Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 114

І ось тут знову виручила філософа пам'ять. Так, саме у ній, пам'яті, відклався один давній епізод, спостережений Левком Хоробрим іще в дитинстві. Якось пішли вони з батьком у Семиводи, той прочув, що помер кучер пана Родзінського, то Євлампій Хоробрий вирішив спробувати зайняти його місце. Хоробрим сказали, що пан хворіє, але у невідкладних справах приймає у домашньому кабінеті на другому поверсі палацу. Хоч як страшно було підніматись туди, але Хоробрі відважились, вже надто праглося Євлампію опинитися на козлах панського фаетона, запряженого четвіркою, а восени і шестіркою, і тим довести недоумкуватим Тисевичам у Вавилоні, якого кучера вони втратили, відмовивши Хороброму свого часу у такій честі й посадовивши на козли одного з Валахів, який запрягав четвірку не цугом, а квадригою, і так возив бундючного пана (що менший пан, то більше пихи) по наших вузеньких дорогах, столочуючи бур'яни по обочинах. Служка доповів, хто вони і в якій справі, й пан Ксаверій дозволив їм зайти до кабінету. Пан був у шкіряних капцях на босоніж, у турецькому халаті, курив пахучу сигару і погойдувався у незвичному для Хоробрих кріслі. Батько щось казав панові, напевне, доводив, який він видатний кучер, а Левко був зачарований диво–кріслом. Крісло ніби само гойдалося, то хлопчина не повірив у те, обійшов його довкола, сподіваючись побачити служку, який гойдає пана. Але, на свій подив, нікого не виявив, тому крісло стало для нього ще загадковішим. То було гнуте крісло в чорному лаці, око милували плавні переходи й ажурні завершення кожної деталі. А ще крісло співало…

«Що, подобається? — запитав Ксаверій, приємно полоскотаний хлопчиковим захопленням. — Єдине в своїм роді, знаменитого віденського майстра. Таких крісел десять якщо набереться в усьому світі, то й добре. Послухай!» — то вже для обох: для батька і для сина. І загойдався, наповнивши слух цих двох простаків чарівною музикою в'яленого дерева, крісло ожило під паном Ксаверієм. «А що за дерево?» — запитав батько. «Ліщина». — «Звичайна ліщина?» — «Як чуєте — незвичайна. Кожен прутик вирізано саме в той час, коли ліщина співає на вітрі перед цвітінням. Це рання весна, перші краплі й останні оталини». «Кляті пани — все знають», — подумав тоді Левко. Як же праглося тоді йому самому політати у тому кріслі! Через сімнадцять років, коли розбирали панську економію (вже й батько помер), Левко подався й собі в Семиводи, хотів захопити те віденське крісло, але опізнився: крісло прихопив якийсь дивак з Овечого і потім, як довідався Левко, продав його за безцінь на глинському ярмарку.

Ліщину добирав на крісло пагінчасту, струнку, найспівучішу — не вельми молоду, але й не перестарілу, складав у в'язки, а коли підсохло — на плечах переносив додому, на Татарські вали. Тут корував її, в'ялив, потім парив у жлукті, гнув, закріплював вигини, або, як він казав — мертвив ті витвори назавше. Якраз Явтушок, сам того не підозрюючи, навів його на думку перше своє крісло подарувати в музей аж у столицю. Адже від того залежатиме потім слава тих крісел — Фабіян сподівався виготовити їх також не більше за знаменитого віденського майстра — десяток–два для цілого білого світу. І ось перше!

Котроїсь ночі приснилося, що у причілкове віконце постукався Бубела, впрохався до хати, захотів побачити крісло. «Ну, ну, покажи, що ти витворив з моєї ліщини». У чумарці, в сивій шапці, з батіжком — з морозу, зі своєї останньої зими. Сів у крісло, погойдався, сказав: «Бачив таке у пана Ксаверія. Але те було чорне». — «Не закінчене іще», — хотів сказати Фабіян, та прокинувся і побачив у кріслі цапа. Спав там, згорнувшись калачиком. Пожбурив у нього чобота, зігнав. «Ач який пуриць! Вельзевул [26] який!» Встав, підійшов до віконця — біло, місячно, ні душі ніде. Сон…

А це ось Явтушок наяву — персона, агент, авторитет.

Крісло стояло посеред хати. Ще біле, ажурне, легке, з безліччю вигинів та закрутів, схожих на кучері. Все з ліщини, однотонної, окорованої, біля печі стояло жлукто, в якому пропарювано ліщину для більшої еластичності. Агент просто отетерів перед цим витвором людської фантазії, торкнув крісло, і воно, зойкнувши, загойдалось ніби в повітрі, заспівало, полетіло. Так і кортіло впасти в нього: політати. Але Явтушок вже саму думку сісти у це крісло вважав би за блюзнірство. А крісло ніяк не могло вгамуватись на своїх масивних, вишліфуваних мозолями дугах–ободах, з'єднаних перекладиною для ніг.

Агент пестив руки об еластичні й граціозні обгинки, жоднісінького сучка не подибував, ніде жоднісінького шершавого місця, стояв вражений, зачарований.

— Ні, ви таки геній, Фабіяне. Витворити отаке з простої ліщини! Для самої столиці… Паліть хату! Завтра ж паліть… — Він затнувся. — Тільки як же крісло?

Фабіян засміявся, виштовхав Явтушка з хати. В сінях стояла ліщина для нових крісел–гойдалок, в'яла собі поступово, окорована вже, сталка в сталку, бучечок в бучечок. Вже в сінях Явтушок збагнув, що Фабіян і не збирався палити хату — чи не однаково йому, в якій хаті творити ті крилаті крісла? В одному з них, іще не зробленому для нього, вже подумки політав і Явтушок.

Після Явтушка запросив на оглядини крісла Варивона і Лук'яна Соколюка. Варивон для такої оказії пообіцяв дістати натурального лаку, був у захопленні від крісла, согрішив, політав навіть — літав легко, самі кості та шкіра. Лук'ян побоявся, певна річ. Потім прибув Клим Синиця, нині замполіт Глинської МТС, чоловік не маленький в районі, крісло сподобалось і йому, але ще мав прибути Валігуров, нині перший у Глинську, Маркіян Севастянович, ще як він оцінить. Крісло було вже у лаку, Валігуров не міг очей відвести од нього, торкав десницею й одним лише пальчиком, сісти ж не відважився, як його Фабіян не припрошував.

…Невдовзі на райком надійшов лист з подякою за дарунок. Отже, крісло сподобалось, і хай його творець був невіддячений сповна, а може, й забутий, то Фабіян поклав собі залишити той витвір в єдиному екземплярі, хоча й знав, що невіддячені таланти згасають.

Розділ п'ятий

Пріся заліпила перші вареники з вишнями, а Явтушок загодя, щоб підправити свій авторитет страхового агента, який на той час помітно підупав в очах Вавилона, запросив на вареники вавилонський актив, буцімто так, без будь–якої причини, а просто тому, що наспіла вишня. Гості повсідалися під грушею кружка, як і годиться до вареників. Явтушок поставив глек із сметаною (глек був холодний, з погрібця, то відразу ж запітнів), розіслав рушника, висипав на нього гору ложок грушевих, новеньких ще, ані тобі щербиночки на жодній, а мисок полив'яних також наставив відповідно до кількості персон. Посміхався собі самим нутром — як–не–як, а починає жити наш Вавилон по–справжньому. І взуті, й одягнені, й ситі, горища від хліба тріщать, з колгоспної комори пшениці не вибирають, кабанців душать, пшеничку петлюють на водяних млинах, і цього літа знову такий врожай спіє довкруж Вавилона, що зроду такого не було. А то все Варивон Ткачук — великий господар, що дбає про всіх вавилонян. Явтушок вибіг зустрічати його до воріт і привів на підгрушшя мало не за руку, хоч раніше й остерігався його сухотної руки. Перед іншими не так запобігав, хоч були то здебільшого його клієнти, себто ті, хто застрахував своє життя добровільно, і також люди впливові, як з погляду страхового агентства. Крім одного та другого голови (Лук'ян з Даринкою перебралися сюди через тин), були тут і Валахи, і обидва Павлюки з дружинами (третій, Роман, був у сварах з Явтушком, то не прийшов і цього разу); зате і Рузя Джура тут, і Настя Опішна, фільонщиця, сестра Клавдії Опішної, досі вже чи не генеральші, бо ж і разу не навідалась до Вавилона після маневрів; і Зося Рубанова надійшла — вона все не втрачає надії запанувати вдовим Варивоном Ткачуком, напевне, вже дуже праглося їй ще раз у житті побути головихою. І, певна річ, Фабіян, — які ж бо учти можуть обійтися без нього?

Вже пливе під грушу перша макітерка знаменитих вавилонських вареників з білого борошна та з простої вишні, й саме з простої, вареники з лутовки — то вже зовсім не те. «Частуйтеся, — припрошує Пріся. — У мене ще наліплено аж три ситечка». Перед тим, як потрапити до окропу, вареники мають відлежатись на ситі, тоді вони розкиплять, не попливуть, а кожен буде сам по собі, так і проситиметься з макітерки до гостя. Тут безліч тайн, і не кожна вавилонська господиня зугарна впоратися з цим вишуканим мистецтвом. І хоч вареники з вишнями вважаються у Вавилоні «тверезими», але ж нині неділя, то було дещо припасене і до вареників. Гарно вони сиділи собі, й гарно зав'язалась у них розмова, спершу начебто й ні про що, аж доки Зося не збовкнула: