на вокзалі. Він повертався у Луцьк, як підійшов ешелон з товарними вагонами, у яких перевозять худобу. Паровоз спинився долити води, а вагони розтягнулися вздовж перону. В загратованих вікнах виднілися молоді, ще юнацькі обличчя – і раптом один, схопившись руками за грати, став кричати до перонного натовну:

 -Люди, ми не злочинці! Ми – студенти зі Львова!

   Поряд з ошатно вдягненими панянками і панами, на пероні стояв простий люд. Хто в личаках, а хто й просто босий, з порепаними, почорнілими ногами, в яких, видавалося, навічно в’їлась земля, поліські мули і болото, ногами, яких не відмити до домовини, бо не знайдеться такого мила, напевне, у всенькому світі, у латаному селянському одязі, з такими ж самими порепаними і почорнілими від роботи руками, витягнутими як в орангутангів від непосильного труда до самісінької землі, із засмаглими наче в полінезійських тубільців обличчями, на яких від сонця й негоди шкіра стала ношеною і потрісканою кирзою – ці люди дивилися на мучеників у вагонах лише  із жалістю та співчуттям, але без розуміння причин їх подвижницьких страждань, дивилися як на панські забавки. «Боже, коли ж народ зрозуміє свою інтелігенцію,- вжахнувся Левицький,- а  цілковиту відповідальність за народ зрозуміє інтелігенція»…