Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 105

Вночі подзвонили, що десант викинуто на Козів, і там зав'язались вуличні бої з кавалерійською бригадою. Була четверта година ранку, але штаб уже був на ногах, у всі кінці помчали вістові піднімати корпус проти десанту. Ні штаб Криворучка, ні спостерігачі «білих», ні сам Шумейко не знали, як розвиватимуться події далі, все було кинуте на ліквідацію козівського десанту, — Чавдар з Криворучком полетіли туди на ПО–2, та ледь літак приземлився, як над ними пропливла в небі десантна армада, тягнучи на буксирі десятки планерів. Над Вавилоном планери почали відділятися від тягачів і плавно знижуватись на степ.

Ескадрони, що на добрій рисі посувались на Козів, комкор повернув на Вавилон, але це вже не могло зарадити справі. Нова ескадра, цього разу бомбардувальна, «знищила» ті ескадрони на марші.

Штурмом і взяттям Вавилона командував сам Йона Якір. Кілька разів Криворучко водив кіннотників у контратаку, та все даремно. Вибити десант з Вавилона вже не вдалося. «Добре, що переміг тебе я, а не німецький чи який інший генерал. Ліпше бути битим своїми, аніж чужими. Не сумуй, комкоре, це всього лише велика гра». Криворучко ж нервував. Коли вирушав з Вавилона, то кінь спіткнувся під ним…

А десантники ще кілька ночей стояли табором на клеверищі, чекаючи тягачів для своїх планерів. Палили багаття, задружили з Вавилоном на правах переможців, хоч Вавилон уже був ніби звик до кіннотників і не переставав співчувати Криворучку, який, хоч і не оборонив Вавилон, зате подарував гарний табунець коней, «покалічених» на маневрах. Десятники подарували лише кілька парашутів дівчатам на хустки, а за те вивезли на літаку Клавдію Опішну, яка звоювала з тих багать якогось великого героя. Прийшла попрощатися з Мальвою: «А ти летиш?» —«Лечу, — засміялася Мальва. — В Зелені Млини…» Мав прибути за нею Журба на візку і знову відвезти у хату Парнасенків. Та все ж, коли літачок Чавдара робив прощальний круг над Вавилоном, Мальва зронила тиху сльозу. Зірвала косинку з голови: «Прилітайте, Єгоре!» А на той поклик, ніби з дива, явився Федір Журба. На візку, тихий і залюблений у неї… Помахав з візка кашкетом, дарма що не знав кому.

Розділ другий

Хтось порається… і тоді обіймаєш мислю весь Вавилон на цих майже голих пагорбах і починаєш шукати отого свого можливого чи, сказати б, імовірного ворога, який у цей час також поклав свою голову на подушечку, думає про тебе і посміхається в теплій хаті: «Я, голубчику, я, я!..» Але ж хто він — цей «я»? Починаєш перебиратись з вулички у вуличку, з хати до хати, з обличчя на обличчя, та даремно віднайти того тихого, затамованого ворога, який вибрав собі саме тебе з безлічі вавилонян і хоче будь–що–будь скинути з вавилонської гойдалки у прірву. І ти почуваєш себе безпомічним перед ним, і караєшся не з того, що він обрав саме тебе для своєї сваволі, а з того, що Вавилон виплодив його собі ж на горе.

А він порається… Чи не Явтушок за оті крила від снопов'язалок? Його діти і досі, як тільки випаде сніг, шугають по горбах на тих крилах, мов очманілі, а могло ж бути й інакше, якби Лук'ян довів тоді справу до кінця. І тут він злився на себе, на своє добре серце: таких, як Явтушок, не слід жаліти, а виполювати з корінням, щоб не дати їм вростися у новому, благодатному для них ґрунті. То був час, коли навіть Фабіян остерігався медоточивості Явтушка. «Господи! — говорив філософ, коли заходила мова про це. — Навчи мене спокійно сприймати події, хід яких я не можу змінити, дай мені енергію і силу втручатися у події, мені підвладні, та навчи мудрості відрізняти перші від других, як було це зі мною досі». Філософ вигадав для себе такий оберіг, бо знав, що сталося з Сократом за Перікла: коли настає якась криза в людей, то всю вину за неї звалюють на філософії? іноді зовсім не причетних до неї. Фабіяном зацікавились у Глинську: як це він став Фабіяном з Левка Хороброго? Посміялись і відпустили того ж таки дня, натякнувши при тому, щоб надалі пильнував лише своїх обов'язків трунаря та не ліз не в свої справи.

У Лук'яна ж справи складніші…

Якщо вдуматись, то вина його не така вже й велика, було майже забуто про неї і тут, і в Глинську, а це знову зродилася з–під людської пам'яті, як зроджується повзуче зілля на тому самому місці, де, здавалося, було вже звелося зовсім і зацвіта химерною квіткою. Данько знову виник на пам'яті примарою, а відповідальність за те падає на Лук'яна. Тільки–но який нелад у Вавилоні — натрапили там на якого цвяшка у січці, чи сибірка нагадала про себе, або ж ящур напав на череду, чи буряки під'їв довгоносик, чи іїце що, як у Глинську вже неодмінно нагадують Лук'янові про брата. Докори сипалися дедалі частіше, дедалі несподіваніше, здається, недовірою до Соколюка пройнявся вже й Клим Синиця, а з Глинська та недовіра переметнулася сюди, до Вавилона, у тому спотвореному вигляді, що коли послухати Явтушка чи іїце там кого, то начебто Лук'ян Соколюк уже давно працює на ту невідому державу, до якої вивтікав Данько, прихопивши свого часу золоті капітали Кіндрата Бубели. Насправді ж капіталів Данько не брав ніяких.

Одної ночі до Вавилона прибув Македонський, зупинив бричку біля Соколюкових воріт, розбудив Лук'яна. Як голову сільради його будили частенько (то хтось горить, то хтось когось убиває, то кабанця смалять у сінях паяльною лампою, щоб не забути смаку знаменитого вавилонського сала, і він біжить нагадати про шкуру з того кабанця), різні бувають випадки, але сам товариш Македонський у шибі — таке вперше, а то вже й востаннє, подумав Лук'ян, зірвавшись з ліжка.

Даринки не було, її бригада саме стояла на чистих парах у Козові. Лук'ян сам вів господарство, доглядав дітей, Даринка лише вряди–годи навідувалась, щоб помити голову, поміняти сорочку та приголубити діток, аби не відвикали від матері. Даринка ходила в передовиках, вважалась послідовницею Паші Ангеліної, розквітла у тих своїх польових турботах.

— Ти сам? — запитав Македонський, коли Лук'ян запалював лампу, що висіла на стіні між двома вікнами.

— Сам. Діти сплять. Сідай, я зараз…

Македонський присів на лаві, викинув ноги на долівку, встелену зіллям, він їхав сюди один, на козлах, правив за кучера, то від незвички потерпли ноги. Запаливши лампу, Лук'ян помітив у очах Македонського занепокоєність, якої раніше начебто за ним не помічав. Лук'ян стояв ні в сих ні в тих, уже й не знаючи, що казати, тоді, згадавши, що він стоїть у спідніх, заходився вдягатись, почавши не з штанів, а з сорочки. Македонський помітив це, посміхнувся.

— Ну, як ти тут?

— Парубкую, — показав Лук'ян на ліжко з дітками й прибираючи бодай би зовнішнього спокою. — А ти це з самого Глинська?

— З Глинська…

— Міг би і викликати, коли там що… невідкладне.

— Міг би. Але справа така, що краще тут. Неофіційна справа… — Він дістав з кишені лист, розпечатаний уже, подав Лук'янові. — Товариш Гапочка перехопив. Читай…

Лук'ян підійшов до лампи, дістав лист з конверта, якось нерішуче, боязко поправив окуляри, прочитав:

— «Дорогий брате!» — Відсахнувся: — Що–що?

— Читай далі, читай, — заспокоював його Македонський.

— «Якщо ти жив і здоров, то знай, що я також перебуваю в живих, на здоров'я не скаржуся, жию добре, маю жіночку і двійко циганчат від неї, хлопчиків, чекаємо третього… Сиплемо, як з решета, ось побачиш, куди там Явтухові до нас! Геть забув про наш Вавилон, бо тутечки Вавилон справжній, люд з цілого світу пливе сюди. Данько ж твій і не Данько, і не Соколюк — проклинаю його і досі, виродка вавилонського…»

— Він, він, негідник! — аж затремтів Лук'ян. Тоді читав далі: — «…але ж кровинку рідну нічим не замінити, вона горить в людині, як вогонь, горить, ще й гріє, нагадує тобі, хто ти є у цьому великанському світі, яка мати спородила тебе — людину. Оце ж і вирішив написати тобі, бо друзів тут маю багато, а брат був один. Щоразу, коли стаю до кліті й опускаюся до забою, то згадую про тебе. Тут і загинути не штука, оце поховав товариша, разом прийшли сюди, а вже нема… Отож і пишу тобі, щоб ти знав, що твій Данько орудує під землею, видає нагора, як тут кажуть, чорне золото, ходить в ударниках, і щоб не гризла тебе совість за мене. А то ж все ви боялися з матінкою, що дядьки зашмагають мене батогами на глинському ярмарку… А я люблю ті створіння і досі. І циганочка моя любить коней. І хлопчики мої гарні, як лошата. Очі великі, сині… Як розбагатію тут, то неодмінно куплю собі коня. Сивого коня в яблука… Бувай! Твій Данько».