Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 138

— А як він, Аристид Киндзя?

— Звісно, мірошник. Йому легко…

Каша смачна, гарбуз видався солодкий і без волокон. Коли довечеряв, погасила каганця, скинула рядно з вікна, промінь упав на ліжко.

Він відвик від таких високих подушок, не може заснути. В «хоромах» повискують миші. Лежанка іще гаряча, то Паня мусить міняти боки. Здалека підкрадаються поїзди до Зелених Млинів і мчать на повному ходу, без перестороги. Над хатою поскрипує кроквина.

— Паню…

— Не бійтесь, це завше так. Я вже звикла. — (То вона про хату).

— У вас колись було радіо. Ще там, на хуторі. Де воно?

— Навіщо воно вам?

— Послухати б, що там у світі. Де наші?

— Віднесла. Наказ був віднести, то я віднесла. Кирило Лукич, я і ще кілька чоловік.

— Ех, послухати б, що там у світі! А Кирило Лукич тут?

— Тут. Школу збирається відкривати. Все їздить до Глинська на велосипеді. Хоч старий, а їздить.

— Це правда, що в нього жінка німкеня?

— З–під Житомира. Там німецькі колонії були. А донька і син — комуністи. Нема їх. Тільки онуки всі тут. А поїзди гатять, гатять. Усю ніч…

— І як це так — віднести радіо?

— Що вам те радіо далося! Спіть… У нас встають рано.

— Сплю… У вас драбина знайдеться?

— Вкрали разом з кроквою. У сусідів позичимо…

Вже котрий день Він вшиває Панину хату. Я ніби спостерігаю за ним збоку, через якихось тридцять з лишком років, і смішно мені, і боляче. Якщо Він вшиватиме отакими клаптиками, то це затягнеться, напевне, до кінця війни. Бере куля, ділить його на рівні чотири частини, тоді з двох частин пробує зв'язати кулика. Солома суха, ламається, мервиться. Перевесла не зв'язуються, бо теж сухі. Руки від них у суцільних кривавицях. Паня на буряках, будь вона тут, напевне, не потерпіла б такого вшивальника. І все ж якась велика сила традиції, селянський інстинкт примушують його зупинитися, подумати, чому кривавляться руки і чому стріха така кошлата, чому так важко прив'язувати кулики до лат і чому так на душі непевно, як і на хаті.

Скільки ж бо разів Він милувався вавилонськими стріхами, майже філігранною їхньою викінченістю, надто вражали його гребені на хатах — там свій малюнок, свій стиль, щоразу інший: то гладенький, ніби виліплений з рудої глини, а насправді з пирію, то з вирізами, наче їх випилювано з дерева, то з кроквинками, покладеними на гребінь так, що ніякі вітри його не заберуть. А як те роблять — не завважив, не перейняв. І нема в Зелених Млинах вшивальника, до якого можна було б піти порадитись. Подумав про Киндзю. Проте млин під черепицею, Киндзя, напевне, вміє класти черепицю, а на стріхах навряд чи розуміється. Є ще один чоловік: Кирило Лукич. Він уміє класти скирти, вміє вивершувати їх, то, напевно, розуміється й на цьому. Але піти до людини, яка щодня їздить до Глинська, — Він і думати про це не міг.

Лель Лелькович стежить за ним з млинового віконця і міг би дещо підказати вшивальникові (він довідався про вшивальника від Пані), але ж ніяк й не час іще. Вже й Марушка, бачачи, як він мучиться, як хапає поколені пальці в рот, заходилась допомагати йому, виручати дядька вшивальника. Одне кричить: «Дядьку вшивальник! Дядьку вшивальник! Знову розв'язався сніпок!» — «А хай він здохне!» — «Хто, дядьку?» — «Та сніпок же!» Марушка снує то вгору по драбині, то вниз. Марушка біла, ну викапаний Лель Лелькович: і очима, і носиком, і сміється так — спроквола, спроквола, аж ніби підступний у неї смішок. А Паня повернеться ввечері з буряків, гляне на стріху, посміхнеться, подумає: «Ну й вшивальник». Всю ніч у нього ниють руки, а Паня спить як убита. Через те кляте вшивання ніяк не з'ясує для себе, чи любить він Паню тепер? Кожну наступну ніч призначає собі для освідчення, але стріха посувається так поволі, що про освідчення й мови не може бути. До того ж як геть звечоріє, Паня вмивається, перевзувається з польових чобіт у лодочки, одягає бузкову спідницю, білу кофтину, накидає тернову хустку на плечі й біжить кудись, залишаючи вшивальника приглянути за Марушкою. Паня повертала пізно, дедалі сумніша, заклопотаніша. Забувала протоплювати лежанку, то вшивальник робив це за неї, до її приходу. Подобалось слухати, як гоготить вогонь у лежанці, нишком спалював у ній помервлені кулі, замітав сліди свого невміння.

— Кажуть, що ви не зволожуєте кулів? — якось запитала його Паня, повернувшись звідтіля.

— А навіщо? Он підуть дощі, помокнуть на хаті…

— А ви спробуйте.

— Якщо вам так хочеться…

Гей, гей! Пішло діло! Кулі пошовковіли, перевесла стали, як батоги, в'яжуть легко, вільно, одна радість витворювати кулика. А ще Паня подала йому юрка для перевесел, показала, як затягувати вузли, ну а дошку, щоб рівняти кулі, вже винайшов сам, хоч тому винаходу вже було понад три тисячі років.

Радів Лель Лелькович у млині, раділа Марушка, брала по сніпочку на плечі й носила «дядькові вшивальнику» на самий гребінь. Ну, а про нього вже й говорити нічого, тепер, коли його вітали з дороги, він не буркав собі під носа, як раніше, а знімав кашкета й повагом розкланювався, як великий майстер. Тож золота площина даху перед ним більшала, росла, милувала око своєю гладдю, ніби й справді вшито її шовком.

Повертаючись з буряків і бачачи, як хорошіє хата, прибираючи своїх одвічних форм, Паня мимоволі проймалася до вшивальника повагою, била на смаженю останнє яйце (саме настала в курей осіння перерва) і навіть позичила в сусідів півсулії буряківки, натякнувши на те, що всі майстрові люди мають бути питущі.

— Куди це ви ходите, Паню, щовечора? — запитав Він чи не під впливом буряківки.

— У клуб до німців… — мовила Паня таким тоном, що мимоволі повіриш: ходить до них.

— Вони знають, що я тут?

— То що? Хай знають. Ви вшивальник. Хіба я не маю права найняти?..

— І справді до німців?

— А що? Чи ж я кепська молодиця? — Повернулась на каблучку Паня, аж вітер по хаті.

— Гарна. Тому й не хотілося б… Щоб люди бачили вас там…

— Мало чого… — і пішла, ледь приспавши Марушку.

Повернулася пізно, геть за північ. Не світила, роздяглася, вибралась на лежанку, яку він протопив для неї. «Шлюха… — подумав про Паню. — Знаменита п'ятисотенниця, а ходить до німців. Дружина головного кондуктора, який водить десь поїзди до фронту, коханка Леля Лельковича, який також там в окопах. І як Він міг закохатись у таку? Він, хлопчисько, недомірок. А нині найкращий вшивальник на світі. Завтра покладу гребінь, і баста. Геть звідсіля!»

З лежанки до нього:

— Цар Мина вже спить?

Мовчить. Зціплює зуби. Чи й варто було для такої ставати царем мурашок, а тепер «дядьком вшивальником»? Паня й разу не запитала, як його звуть. Знала, що він з Вавилона, з Валахів, а тих Валахів на Побужжі — як котрого року маків у пшеницях. Що не село, то й по Валаху, та й не одному. Колись сюди мандрували з Валахії й осідали тут. Осідали турки, татари, серби, болгари, ну й валахи. Прізвища тут уже всі були розібрані, поділені, то валахів і називали Валахами. Нічого, ця легковажна лемка, ось коли засіють дощі, ще не раз згадає про нього, маючи стріху над головою і тепло в хаті. Йому б помовчати. Але ж, якщо ти не байдужий до жінки, то які б почуття не шматували душу, а вигорнеться із того сувою щось недоречне.

— Хто вшивав хату до мене? Отут, над нами?

— Микола…

— Потекло б. Я перешив… Завтра кладу гребеня… Ну, а що німці? Весело там у них?..

Прийшла, сіла на краєчку ліжка. Вродлива, як ніколи, ще такою не бачив її.

«Геть!» — спалахнуло в душі й погасло.

— Ви знову поклали під подушку?

— Що?

— Револьвер.

— Поклав…

— Я сьогодні прибирала постіль. Побачила слід на подушці. Геть відбився. Як є. А сюди можуть прийти німці, побачать… Не кладіть більше. Воно ж не відпереться…

— Завтра я вже йду зовсім… Добре було б для гребеня дістати пирію. У нас, у Вавилоні, чудові гребені роблять з пирію. Вічні гребені.

— Хто ж нині бідкається пирієм? То ми кожну пиріїнку вибирали з поля. Аж страшно тепер, скільки праці на ті центнери.