Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 39

— На козли! — показав Савка, відкинувшись на сидінні.

— Не дури, Савко.

— Ще одне слово — і підеш пішки. А я буду їхати за тобою назирці, аби не втік.

Боніфацій ще повагався, тоді піднявся на передок, витягнув батога, розправив віжки, нокнув на коней.

— Хочу побачити, як ти правитимеш Вавилоном… — розсміявся Савка на теплому луб'ї.

Боніфацій заскреготів зубами, але кланявся всім, хто бачив цю дивину — височенного на високому передку. Зате Савка — паном діло, хоч і голодний, як інколи буває голодний цап Фабіян.

Клим Синиця засидівся в Кожушних, напевне, має там гарний обід, то Савка вирішив і собі пробитися туди.

«Сходь!» — сказав він Боніфацію, коли той привіз його до сільради, пересів на козли й поправував на занесену снігом вуличку. Опинившись у теплій хаті та припрошений Зінгеркою до столу, на якому парували в макітерці гречаники з салом, оті самі пизи, Савка подумав, як все–таки гарно облаштований світ і як добре, що не всі люди в ньому — Кармеліти. По тому, як Савка напав на гречаники, комунар збагнув, що виконавець добряче зголоднів, і підсипав йому з макітерки, чим занепокоїв Зінгерку до краю. Щоб якось зупинити це марнотратство, стара впадала біля Клима:

— їжте, Климе! Пийте, Климе! Зовсім ви мене розчулили цим листом. Податися в таку далечінь! В Орфея вдалась, в Орфея. Той усе життя никав по світу. Вона ж бо і народилась без нього… їжте на здоров'ячко. За Савкою і поспіти важко. Савка вічно голодний…

— Сьогодні ми з Савкою наступаємо на ситих, — сказав Клим, підбадьорюючи виконавця.

Зінгерка не мала жодного способу врятувати бодай рештки гречаників (для себе), то висипала йому все з макітерки. А зате, вставши із–за столу, Савка поцілував їй ручку, чого не здогадався зробити і сам великий комунар. А то ж і є вавилонське виховання…

Уночі до Соколюків прийшов Савка Чибіс, постукався у віконце супроти печі; коли йому відчинили і він зайшов до хати, весь білий, завірюшний, то засміявся в потемках (він любив посміятися невпопад), а далі сказав, що їх обох викликає до сільради уповноважений нагально, цю ж хвилю мусять збиратися і йти з ним.

Засвітили каганця. Савка знову зареготав, побачивши в ліжку Даринку.

— А чому вночі, Савко, що, день малий?

Виконавець сидів на лаві, лузав соняшникове насіння, йому заборонено давати будь–які пояснення, вони самі мають здогадуватись, чому їх викликають, якщо душа часнику не їла, то й не буде смердіти. Савка ухилявся як тільки міг, і Соколюки по суті нічого не вивідали від нього.

Вони збиралися неохоче, стогнучи, зітхаючи. У Данька заклякли руки від страху, і він довго не міг узутися, халяви випорскували з одерев'янілих пальців. Прохав шевця пришити до халяв вушка — не пришив, а гроші здер добрі.

Коли Даринка зачинила за ними сінешні двері і всі троє вийшли на вулицю, Савка сказав, що тепер він мусить забрати ще й Явтуха.

За кілька хвилин виконавець вивів переляканого сусіда, котрий ніяк не міг втрапити застебнути кожушка на дерев'яних ґудзиках. Явтух запитав Соколюків:

— Що сталося? Знову когось убили?

Соколюки промовчали, розцінивши це як злісний натяк. Вибрались на Вавилонську гору, до будинку Тисевича, де містилася деякий час волость, а нині сільська Рада.

Застали тут усю вавилонську багатину: Матвія Гусака, Артема Буга, обох Раденьких — Хому та Федота, Петра Джуру, власника трактора, — ці живуть у самім Вавилоні і прийшли сюди пішки, хутірні дідичі приїхали на санях, за ними посилали міліціонерів, що прибули з Глинська.

Високий, вихудлий у в'язниці й гнучкий, як саме нещастя, ходив поміж викликаних Кіндрат Бубела, щойно обкладений «експертом» [11] у дві тисячі карбованців: «Люди добрі, за весь хутір не взяти такої суми, якби спродати навіть усе до дрантиночки!» Повчав інших стояти міцно, не викладати гроші на лопаті, бо хто поспішить викласти перший «експерт», того обкладуть другим, а там і третім, тим глинським супостатам вірити не можна, вони висотають із нас усі жили і пустять старцями по світу, і тоді не стане на землі іще одного Вавилона, піде він прахом без них, вавилонських господарів.

На ґанок вийшов Павлюк–батько, теж із хутірних, він тримав найкращу кузню в окрузі, заграбував її у пана Родзінського, коли розбирали економію, надірвався, вантажачи велетенське ковадло з колодою, відтоді так і жив із грижею, раз по раз запихав її у свої нутрощі, а вона вивалювалась усе загрозливіше. Ось і зараз розхвилювався до краю, притримував лівицею грижу, перехнябившись усім тілом на один бік, потім скрушно надів сиву шапку на сиву голову.

— Скільки? — разом добігли до нього три сини — Онисим, Махтей і Роман, каторжани кузні.

— Півтори тисячі, як льоду, — махнув вільною рукою Павлюк і крізь притихлу громаду став пробиватися до саней, щоб там угамувати біль.

Він лежав у санях, а дідичі обступили його: «Ну, ну, Созоне, розкажи, як воно там робиться?» Павлюк лежав горілиць, дивився на замерзле, крихке, як перший лід, небо і все шепотів:

— Півтори тисячі… півтори тисячі…

Покликали в сільраду обох Раденьких — Федота і Хому. Вони пішли, мов на плаху, згинці, ще на ґанку познімали шапки, вклонилися міліціонерові на дверях, так наче щось могло залежати і від нього. Колись це були бідні люди, мали гончарного круга і сліпого коня, котрим возили свої вироби до Глинська, після землеустрою кинули гончарювання, поставили спершу одного вітряка, а це бралися за другого — майстри були до всього великі, відкрили шорню, стельмашню, вже замахнулись було на трактора, а там і на молотарку, самі наробили цегли і склали хату на дві половини, майже таку, як була у Тисевича, — жити та бути, аж раптом цієї ночі Савка у вікні…

Тримали Раденьких довше за інших. Старший, Федот, кілька разів уклякав, благав представників влади зглянутися на його діток, яких мав чималенько. Погрожував, що приведе їх сюди, а собі заподіє смерть. Менший Раденький дітей не мав, але розплакався не так за себе, як за брата.

Уповноважений райпарткому був Клим Синиця, він знався з Раденькими по козівських та глинських ярмарках (глину продавали у тому ж ряду, що й горшки), але ніколи не сподівався, що се ті самі Раденькі, ще недавні вавилонські бідаки, власники одного–єдиного сліпого коня, про якого говорили тоді: він такий сліпий, що не може відрізнити козівського ярмарку від глинського. В сільраді було натоплено, а Клим Синиця ходив по кімнаті у шкірянці наопашки, але через безрукість Раденькі не впізнали його. Той продавець червоної глини мав обидві руки, був лагідний, добрий хлопець, а цей, товариш уповноважений райпарткому, — непохитний і невблаганний, знав їхні прибутки краще за них самих (не поступався жодним карбованцем від названої суми: п'ять тисяч з подвір'я, або кожному свою половину).

— Чим же ми гірші за Бубелу, за Матвія Гусака, за інших? — почав було Федот хапатися за останнє, але менший Раденький заспокоїв його і майже непритомного вивів на ґанок.

Коли вони назвали суму, Матвій Гусак засміявся, а Павлюк перестав стогнати на своїх санях, забув про грижу.

Після них пішов за «експертом» Петро Джура. З тим розмова була коротка, тут зважувалось на хвору Рузю і на те, що його трактора наймала сама комуна, коли виходив з ладу локомобіль.

— Трактор ще живий?

— Живий.

— Не продав?

— А навіщо? Хіба він у мене їсти просить?

— І довго ще будеш його тримати?

— Заки не здохну.

— Може, вступиш у комуну? З трактором.

— Ні, Климе, хочу бути вольним.

— Запишіть йому півтисячі.

— А не мало? — то фінінспектор із Глинська, з душею холодною, як у вужа.

— Досить з нього для початку.

— Це ж на скільки років? — запитав Джура, дрібно постукуючи підошвою об підлогу.

— Не внесеш до Нового року, експропріюємо твого трактора. Баста! Іди, Джуро, і думай, що тобі краще. Або з нами, або з ними… — показав за двері. З тим і вийшов, наче однаково йому…

Після цього покликали Явтуха. Той зайшов, радісно зворушений, жвавий, майже щасливий. Це насторожило Клима Синицю. Оглянув Явтуха, оцінюючи: все ті ж легендарні штани на ньому — що з цього брати?..