Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 29

Цап саме замислився побіля воза над колесом, цим чи не найбільшим і незбагненним для нього витвором людства, все ж першим зреагував на вихід вусатого міліціонера, немовби чекаючи, чиє прізвище той начитає. Вусатий, що, як здавалося вавилонянам, усе знав наперед, обвів поглядом принишклий натовп, явно шукаючи когось, і, зупинившись на Даньку, безстрасно проголосив:

— Громадянин Соколюк Данько Миколович… — Поправився: — Миколайович.

Цап рушив до ґанку під тихий смішок вавилонян, які чи не вперше могли зітхнути полегшено, гадаючи, що їхнім терзанням настає кінець. Цап ще не був виморений спекою, то йшов до ґанку так граціозно й увесь був на такому духовному злеті, що мимоволі викликав захоплення навіть у тих, що досі мали під сумнівом його як скільки–небудь мислячу істоту. Опинившись перед вусатим, він зміряв його з ніг до голови своїм цапиним поглядом, тоді прибрав войовничої пози, зігнувшись у дугу й даючи вусатому зрозуміти, що він силою проб'ється на слідство, коли його не пропустять туди добром. Вусатому невтямки, що цап пройшов школу вавилонської сільради, де звик до шанобливішого обходження з ним, і запобігливо причинив перед рогатим двері. Цап зів'яв, повернувся непоквапом, як роблять це четвероногі, й пішов геть, а натомість до ґанку пошкутильгав Данько, який ще тоді, при падінні у прірву, звихнув ногу й за інших обставин мав би лежати без руху.

— Попрощайся з людьми, — шепнув йому вусатий, коли Данько піднявся на ґанок.

— Люди добрі, — повернувся Данько до людей. — Я й кажу, що я не стріляв у комунара. Ось мій хрест на те: не стріляв!!! Та коли вам так хочеться моєї смерті — я піду… — Він дістав із кишені в'язочку ключів — од хати, від залізного пута для коней та ще від чогось, сказав навіщось: — Ключі!!! — й жбурнув їх Лук'янові до свого воза. Посторонивши вусатого, пішов чи не назавше.

А тут форкають коні в опалках, лежать на спориші натомлені дорогою лошата, чути, як хтось п'є воду з банки. Тоді підвівся філософ, поправив окуляри на завушші, якусь хвилю ніби вагався, боровся з собою. Бубела притому, насупивши білі брови, з–під воза пронизав філософа важким поглядом: «Що він збирається говорити, сей злидень?..» Фабіян почув, як по його спині забігали мурашки.

— Нехай викличуть сюди вітряного сторожа. Він знає, хто стріляв…

— Що ти плещеш, дурню? Якого сторожа?.. — виступив Панько Кочубей із затінку, де ладнувався переснідати, тримаючи в руці варене яйце.

— Отого самого… Якого ж іще?

— Що ти ворушиш мертвого в гробу?

— Отченашка жива. Нехай покличуть її…

— Тепер бачите всі, що він юродивий, — устав з–під воза Бубела, — що його цап розумом світліший за нього…

— А те всім відомо…

— Іще звідтак, як він відмовився од землі…

— Й коня проміняв на окуляри…

— Філософ! Ха–ха–ха!

І на сміх його. Жовчний, страшний, божевільний сміх.

На ґанок вибіг вусатий і сказав їм, що вони заважають слідству. Фабіян сконфужено повів скельцями, поклонився громаді, наче хотів вибачитись перед нею, тоді підійшов до воза, скрутив віхтика з соломи й заходився змітати ним пилюку з чобіт. Він зодягався до Глинська у найкраще, що мав, то застебнув комірець синьої сатинової сорочки, поправив китички на поясі, перевірив, чи є в кишені хустиночка, тоді запитав Лук'яна:

— Де тут у них райпартком?

— Навіщо? Ти ж бачиш, що тут усі свої. І дядечко з ними заодно…

— Піду до товариша Теслі…

— В кінці вулиці. Біля старого млина…

Панько Кочубей мало не вдавився крутим яйцем, а Явтушок, помітивши те, вельми невпопад засміявся під своїм візком, де вже мав усе розкладене: хліб, сіль, огірки.

— Поверніть його, — скорші заблагав, аніж наказав Бубела.

Але ні Панько Кочубей, який на ту хвилю вже проковтнув яйце, ані Боніфацій (вони одні мали право на те) не стали його зупиняти. Облишивши снідання під возами, обступили Лук'яна, всі якісь страшні й нещадні. Бубела взяв Соколюка за грудки, десь по шву тріснула на Лук'янові сорочка–вишиванка.

— Не руште, — відштовхнув Бубелу від себе Лук'ян.

— Чого, питаю, пішов туди трунар? — важко дихав Бубела.

— Не знаю, — тихо сказав Лук'ян.

— А померти б ти не знав, басурмане. — І з усієї сили штовхнув Лук'яна від себе, той заточився і сів хрящем під возом.

— За віщо? — виріс перед Бубелою високий зблідлий Боніфацій.

Бубела знітився, збагнувши, що він явно переоцінив єдність своїх рядів, спробував було залишити Боніфація, але той заступив старому дорогу до воза. Усі ці роки, відколи Кармеліт у сільраді, Бубела молов для нього без мірчука і тепер не міг простити такої невдячності.

— Тьфу, який ти огидний! І як тільки Зося з тобою на одній подушці спить? Страховисько вавилонське!..

Те, що сталося наступної миті, перевершило всі уявлення вавилонян про Боніфація. Він підняв руку на самого Бубелу. З того злетів капелюх, а сам Бубела мало не опинився в опалці Павлюків, у якій коні трубили овес. Павлюк із синами саме снідав під возом, коні ж були не розпряжені, сахнулись од Бубели назад, закричали Павлюки під колесами. Опанувавши себе, Бубела добіг до свого воза, вихопив там мазницю з відерця, яке тримав на задку, і рушив з нею на Боніфація. Але тут уже піднявся Лук'ян, відчіплюючи орчика від воза; вже Явтушок облишив свій бідацький сніданок і вирішував для себе, чим би його краще озброїтись та чий бік прийняти у бійці, яку вважав неминучою і навіть необхідною для слідства; брати Раденькі озброїлись люшнями й зайняли оборону біля свого воза, а там підвівся Павлюк із трьома синами; Матвій Гусак похапцем знімав нашилники з дишла; готувалися до бою Скоромні, що досі мали репутацію тихих і вже аж занадто мирних людей; похапцем знімали вуздечки з коней Безкоровайні… Даремно Панько Кочубей, вибравшись на воза, закликав розбурхану громаду до миру.

Бій грянув жорстокий і нестримний. Бубела орудував квачем в коломазі, не щадячи ні нових сорочок, ні облич. Лук'ян пробивався йому назустріч, гамселячи орчиком не лише його прибічників, а всіх, хто попадав під руку. Брати Раденькі билися, як леви, доки їх не розметав Боніфацій. Скоромні — батько та два сини, що навіть їсти соромилися на людях, не те що битись, тепер зводили якийсь старий рахунок з Павлюками і так героїчно билися навкулачки, що Панько Кочубей, усе ще залишаючись на возі, був зачудований ними. Вуздечки Безкоровайних падали на голови, як пращі. Явтушок бився вишневим батожилном, не примкнувши до якоїсь певної сторони, він налітав то на своїх, то на чужих, аж доки Матвій Гусак не оперезав його залізними цепками нашилників — за непослідовність, від чого Явтушок одразу опинився на боці Боніфація, тобто на боці бідноти, яку Бубела намічав шмаровидлом, аж доки хтось не вибив із його рук мазницю.

Бачачи, що мирний спосіб нічого не дасть, Панько Кочубей висмикнув дишло з воза, заніс його якомога повище і вже ладен був опустити на голови тих нерозумників, цілячись, певна річ, у Боніфація насамперед, як найімовірнішого претендента на пост голови сільради у майбутньому. Звичайно, від грабового дишла постраждав би не один Боніфацій, якби несподіваного удару з тилу не завдав голові цап Фабіян. Він розгнівався й посадовив Панька на паничі саме в ту мить, коли дишло вже було занесене для удару. Дуже ймовірно, що за поспіхом цап не впізнав голови, інакше б не дозволив собі чогось подібного. Тим самим способом — одбігаючи і розганяючись — він посадив на паничі іще кількох заповзятців, у тому числі й Боніфація, котрий уже був недалекий від того, щоб вважати для себе сей бій виграним.

Коли обезуміла громада видихалася та вивоювалась, по всьому якесь облегшення запанувало під возами, то в одному, то в іншому гуртку спалахував відчайдушний сміх, лише старий Павлюк ніяк не міг запакувати на місце свою грижу, яку нажив давно, і тепер стогнав під возом. Хтось подав думку, що треба їм помиритись, аби не повертатися у Вавилон ворогами. Явтушок хотів відгукнутись на те якнайпалкіше, але серйозно пошкодив свої штани на видному місці й не міг звернутися до народу, а мусив пересидіти решту дня під возом. У цій битві він не зажив великої слави, в обох таборах про нього говорили однаково: і нашим, і вашим. А вже потім, як мирилися у корчмі, то до жодного гурту його не покликали, і він змушений був потрусити власного гаманця, від чого обличчя його мало вираз трагічний.