Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 128

— Ні, Явтуше, півника ми з'їмо самі. За твою душу. А ти кажи, що там у тебе. Мо', маєш щось передати діткам, Прісі? Сусідам? Німцям?..

— Маю…

— А що?..

— Що??? — крутнувся на місці дзиґою і так залопотів по стежині вниз, що й вихор не встиг би за ним.

— Стріляйте! — наказав Фабіян.

Дід Танас скинувся, пальнув услід Явтушку, але куля не влучила його, й не тому, що стрілець недобачав і караюча рука притомилась, а тому, що вони вже тут, біля вітряків, домовились з Фабіяном не вбивати його — то був символічний розстріл Явтушка, розстріл на майбутнє. На Явтушка завалували собаки, щодалі, то напосідливіше. Власне, не було там ніякого Явтушка, а звивистими вуличками мчав від смерті сам лише його дух. Коли він дістався подвір'я, то Пріся саме різала півника за хлівцем, на тому лобному місці, де різала чужих качок на борщ.

— Не ріж, не ріж! — закричав Явтушок і шубовснув у яму, під катрагу.

— Вже зарізала, — сказала Пріся.

З дула старого «сміта» іще вибігав сморід.

— Тепер ходімо на півника… — мовив Фабіян, сповнений почуття виконаного обов'язку.

— А я цілюсь! А я цілюсь! Воно хоч і душа капосна, але ж жива. Цілюсь, а серце обкипає кров'ю. І знаю, що не буду його вбивати, але «сміт» є «сміт» — візьме та й стрельне. А ми ж зі старою ще вдома домовились його не вбивати. Так, стара?

— Диво, що так. Як би то вбити чоловіка, який нашу стару хату спалив, страховку виплатив до копієчки. Та нам без Явтуха повік би нової хати не бачити.

— Хата хатою, а зрада зрадою… — сказав Фабіян, ховаючи вирок до кишені.

— Тепер з кожного можна зробити зрадника. Мовляв, хто під німцем, той і зрадник. А повернуть наші, то знову станемо такими, як були. Гайда додому!

Явтушок сидів у ямі під катрагою і, хоч тремтів увесь, а вже шукав способу, як помститися Фабіянові. Раніше і гадки не мав, що може мати в його особі такого грізного ворога. А Танас чого вартий! Справжній царський убивця… Підійшла Пріся з зарізаним півником.

— По кому там стріляли, Явтуше?

— По мені, Прісю…

— Німці? Так рано?

— Свої…

— Свої?.. Господь з тобою! Що верзеш, Явтуше?..

— За Ксана Ксанича…

— А! Бо й варто. Така страшна війна, а він грається у ревнощі, як малий. Воювати було б, а не втікати до жінки. Ямником зробився чоловік. А які листи писав з фронту!.. Душа радувалась за чоловіка! Сиди тепер у ямі…

Та ледь запахло з хати печенею, як Явтушок вибрався зі свого запілля й, ризикуючи життям, майже по–пластунськи переліз до ґанку. Обережненько прочинив двері і вжахнувся. За столом сидів Ксан Ксанич, у бороді, вусах, в селянській одежі. На скрині, заклавши ногу на ногу, щось весело розповідала Даринка. Явтушок застав її на півслові. У полив'яній мисці парувала печеня, а Пріся клопоталася біля печі, тримала на хватачі сковороду, пекла пампушки до печені. Розквітла не то від печі, не то від щастя, що такий гість у хаті. Впізнавши господаря, Ксан Ксанич підвівся, поклонився.

— Добре, що ви появились, — сказав Явтушок, присівши і собі до столу. Тоді згадав про щось, вибіг до комори, вніс по хвилі пляшку, заткану витеребленим кукурудзяним качаном. Дістав чарки з мисника.

— Кажу, добре, що ви повернулись, Ксане Ксаничу. Тут без вас просто життя нема…

— Я по дорозі. А що?

— Є тут одна бестія. Може, чули — Фабіян, філософ? З цапком ходив під час фронту, в окулярах чоловік.

— Ну–ну, як же, бачив його перед відступом.

— Продався німцям. Такий гнобитель, такий гнобитель, що просто порятунку від нього нема. Зовсім про радянську владу забув. А був такий активіст, такий філософ — куди там. Крісло в столицю посилав…

— Яке крісло?

— Гойдалку. З ліщини, з лози, значицця. Ну, за наше здоров'я і за смерть Фабіяна! Цього німецького гнобителя. Якщо ви не захочете, то я його сам порішу. Ось як є, сам. Піду і вб'ю. Он Пріся мене знає… Тут діло таке. Ти не вб'єш, то тебе вб'ють. Даринко, ти вже говорила Ксану Ксаничу?

— Говорила…

— Коли це я був там? Ага, минулого понеділка. Розпинають за вас. Щось треба думати.

— А що думати? У солдата думка одна… Для того ми і розсипались по селах…

— А я, по–вашому, не солдат? Хіба ви не читали моїх листів з фронту?

— Усі ми солдати… Але до весни доведеться перебувати на селах. Лісів великих нема — доведеться на селах… Он Пилип Шуляк тримається свого Рогачина. Німці в село — він із села. Німці з села — він у село. А що? Рідна земля, рідні люди. Опора кругом, порука.

— Рогачин одне, а Вавилон інше. Вавилон до цього не придатний. Он гляньте, гляньте! Вже йдуть! Сюди йдуть! — заметався Явтушок. Він вибіг у сіни, а звідтіля до комори. Там велетенський плетений кіш з–під борошна. То Явтушок зопалу до того коша. Й накрився віком поверх. «Якби я став мірошником, то цей кіш не був би порожнім».

Прийшли Фабіян з цапком і Танас з Килиною. На півника прийшли. Повсідались на лаві всі троє, цапок у дверях. Не знав, чи дозволено і йому.

— А де ж господар? — запитав Фабіян.

— Явтуше! — заволала Пріся від печі. — А де ти там?

Явтушок сховався надійно, то Пріся вибігла до комори, вибрала його з коша й силоміць привела до вбивць. Ті сиділи рядочком на лаві, посміхалися, а царський наглядач, засунувши за очкура своє іржаве одоробло, покахикував у жменю. Схоже було на те, що вони справді прийшли на півника. «Вік живи і вік не збагнеш цих клятих вавилонян», — подумав Явтушок. Про всяк випадок він також озброївся обрізом, засунувши його за пояс (обріз ховав у коморі, на кілочку, під вінками цибулі). Обріз заважав вільно сидіти і вільно дихати, рукояттю впирався в живіт, а холодним вістрям в одне делікатне місце, де страх і так звив собі прохолодь. Але що вдієш? На підступи ворога належить відповідати власними підступами (тепер той обріз в колекції Ріхтера).

— А це і є той самий Ксан Ксанич, якого дядько приревнували до тітки, — розсміялась на скрині Даринка.

— Хто–хто? — гаркнула на волохате вухо Килина.

— А–а! Чув, чув. У вироку стояв такий чоловік… Ге, стояв?..

— Не пригадую… — посміхнувся філософ.

Вавилоняни вміють повоювати, але вміють і погуляти.

Не розлучаючись з обрізом, в якому аж п'ять патронів напоготові, Явтушок все добігав та добігав до комори, приносив пляшки дедалі міцніші, двічі лазив на горище по сало, якого в мішечку на бантині ген як поменшало в цей день, усі яйця, знесені курми Голих та Соколюків, цього дня розбито було для смажені, десь до полудня німецькі армії вже були розтрощені вщент, і їх рештки безладно відступали через той самий Вавилон, через який ішли на схід, тут їх переймав Ксан Ксанич зі своїми хлопцями–партизанами, зробившись бозна–яким отаманом. Явтушок все під'юджував його тут же ж, при Фабіянові, не далі як цієї ночі покінчити з Фабіяном, доки той гаспид не став іще повним старостою у Вавилоні. Ксан Ксанич посміхався на те, підморгував Фабіянові, той в свою чергу підморгував Явтушкові, тоді Явтушок заходився шукати спільника в особі царського наглядача, але той глушман рішуче не розумівся на розстановці політичних сил у цій хаті, все «гакав» та «шокав», Явтушок мало не сплюнув спересердя на його волохате вухо, що скидалось на вухо Фабіянового цапа, і господар в якийсь момент, щоб не плутати ті два вуха, прогнав цапа від столу. Після того Танас таки погодився розстріляти Фабіяна при умові, якщо Явтушок спроможеться скласти гарного вирока, бо ж головне для нього, Танаса, не «сама акта розстрілу», а гарний вирок, — уточнив царський наглядач. Явтушок сказав, що про те хай у Танаса голова не болить, він, недавній ординарець генерала, потурбується про те, щоб не завдавати Фабіянові довготривалих тортур, до того ж з цим перевертнем нічого панькатись. «Радянська влада тільки подякує нам за це», — сказав Явтушок. Важко сказати, як далі розвивалися б події за столом і хто з них став би жертвою цієї змови проти філософа, якби на порозі не з'явився захеканий Савка Чибіс і не кинув їм:

— Німці!

Кати й катовані вмить порозумілися, почали дружно витрушуватись з хати на ґанок. Тут Савка випускав їх по одному й попарно. Фабіян з цапком вирушив до німців, сказавши для власного заспокоєння: «Плював я на них з високої хати!» Але ж мусив іти, оскільки вони прислали Савку саме по нього. Ксан Ксанич побрів через городи у зарості красноталу, що червоно палав над Чебрецем; царський наглядач з Килиною рвонули додому, а Явтушок до комори, у порожній кіш. Для більшої певності Пріся прикрила його віком, сказала на адресу німців: «А добра б їм не було! Вже й посидіти не дадуть». — «Піди, — наказав їй Явтушок, захований у коші, — пронюхай, по кого приїхали».