Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 47

Стара Кожушна зібрала Рубанові речі в парусиновий мішечок, — вона хотіла б мати в хаті такого зятька, як Антоша, — перехрестила, заклямнула за ним сінешні двері.

Зося одібрала від нього мішечок, і вони пішли старими вавилонськими вулицями, що губились у віковічних заростях деревію, шипшини та всіляких інших колючок.

— Ви нічого не бачите? — зупиняючись час од часу, перепитувала Зося.

— А що? — насторожувався Рубан.

— Не то Боніфацій, не то мені видалось?.. — вона горнулася до Рубана.

— Облиште, Зосю. Який Боніфацій? Людину один раз поховають — і вже її нема, а то ж поховано двічі.

Про всяк випадок намацав нагана, тепер і він бачив перекопану чобітьми вуличку, а сліди зникали в заростях.

Маленький Боніфацій спав у колисці, коли вони зайшли до хати. Стара Ромоданиха співала колискової для себе, співала крізь сон, на маленькому стільчику. Вона вибавила безліч дітей за своє життя, хоч своїх ніколи не мала. Як Вавилон ще був чи не найбільшим містом світу, Надя Ромодан була в ньому чи не перша дівка. Старий Тисевич, батько останнього Тисевича, заглядався на неї.

Зося поклала мішечок на лаву, у парусині щось дзенькнуло, заторохтіло, мабуть, патрони. Стара Ромоданиха перехрестилась, подумала нишком, що все повертається на стезі свої. Потім Зося розібрала ліжко, залишила на ньому дві велетенські подушки, на яких ніколи не спала з Боніфацієм. Зося була чиста, як діва. Журилася, що на світанку ті знову прийдуть, запрудять подвір'я, загаласують, полізуть до вікон, вимагатимуть розправи.

Але вони не прийшли… Лише в комині всю ніч ридав Боніфацій…

Рубан ще спав, коли Зося встала, вступила в чобітки на босу ногу, нап'яла наопашки його шкірянку й побігла до клуні по околот. (Боніфацій збирався наступної весни перешити хату, три роки підряд складав околоти, які тепер Зося пустила на паливо.) Відчинила браму до клуні і вжахнулася: на бантині висіла мотузка, вітерець погойдував нею. Зося кинулась до хати і сказала на піч ще не розчумленій бабці:

— Бабо, підіть унесіть околота.

«Еге, — подумала Ромоданиха, — вона вже зараз заговорила зі мною інакше».

Баба сяк–так зібралася, влізла в човганці, пішла до клуні, ніякої мотузки не побачила, околоти лежали стіною. Боніфацій робив їх неабиякі, наче велетенські кулі. Ромоданиха билася, билася з ними до останньої знемоги, висотала себе і плачучи повернулася до хати. Зося розсміялася з того безсилля, сміхом своїм розбудила Рубана.

— Що там таке?

— Послала бабу за околотом, а околоти важкі, не може підняти.

Рубан одягнув галіфе, взув чоботи, подався до клуні в самій сорочці. Мотузка гойдалася од вітерця. Рубан занімів. То для нього вчепили куркулі…

Коли вніс околота до хати, Зося плакала, зіпершись ліктями на підвіконня, охопивши руками голову, а Ромоданиха хитро обмацувала пучками уста, либонь, мала якусь мову.

— Бабо, що ви її тут муштруєте?

— Я нічого, я нічого, я тільки кажу, що спершу було б до вінця, а тоді вже й чужі околоти, як біж його сказати, полегшають…

— А вони мені і так мов пір'їнка. — Він узяв одною рукою за перевесло і вигнав здоровецького снопа до самісінького сволока.

— О боже, яка сила! — заплющила очі Ромоданиха, а Зося засміялася крізь сльози.

— Чудна ви, бабо. Якби Боніфацій і жив, то я однаково був би з нею. Я відбив би її од Боніфація. Правда ж, Зосю?

— Та певно ж… — сказала Зося, взяла ножа в миснику, розрізала перевесло і затопила в печі, прогнала душу з комина, з цього останнього нічного притулку померлих чоловіків…

Рубан зняв сорочку, пішов під стару грушу, обтерся до пояса снігом, горів, пашів, рушничка йому Зося витягла зі скрині, Боніфацій ще не користався ним, щоб його хандра не перейшла на Рубана, а потім, коли він вийшов на роботу, Зося довго стояла у вікні й дивилася йому вслід. Як добре, що не з'явилася Мальва й не зугледілась, яке чудо — Рубан. Побігла до сусіда позичити косу (Боніфацій свою косу розбирав на зиму).

— На біса тобі коса, коли довкола сніг? — здивувався сусід, старий Журавський.

— Треба, треба, — не стала освідчуватися Зося.

Пішла до клуні, підмостила кілька околотів, лише тоді дістала косою до бантини. Мотузка впала, мерзлим кінцем ударила Зосю по обличчю. Занесла її до хати й кинула в піч, аби ніщо не відлякувало Рубана від її хати.

Коли Рубан їхав сюди, до Вавилона, Македонський сказав йому, щоб не забував мати око за Бубелою. «Доказів прямих то й не маємо, — признався він, — обшук на хуторі також нічого не дав, але певні, що без нього не обійшлося. Відпустили, аби краще розгледіти і його самого, і тих, хто з ним. Отож остерігайтесь, Антоне, Бубели, не вельми покладайтесь на тополину тихість його хутора». Рубан хотів було одіслати старому шапку, йому видалось, що такий жест міг би одігратись на краще, але виконавець розраяв Рубана: «Хе, хе, ви кепсько знаєте Кіндрата Бубелу, колись він у самого пана Тисевича виграв діло в мировому суді».

У сільрадівській скрині зберігали метрики, акти на землю, межеву книгу, свідоцтва про смерть, згорнуті трубочками тайнописи Боніфація про майновий ценз найзаможніших громадян Вавилона, а весь спідній бік віка заклеєний описом історії Вавилона з давніх часів до наших днів. Жодний вчений не зробив би того з такою старанністю, як Боніфацій, і Рубан проймався дедалі більшою повагою до цієї людини, а отже, й до Зосі.

Рубан наказав Савці замкнути сільраду зсередини і взявся вивчати, в якому «царстві» він живе і править. Савка розкладав папери на лутках, на столах, на ослонах у такому порядку, в якому їх вивчав Рубан. На кінець дня довелося зайняти підлогу, про шлюб Боніфація з Зосею не виявлено жодних слідів, вони, напевно, обвінчалися у глинській церкві, цікаво — на Спаса чи на Вознесіння, наче й справді це могло мати якесь значення для Рубана. Власне, шлюб Зосин був лише одним із побічних, так би мовити, принагідних пунктів. Рубана цікавила інша історія Вавилона, отого найсучаснішого, сьогоднішнього, який вчора так жорстоко і невблаганно переслідував Рубана, примусив Савку забарикадувати сільраду.

— Адже за винятком Бубели, котрий мав невеликий хутір ще з часів Столипіна, всіх їх — Павлюків, Гусаків, Раденьких, Явтухів, Бугів, Северинів, Паньків Кочубеїв… — сплодила на світ нова влада, наша, Савко, з тобою влада.

Савка розсміявся, коли почув ім'я свого вчорашнього повелителя.

— Це якесь немислиме непорозуміння, вони стали ворогами влади, котра дала їм землю, дала крила для вітряків, міхи для кузні, відчинила перед ними двері в прийдешнє? А Джура, Петро Джура! Що воно за оден, із ким він залишиться надалі, уяви собі, Савко, що вчора він пішов би супроти нас. Га?

Савка засміявся:

— Петро Джура хитріший за них усіх, можливо, вчора він виручав не вас, а їх, не вірте, товаришу Рубан, людині, яка має власного трактора. То вже так, шляк би його трафив, як каже Фабіян.

Хоча це Савчине відкриття не дуже й імпонувало Рубану, йшло врозріз із його думкою про Джуру, але воно дуже збігалося з тим, як судив про Джуру Клим Синиця: «Бестія, хоча й записався до созу. Записався, щоб уникнути податку, зберегти трактора». На запитання ж Рубана, чому він не вступив до комуни, адже саме враз туди з трактором, Джура сказав, що побоявся комуни лише тому, що вона може привласнити трактора, а він, Джура, ще не намилувався ним, ще хоче потримати його в хаті, аби пахло ним, а потім, — зізнався цей фанатик, — трактор має ще одну перевагу: він відлякує од Петра божевільну Рузю. Те вразило, обурило Рубана, він заборонив Джурі вдаватись до того, пригрозив конфіскувати трактора.

Допізна вони складали сільрадівський архів, замкнули його на два замки, як те робив Боніфацій, а по всьому голова сказав виконавцеві, що віднині і до кінця його, Рубанових, днів Савка вечерятиме в нього, тобто у Зосі, бо вечеря для їхнього брата — то все, то основа основ. Без доброї вечері повільно тягнуться зими, довшають ночі, діти народжуються кволі, а про ефективність праці в сільраді годі й казати.