Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak". Страница 16

…І раптом той човник з плавцем поміж безкраїх хвиль океанських, поминувши черговий пінистий гре- бінь, стрімко пішов униз — рухнула Австро-Угорська імперія, так і не встигнувши обмінятися вже навіть виготовленими грамотами про ратифікацію Берестей- ської угоди, спалахнуло і гоготіло полум’я революції в Німеччині, губернського старосту Скорописа-Йолту- ховського арештовано у Бересті, щойно настала на терені  влада польська…

16

Павло  Скоропадський  вийняв  кишенькового  го- динника, з яким не розлучався ще з окопів Першої сві-

тової, і підніс його трохи ближче до очей: за п’ять хви- лин північ. «Певне, через п’ять хвилин почнеться від- лік останніх годин твого гетьманства», — подумалося мимохіть, цілковито спокійно, без найменшого при- смаку прикрощів, страху чи жалкування.

До кабінету зайшов німецький штабіст.

Вам потрібно невідкладно вилітати вже вранці в Одесу, варіантів інших нема, бо всі шляхи перекрито. Становище тяжке, то не просто бунт Директорії, то народне повстання.

Скоропадський тільки головою крутнув роздрато- вано, мовчки підійшов до вікна і відчинив його поло- винку: десь подалі, здається, біля Жулян, запізнілою грозою рокотіли гармати, війська Директорії набли- жалися щодня, навіть щогодини. Ні, він не збираєть- ся нікуди їхати, і летіти так само не має наміру, він залишатиметься тут до кінця. Розрядити цю грізну братовбивчу напругу могло, звісно, невідкладне при- буття французького посланника в Одесі Еміля Енно, який представляв, казали, реально держави Антан- ти — посланника напевне послухали б. Бо ж саме заради піддобрювання до тієї Антанти, задля спроби її на свій бік перетягти і видав він злощасну грамоту про федерацію з Росією; грамота стала хіба приводом, та ніяк не причиною повстання Директорії. Але теле- графні лінії перерізано, обмінювалися радіограмами. Та й той зв’язок був ненадійний, і марно міністр закордонних справ годинами висів над плечима ради- ста та нізащо лаяв на всі заставки ні в чому не повин- ного чоловіка.

До вас прибув, як парламентар, командувач Січових стрільців полковник Коновалець, — вранці доповів ад’ютант.

Я не можу його прийняти, — відказав чомусь від- разу, з незвичним для себе поспіхом, який спричинив- ся швидше образою на січовиків, що підтримали Директорію, аніж тверезим розсудком. За той поспіх Скоропадський шкодуватиме і через роки.

Гетьманові військовики спершу переконано тверди- ли, що Київ їм вдасться втримати, потім він побачив, що вони вагаються, і тринадцятого листопада ще раз перепитав, а скільки ж насправді днів військо здатне вистояти в облозі.

Два дні, — була відповідь, але й то непевна.

Ні, він не виїде до останнього, гетьман вірить у свою долю, хіба дружину попросить прихиститися в надій- них знайомих. В разі ж крайньої потреби розпорядив- ся тільки, щоб прохідний двір по вулиці Левашівській залишили відкритим, так він пройде у штаб і звідти на конспіративну квартиру.

О третій ночі його розбудили.

Вам термінова телеграма, — подав ад’ютант аркуш паперу.

Винниченко від імені Директорії вимагав негайної ліквідації гетьманства.

Скоропадський тільки скривився і знову приліг, відвернувшись до стіни обличчям.

О сьомій ранку гуркіт гармат посилився і гетьман викликав чергового офіцера.

— Наші підрозділи відходять на другі позиції, — відповів той, відводячи погляд.

«Отакої, — подумалося йому гірко. — Гарантували два дні протриматися, насправді ж на три години заледве стачило…»

А комендант, що зайшов опісля, попрохав відпу- стити частину особистої охорони: треба виручати інших бійців підрозділу, яких вночі роззброїли.

Тепер гетьман лишався вже зовсім сам.

Спокійним кроком Скоропадський пройшов у свій кабінет, аби забрати найважливіші документи.

Чого ж воно так, думалося між ділом, як відбирав найсуттєвіші папери, він свідомо ішов на каторгу, аби змучена ця земля і люд дихнути легше могли, аби життя не було насильством пронизане і справа, і зліва, як досі. Він змушений був, як циркач за контрактом, балансувати та викручуватися між австрійським монаршим двором і німецьким імператором Вільгель- мом, між білими арміями і червоними, між всіма отаманами вже тутешніми, яким немає рахунку, між варягами, що перли очманілою і вчаділою ордою на твою землю, і зайдами та варягами, якими її заселяли насильно та вперто чужі правителі впродовж минулих віків… Згадалась чомусь остання розмова з Липинським, як приїжджав той на кілька днів із Відня.

Ніякі варяги нам не збудують державу, — гово- рив В’ячеслав Казимирович тоном, мов гетьман чимось перед ним хоч і не завинив, але все ж до цього причетний.

Німців не я в Україну кликав, — не розсердився Скоропадський. — Мусив прийняти їх як даність, як дощ он там за вікном, — і показав на краплі води, що нечутно, спиняючись інколи лиш на мить, повільно стікали запотілою шибкою.

Так, без «варягів», тобто без зайшлих, більше рухливих та активних елементів, ніяка нація тепер не обходиться і обійтися не може, — Липинський рап- том заговорив незвично швидко, мов боявся не встиг-

нути з якоїсь причини викласти зболене і не раз із гір- котою передумане. — Але нація постає тільки тоді, коли «варяги» асимілюються, коли вони зливаються з місцевими, суголосними їм, бажаючими власної влади елементами, коли вони своєю активністю при- скорюють процес постання такої власної національ- ної влади. Коли ж зайди правлять самі при помочі піддержки чужої держави, — так, як це звичайно бувало в Україні, — то вони не мають потреби асимі- люватися…

Мову їм перебив ад’ютант з терміновою телегра- мою — просили помочі, на Півдні знову гриміли коле- са отаманських тачанок, під загрозою опинилися вже не тільки повітові містечка і меншенькі села, де дядь- ко сільський спішно дорізував останнє порося, бо поросяті тому напевне не судилося стати навіть під- свинком.

Навпаки, оті зайди, опинившись серед маси без- голової, — провадив Липинський, — позбавленої інстикту власновладности, асимілюють цю масу до себе; вони денаціоналізують все те активне і творче, що виділяє з себе ця маса, вони витягують з неї всі живі соки, залишаючи в осаді лише босяцтво і декла- сованість.

Липинський спинився на мить, йому забракло повітря, у грудях поколювали голки, бо ж повністю відмовляла половинка легень, а друга, побита тубер- кульозом, і собі починала в’янути; та спинитися він уже просто не міг, доки не вимовить всього, що допек- ло не менше тих жалких і колючих голок у хворих грудях:

У цьому разі «варяги» не возстановлять, а лише доруйнують органічну структуру української нації…

Де ж ти послизнувся, гетьмане, спіткнувся у ці ней- мовірно скоротечні сім з половиною місяців, думав

Скоропадський, — чи тоді, як  «федералізацією» з Росією гадав обхитрити підсліпувату, нерозумну і підлу Антанту, чи як недооцінив безтолкової отаман- щини власного, рідного із глибини століть твого наро- ду, того самого, до якого Пантелеймон Куліш звертав- ся «народе, без пуття, без чести, без поваги», і чи є на всенькій землі людина, здатна з того народу витвори- ти за сім місяців і два тижні горду та мужню націю?.. Від сортування документів Скоропадського відірва-

ли раптово, попросивши невідкладно до телефона.

Пане гетьмане, пане гетьмане! — схвильованим голосом мало не кричав міністр закордонних справ Афанасьєв. — Еміль Енно приїхав, я послав за ним авто!

Міністр тішився, як дитина, яка негадано знайшла вельми розкішну і звабливу цяцьку; Скоропадський якусь мить потримав у руці слухавку , а врешті, не промовивши й слова, її обережно повісив — знову всміхалася доля лукаво й єхидно, забракло хіба кіль- ка годин для шансу все врівноважити та вирівняти.