Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak". Страница 26

«Прикро мені, що нам з Вами, мовляв, не по полі- тичній дорозі і ще прикріщі Ваші думки про одного з

наших співробітників. Скажу Вам щиро: якби з того гуртка нашого, довоєнних українських самостійників європейського складу, було менше «привати» — спра- ва Українська сьогодня б не пропадала… Нездатність до витворення власної організованої аристократії, брак у кандидатів до неї аристократичного духа, який єсть перш за все духом сили і любови — ось проклят- тя України. У всякому разі, я як завжди бороню Вас, так само буду боронить і Скорописа, бо вважаю, що помимо всіх глибинних різниць між вами, по суті і Ви, і він в європейському розумінню того слова — Патріоти…»

Чого ж воно так, думав Липинський, чого ж в еміг- рації нашій осіння сира незгода як вплуталася, то й досі нема просвітку; всі вони, або майже всі, є дітьми Яфета, порядні і нелукаві, чом доводиться Скорописа- Йолтуховського боронити від Донцова Дмитра, а Донцова од такого ж інтелігентного Скорописа? Всі ж бо покинули статки, маєтки, чи заробітки, чи стан сус- пільний поважний, покинули сім’ї, стиснувши серце, нерідко під загрозами грізними, і не в пошуках яко- гось примарного золотого руна чи інших скарбів поки- нули, подалися з землі своєї або викинуті зі зневагою були з неї щенятами; чом воно так? Може, тому що за незнаними досі законами в кожного одночасно тече кров і Яфета, і Хама, просто питання в відсотках, хто- зна, може те дослідять колись велемудрі вчені…

Він напише-таки давно задуману працю про Яфета і Хама, про обох цих кревних синів на його землі, на якій вигодувалися і зростали. Він чесно напише, як непросто долати та впокорювати розбурхану і розхрис- тану хамську стихію, як у собі помогти Яфетові:

«Хамство це мусить пізнати без страху, до самого коріння, кожний не трус, не позер, не фразер; кож- ний, хто любить Україну. Пізнати не на те, щоб над

Україною по-хамськи насміхатись, а щоб її любовю синівською з пониження піднести, перемігши хамство кругом себе і перш за все в собі».

Таке вже життя повелося в Липинського, що мусив частенько спілкуватися з лікарями та час до часу ана- лізи крові здавати. Якось попросився було глянути під мікроскопом, яка ж у нього та кров — клітини рослин не раз, і не два в мікроскопічному збільшенні бачив, як вчився агрономії у Кракові, а от крові якось не доводилося досі. Він без пояснень, звісно, спершу не знав, як дрібнюсінькі ті тільця відрізняти, інше ж на думку спало. Малесенькі часточки, ті тільця дрібню- сінькі, які понесуть по судинах поживу і кисень, під скельцем мікроскопа штовхалися хаотично і безтол- ково. Отже, з них ніякого зиску тілу, мимовільно подумалося, як не буде якоїсь сили, не буде чогось, що стисне у струмінь їх та направить до цілі, Творцем і природою предковічною писаної, — в кроля чи люди- ни, птахи чи жаби — а робить те діло серце, двигунчик невтомний.

Так і тут, в еміграції, всі вони лише дрібні кров’яні тільця, що спиняться поступово, затихнуть і висох- нуть, як оті, що під мікроскопічним скельцем, коли не буде кому їх стиснути в струмінь.

Доки вагання тривали, було одне, а як зійшлися на постаті Павла Скоропадського, на його гетьманській персоніфікації, то всі сумніви і балачки мали лиши- тись десь там за спиною.

У Румунію, в Бухарест, Андрієві Білопольському несла пошта слова В’ячеслава Казимировича:

«Не зневірюйтеся першими невдачами і конче постарайтеся закласти місцеву хліборобську органі- зацію. На мою думку, мусить вона бути автономна, як наш Союз Варшавський, важно тільки, щоби визнава-

ли і надалі авторитет Павла Петровича та готувались до майбутнього зїзду в зимі хліборобських органі- зацій».

Науковий львівський щоквартальник «Богосло- вія» звернувся до В’ячеслава Казимировича з прохан- ням участі в ювілейній книзі, присвяченій митропо- литові Андрею Шептицькому. Липинський не мав серця відмовити, але й участь взяти не було змоги: пошана моя, відповідав, до митрополита не дозволяє мені виконати свою працю наспіх і зле. А виконати її добре не можна, бо тут, на чужині, бракує потрібних для праці джерел, та й нездужає він якраз тяжко. Але ґрунтовний лист цілковито відповідав науковій солід- ній розвідці. Дві постаті В’ячеслав Казимирович поряд поставив:

«Власне з таких найглибших і найміцніших істо- ричних підкладів нації виросли: і найвидатніший представник нашої Влади духовної — Церковної, і найвидатніший представник нашої Влади світської — Державної. Тому, незважаючи на всі ріжниці, які від- било на них наше вікове розшарпання Української Землі, обидва вони — і нащадок галицьких бояр та митрополитів, Андрей Шептицький, і нащадок козацьких гетьманів, Павло Скоропадський — дійш- ли в своїй природній еволюції до творення реальної Української Держави, йдучи до неї двома споконвіч- ними шляхами: шляхом Церкви і шляхом Меча…»

У Торонто головному обозному Січової організації Канади Володимирові Босому через океанські хвилі долітали слова В’ячеслава Казимировича:

— Всі ми об’єднуємось біля персоніфікуючої нашу державну ідею особи гетьмана Павла Скоропадського і біля його Роду, і всі ми підлягаєм йому через безпо- середні наші влади тих організацій, до яких нале- жимо.

27

Від  Чикаленка  не  сховалася  втома  на  зятевому обличчі: посіріле якесь воно, навіть з відтінком жов- тизни,  мов  аркуш  газетного  паперу,  що  пролежав кілька днів на підвіконні під прямим сонячним проме-

нем. Олександр Філаретович заїхав в Карлсбад прові- дати тестя — власне, заїхав попутно, бо прямував на Берлін, аби здобути там гроші для В’ячеслава Липинського.

Лікарі посилають В’ячеслава Казимировича у Швейцарію, — оповідав мету подорожі Скоропис, — кажуть, що він довго не видержить, коли не виїде туди.

Шкода мені дуже цього чоловіка, — розумів кло- поти зятя Євген Харлампійович. — Як там не було б, але то один з найцінніших наших робітників.

Про нехитре здоров’я В’ячеслава Казимировича ще раніше розказувала дочка Вікторія, коли мова зайшла про другий випуск «Хліборобської України»:

То досить велика книжка, і є в ній багато солід- них статей. Особливо, кажуть, гарна стаття Липин- ського. На жаль, він дуже некріпкий: оце недавно про- лежав знов майже місяць з температурою тридцять дев’ять з лишнім; якийсь грип, мовлять, а я думаю, що у нього також легені хворі, а од легенів вже ослабло страшно і серце. Треба спокій, а він дуже працює, боїться, що умре з голоду, бо грошей за душею ніяких не має. А мусить слать ще жінці й дитині в Галичину — і ті нічого не мають. Тут ще й на «Хлібороба» треба: друк тепер коштує страшенно, ось тому так довго аль- манах не виходить, що все бракує грошей, а позичить ніде.

Чикаленко не раз у думці сердився і на зятя, і на Липинського, і на всю їхню затію зі Скоропадським.

Євгена Харлампійовича переконують, що Скоропад- ський є людиною надзвичайно сміливою, рисковитою і тепер це вже зовсім не та невиразна постать, що була 1918 року — він набрався досвіду, став свідомим укра- їнським націоналістом та самостійником, розвився політично взагалі…

Ну як же ці милі й самовіддані люди не втямлять, гадав Чикаленко, що монархії не на часі, хай і в формі для наших земель традиційного гетьманату, монархії та імперії всюди падають, як струхлявілі й зогнилі дуби, люд обирає тепер якийсь демократичніший путівник… А Липинський всієї моці до того ж докла- дає, аби теоретичну, якусь ідеологічну підвалину під задумку ту непевну підкласти. «Як можна в сей час, — писав у щоденнику обурений Чикаленко, навіть не обурений, а такий роздратований і злий, аж між рукою та сторінкою щоденника, видавалося, іскри сердиті проскакували, — коли людство стремиться до визволення, виходити на світ Божий з ідеєю монархіз- му, автократизму і т. д. Я розумію, що можна говори- ти про часову диктатуру, бо тепер на Україні ні парла- ментаризм, ні радянські форми не зможуть привести до порядку розбурхане море, втихомирити отих звірів ненажерії. Для них дійсно треба якогось «усмирите- ля», але возводити се в систему, проголошувати прин- цип «единовластия» в часи, коли валяться трони, коли людство отим єдиновластієм доведене до розва- лу, до повної руїни, шукає нових форм, які б врятува- ли його, повернули до норми життя, заснованого на справедливості, на знищенні визискування одними — других. Не розумію! Не розумію особливо тому, що ці ідеї виходять від людей, яких я вважав здатними до державного творчества».