Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 118

І ось треба все залишити. Пшениці іще не горять, якраз саме наливають зерно, котки, які Валігуров наготував по селах, стоять без тракторів, кінними ж котками у таких пшеницях робити нічого. Цукрові буряки після другого підживлення також кинулись рости, як на безголів'я. Ще сьогодні Валігуров побував на одній плантації, дух перехопило йому, коли дивився на бурячки, переорати б їх к бісовій матері, щоб не дісталися ворогові, але ж пізно спохопилися. «Отож і залишаємо тут вас, Мальво, щоб ви знищили все це, коли настане час збирання, пшениці щоб спалили, це ж так просто: один сірник — і нема цілого лану, — а буряки щоб згноїли. Ніщо не повинно дістатися ворогові з нашої праці».

Говорив він тихо, запально, з бісиками в очах. У подвір'ї стояла напоготові райкомівська «емка», кілька разів сюди підбігав шофер Трохим і прочиняв двері, нагадуючи Валігурову про дорогу, а тітка Палагна в цей час знімала з вікон кремові гардини, які потім мала повернути райкомові, вона робила це так непоспіхом, так хазяйновито, наче райком лише перебирався до нового будинку, який стояв незакінчений через дорогу, над самісіньким Бугом. Коли Мальва вийшла з райкому, Глинськ був порожній, ніде ні вогника, ні живої душі, наче вимер. Десь за Бугом валували собаки, райкомівська «емка» виїхала з подвір'я, обігнала Мальву, крім Валігурова й шофера, в машині було ще двоє, напевне теж райкомівці; була вже чи не третя година ночі. А на світанку до Глинська вступили німці.

Мальва й досі не може позбавитись думки, що Валігуров не встиг виїхати, а може, і не збирався виїздити й також залишився у підпіллі.

На світанку німців зустрів філософ з цапом. Дотримувався думки, що переможця, яким би ворогом він вам не доводився, необхідно зустріти вже бодай для того, щоб побачити його і відчути, з ким маєш справу. Замість хліба та солі на рушнику філософ вигадав цапа, з допомогою якого мав насміятися над переможцями. У ранковім мареві Вавилон справляв враження великого багатоярусного міста. Колона зупинилась, у відкритій машині стояв генерал і дивився на Вавилон у підзорну трубу.

— Вавилон? — запитав він, віднімаючи трубу від очей.

— Вавилон, — відповів філософ.

«Вперед!» — показав генерал військам, порівнюючи себе в цю мить, може, із самим Александром Македонським, коли той зупинився перед Вавилоном на чолі когорт.

Може, то був Манштейн, а може, фельдмаршал який, але він забув про філософа, весь був поглинутий спогляданням своїх колон. Вдруге Фабіян побачить його навесні сорок четвертого. Він ітиме через спалений Вавилон попереду піших, убогих, розбитих військ, але з жезлом фельдмаршала, який триматиме перед собою на рівні свого арійського носа. Фабіян упізнає його, і тисячі чобіт чвакатимуть у весняній тванюці за своїм фельдмаршалом, але сіяння діамантів на його жезлі втратить для них будь–який сенс, і сам фельдмаршал нагадуватиме їм бовдура, поверженого богами війни. Та філософ нагадає про себе. Фельдмаршал зупиниться на мить, він упізнає цапка, можливо, по чорній латочці на лівій лопатці і, ніби щось пригадуючи, запитає: «Вавилон?» — «Вавилон…» — відповість філософ, хоча ніякого Вавилона не буде, залишаться лише згарища, й чорні поодинокі комини нагадуватимуть про колишні родинні вогнища.

Оце і все, чого він домігся в цій країні, зруйнував, знищив Вавилон. Скаже філософу: «Ауфвідерзеєн!» — І, піднявши жезл на рівень носа, міситиме тванюку далі попереду свого убогого війська. Потім, уже від наших, філософ довідався, що то був Манштейн, розбитий у Таврійських степах. Рештки його армії переслідуватиме батальйон Шмалька з кількома гарматами на кінній тязі, закладеній цугом — по три пари у кожній гарматі. На Абіссінських горбах гармати намацають Манштейна і поженуть його на глевкий подільський чорнозем, що був колись дном Сарматського басейну…

А зараз вони йдуть і йдуть, на мільйонах коліс, зібраних чи не з усієї Європи, котиться ця страшна машина смерті, яку має зупинити десь у степах Явтушок з синами. Сьогодні вночі він таки забіг на мить, розбудив філософа, передав лист для Прісі. Сказав: «Іду, Фабіяне, воювати далі». Філософ має той лист у кишені, може, колись і віддасть, як не забуде. Ось ідуть польові кухні, димлять. «Наче ж і снідають, як усі люди», — подумав філософ.

— Фляйш! Фляйш зі фор зупе! — закричали кухарі, загледівши цапа.

Кілька солдатів сплигнуло з машин, повалили цапа, один вже був заніс над ним тесака, щоб перерізати горло, але філософ зробив рішучий крок до вбивці…

— Пан! Пан! Це мій друг! Це не цап! Це мій камарад! Камарад! Камарад!

— Was, was? — перепитав убивця.

— Це майже як людина. Чоловічина…

Якийсь померанський німець знав польську, переклав їм. Вони розсміялись, відпустили цапа, знову полізли на машини, цап устав, обтрусився, тремтів, — зачув, бідачок, що був щойно на волосинку від смерті.

Вони йшли вдень і вночі, два тижні підряд. Над Вавилоном стояло іржаве марево з куряви, печалі та іще з чогось невідомого, може, то були п'яні випари війни, що труїли Вавилон. Собаки зі своїх обійсть сумно дивилися на пришельців, не гавкали на них, лише в очах стояла печаль, як після землетрусу. Кури ховалися в бур'янах і нічим не нагадували про себе, вночі не озивались ні перші, ні треті півні, такі тут звичні й такі необхідні людям саме тепер. Лише горобці вавилонські ніби не помічали ніяких змін, купалися собі в пилюці, що її намололи на вигоні мільйони коліс. Їм, горобцям, однаково, у чиєму Вавилоні жити. Великомученик Навін на розп'ятті припав пилюкою й постарів на тисячі років.

На порозі сільради сидів Савка Чибіс — у нього щоночі мінялись нічліжники з нікельованих «вагенів», то він боявся, щоб ті не спалили сільради. Не те що будинок, а папери на горищі, куди Савка перепровадив їх до кращих часів. Він гадав, якщо ті папери загинуть, тоді й Вавилонові нічого існувати — там вся його історія…

Частина третя

Розділ перший

Вавилон ранньої осені 1941 року напевне мало чим відрізнявся од Вавилона осені 1241 року, коли тут зупинився монгольський хан, що вів свою орду на Європу. Стояло таке ж бабине літо, як зараз, шатро хана, зшите з китайських шовків, нагадувало велетенського змія, припнутого до цієї гори, де тепер вітряки. Хан сподівався застати тут велетенське місто — Вавилон скіфський (месопотамський вже на той час кілька століть лежав у руїнах), обнесений стінами та валами, повен людей і багатства. Притяг сюди стінобитні машини та катапульти для метання грецького вогню, свого часу викраденого в Константинополі, аж тут звичайне степове поселення, назву якого ханські читці віднайшли у літописах про війну Дарія зі скіфами. Великий хан гадав, що має справу все з тими ж скіфами, послав вивідувачів шукати їхній військовий табір у безкрайніх степах, але, так і не знайшовши скіфів, наказав зруйнувати це порожнє поселення, яке обмануло його своєю гучною назвою. Тутешні степи відрізнялися від монгольських хіба що травами, в яких геть тонули низькорослі монгольські коні. Хан начебто похвалявся повернутися сюди після завоювання Європи й закласти тут свою нову столицю. Але не судилося його коням більше повернутися сюди, і лише кримські татари іще впродовж кількох століть нагадували про себе, налітали на Вавилон і гнали в ясир вродливих бранок.

Через сім століть історія ніби повторювалась, але у зворотному напрямку. Майже два тижні вдень і вночі безперервними колонами, нагадуючи велетенського удава, який спинався по горбах, повзла через Вавилон нова орда, гадаючи, напевне, що саме тут, у забганому пилюкою Вавилоні, і починається Азія, всупереч військовим картам та всім усталеним поняттям про світ. «Вавилон! Вавилон!» — з подивом вигукували у ворожих колонах, минаючи дорожній знак з таким написом, заготовленим заздалегідь чи не в самому Берліні. Солдати збуджувалися, спалахували від цього слова, відомого віруючим із Біблії, невіруючі ж не розраджували легковірів, бо, врешті, ті, кого послано завоювати світ, мають дійти колись і до біблійського Вавилона.