Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 19

Та ворожнеча триває ще й досі, бідніші парафіяни ходять до Благовіщення, а заможніші до Спаса, засилаючи одні до одних своїх освідченців. Отець Жабокрій називає в проповідях отця Інфантія штундою, а той називає Жабокрія уніатським кретином, що, проте, не завадило їм за непу тримати спільний шинок, котрий так і звався в народі — «Шинок святих отців», в якому вони засвідчили обопільну пристрасть до оковитої і кінець кінцем довели той заклад до цілковитого банкрутства, після чого не затівали більше жодних обопільних закладів такого типу.

Клим Синиця колись привозив сюди свою пурпурову глину і бачив, що тут творилося. У ярмаркові дні це було одне з найвелелюдніших гамірних міст на верхнім Побужжі. Та найбільше славився Глинськ кінськими ярмарками, ті сягали іноді фантастичних розмірів, коні запруджували все місто, такі іржання та побоїська спалахували іноді, аж жителям Глинська ставало моторошно від думки, що одного разу коні збунтуються проти грубої сваволі і зруйнують це капосне місто, в якому їм доводиться розлучатися зі своїми господарями і переходити на чужі руки здебільшого вже під кінець життя, коли з них висотано силу та доблесть. Конокрадів, коли ті попадалися, тут не щадили.

Пізніше, гадаючи, мабуть, що Глинськ — це прірва, яка проковтне все, непмани звозили сюди товари з усього світу, але місцеві лихварики також не дрімали й ті самі сукна, сатини, перкалі, бумазеї, збрую, плуги, січкарні і навіть кірати [6] віддавали в борг, чого не могли дозволяти собі їхні залітні конкуренти, або, як їх тут називали, — чужоземці.

Майстрові люди трималися купи і мали на тих ярмарках свої недоторкані ряди. Колеса до возів, ярма, граблі, ціпи, ступи, ночви, цеберки, діжки, коші на борошно, сита та решета — то все один ряд; домоткані полотна, сукна, килими, вишивання, пір'я та вовна — інший ряд; а далі ще ряди та ряди — від гончарних, чимбарних, ковальських виробів до іконостасів та паперових квіток, які надавали тим ярмаркам урочистості та великодності.

Нового розквіту зазнав Глинськ, коли став районним центром із районним головою Чуприною з Чупринок, а вже відповідно появилося в ньому і все інше: своя пошта на чолі з колишнім царським поштмейстером Харитоном Гапочкою, своя міліція з непідкупним Пилипом Македонським, своя споживча кооперація, райсуд, райстрах, райживсировина, своє райфо, а отже, і свій банк, який не мав надходжень зверху, а жив переважно з обкладень, конфіскацій, страховок та прибутків від ковбасного промислу, яким здавна славився Глинськ.

Серце ж Глинська і всього району — райпартком розмістився в чепурному будиночку над Чебрецем, який впадає тут до Південного Бугу, в будиночку, дуже привітному, під зеленим дашком, із невеличкими вікнами, тому теплому взимку і прохолодному влітку, з відкритим ґанком, із галиччю в білих коминах, із бузковою алейкою і двориком, у якому було приємно полежати на спориші й послухати вічне падіння води на млинове колесо, котре рухало колись невеличкий млин, але відтоді, як млин вигорів, колесо крутилося впорожні й зупинялося лише на водохресні морози, коли Чебрець у цих місцях промерзав до живої риби. В районі було щось сім чи вісім комуністів, на партійні збори всі сходилися сюди, найдальше було добиратися Климу Синиці, але він появлявся раніше за всіх і повертався в комуну тільки на світанку, бо збори починалися звечора і тривали до пізньої ночі (інерція з часів великого підпілля). Чи не вперше його викликали спозаранку, і від того було якось незвично і навіть тривожно на душі.

Сьогодні Глинськ був вірний собі — співали півні, тяглася лінькувато череда в степ, паслися припнуті містечкові кози на пустирях, перегукувалися ціпи по стодолах, але то все був сущий обман, бо ж далі починався зовсім інший, незвичайний Глинськ, від якого повіяло часами тривожними. В центрі, побіля міліції, снували ополченці, озброєні мушкетами, дробовиками і навіть пищалями, а ті, кому забракло вогнепальної зброї, не погребували холодними витворами залізного віку — з часів Грюнвальдської битви до наших днів. Як устиг помітити Клим Синиця зі свого візка, ополченці носили її гордо, за поясами, бо ні в які кишені вона не вміщалася, що аж ніяк не впливало на високий порив бойового духу, а лише свідчило про його неабияку присутність.

— Бачите, що ви накоїли, — сказав Клим Синиця своїм бранцям, гадаючи, що цей переполох у Глинську зчинився через них.

Ті сиділи на візку ні живі ні мертві, бо ж упізнавали дещо з тієї зброї, якою озброїлись ополченці.

До того славного воїнства поспішав од пошти і Харитон Гапочка, колишній царський поштмейстер. Його озброєно мечем, відповідно до службового стану.

— Що скоїлось, товаришу Гапочка? — запитав Клим Синиця.

Той з підозрою оглянув бранців на возі, мовляв, хто такі, а далі сказав довірчо:

— Як, ви хіба нічого не знаєте? Тут сьогодні вночі втекли з тюрми два вавилонські розбійники. Зараз вирушаємо на Вавилон.

Клим Синиця мало вірив у відданість цього ополченця й тепер мимохіть подумав, що кепсько доведеться Глинську, коли він матиме таких захисників, як цей. Комунар глузливо посміхнувся з Гапочки, той не стерпів такої наруги, вийняв меча з піхов і замахнувся ним у повітрі, що мало означати: «Я цим мечем знесу голову будь–якій контрі». Двоє на візку мимоволі повтягували голови в плечі, а комунар розсміявся, бо становище Глинська після цього жесту видалося йому ще хисткішим, бравий поштмейстер і справді вмів володіти мечем та тільки й чекав нагоди показати себе.

Комунар не став зупинятися біля цього розбурханого воїнства, потерпав за бранців, скоро його візок вибрався з пилюки й зупинився проти будиночка райпарткому. Тут він зліз, відчинив ворота, заправував із бранцями у двір, наказав їм:

— Сходьте.

Вони зійшли, довго та ніяково обтрушували одне з одного солому, в якій хотіли було заховатись од Глинська.

Тут прапор на ґанку обвис — не було вітру. В небі стояла пилюка, знята чередою, млинове колесо крутилося собі впорожні, ні для чого, спориш у подвір'ї підкошено вчора, а може, й сьогодні, і він в'яв у купках, під дровітнею стояла коса з лукою, червона вивіска також була на місці, не запилена, як на інших установах, тут її протирали щорання, і Клим Синиця сказав їм:

— Оце, хлопці, наш райпартком. Постережіть один одного, а я через кілька хвилин вийду, — і пішов туди з батіжком.

«Це просто чорті–що», — подумав Лук'ян.

Синиця вийшов нескоро, то весь цей час Данько тихцем спонукав брата до втечі:

— Ресорки легкі, кінь добрий, дмухнемо до мого приятеля у Талалаїв, а там у якесь велике місто, і край. Ти ж чув, яка про нас слава. Скільки люду озброїли нашим добром. А здорово, ге, коли отак глянути збоку на тих лицарів? Я як глянув на поштмейстера, то мало не обімлів… Рішаймося, Лук'яню…

На ґанку появився Клим Синиця, прецінь без батіжка, похвалив їх за витримку і наказав іти за ним. Коридори тут вузенькі, мостини в них скриплять, стіни в плакатах, од яких Соколюки зовсім було занепали духом, бо все з тих плакатів волалося — души непмана, души куркуля, бий та бий усіх нечистих, раніше Соколюки і гадки не мали, що в радянської влади стільки ворогів. Цих двох було припроваджено до секретаря райпарткому і сказано про них так:

— Ось вони обидва. Я знайшов їх у рові біля комуни. Спали. Це досить пристойні та слухняні хлопці. Відкопали скарб свого батька, сподівалися знайти золото… — Тут комунар невимушено посміхнувся. — А знайшли булаву гетьмана Конецпольського, якого наша міліція чомусь вважає українським гетьманом. Максиме, подзвони і скажи їм, що то гетьман польський і ці хлопці до його булави мають таке відношення, як ми з тобою. Всю зброю я заберу в комуну для музею. Це рідкісна колекція, і я не дозволю, щоб вона загинула.

Максим Сакович Тесля, дуже спокійний, урівноважений і, мабуть, добрий од природи, довгенько розглядав обох Соколюків, спершу Данька, а потім і Лук'яна, і, не маючи проти них якихось вагоміших аргументів, мовив: