Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 82

Одного світанку, вельми раннього, батько вибіг пересвідчитись, чи вона є, розбудив Явтушка, разом узялися відмикати двері й, погамувавши гирю, могли пересвідчитись, що хлів був порожній, у ньому навіть не пахло молоком. Зате у стрісі зяяла проривина й виднівся шмат неба, на яке вела гінка драбина. Тільки очі дивилися з–під ясел (залишили голову), а корову в мішечках винесли через стріху — ту частину фортеці, яку Явтушок не брав до уваги. Драбину було спроваджено до сільради, як звинувачення, ану ж бо там хтось признає її. Вона стояла під сільрадою довгенько, аж доки Савка Чибіс не витопив нею сільрадівську лежанку, на якій спав. Тим часом доля обох родин повисла на волосинці, батько засипав тенета, щоб туди не попадали діти, виніс із хати всю холодну зброю, а Явтушок знову став похмурим та небалакучим. Інколи надовго заходив до нашого хліва, — безперечно, він знову вигадав щось геніальне, але все вже не мало ніякого сенсу, адже не було самої корови…

Розділ третій

«Як там твій Білий Лебедин?.. А тут появився Соснін. Той, той, Вікентій Мстиславович. Засновник комуни. Організовує тепер першу МТС на Побужжі, в наших Семиводах. А по сусідству, у моєму Козові, відкриваємо технікум землеробства. Місце дуже гарне, при лісі, у колишньому маєтку Браницьких. Соснін відкрив там агрономічні курси, які й мають перерости у технікум. Читає на них політграмоту, агрономію і ще там щось. Соснін учився колись у Сорбонні разом із Мануїльським Дмитром Захаровичем. Здоров'я у нього нікудишнє, був поранений куркульнею (там, на Оці), але штани напрасовує щодня, як і колись, у комуні, й духом не падає…

Революція може перемогти в один день, в одну ніч, якщо вона підготовлена всім ходом історії — то спалах, вибух. А ось дрібновласницькі ідеали селян удасться зламати не зразу. Останній оплот колишніх ідеалів впаде тоді, коли селянин перестане себе відчувати рабом землі, коли він стане індустріальним робітником. Цей клас буде меншати числом, зате ставатиме дедалі передовішим загоном суспільства. Щезнуть Вавилон, Глинськ, а натомість виникне напівфантастичне місто аграріїв… Я і питаю в Сосніна: а де ж подінемо мільйони селян, яких вивільнить машина? Поглинуть їх промислові центри великих міст. От які справи чекають нас у майбутньому. А поки що життя важке. Чимало земель не засіяно, буряки нищить довгоносик, піднялися чортополохи з колишніх меж, озимина у свиріпі — прямо голова болить від жовтого цвіту, а маловіри чекають, що ось–ось усе розпадеться, і вони знову розберуть свої нивки і хліб із них завезуть на власні тічки. Я бачу, як вони нишком ладнають ціпи, решета, лагодять мішечки на збіжжя. Селянин! Чи є що–небудь загадковіше за нього? Але вже йдуть молотарки, Соснін на курсах спішно готує машиністів та барабанщиків.

Сіялки бурякові я наказав гарненько почистити, змастити і поставити на видному місці рядочком. Бо як тільки ми почнемо з ними ховатися чи замикати їх, то можемо привернути до них увагу ворога, навести його «на ціль». Варя і досі не повернулась, але щодосвіта, коли я виходжу на райкомівську кладку вмиватись, то бачу, що в її заводі купається якесь біле божество. Але то не вона. Може, якась родичка Снігурів приїхала на вакації».

«Ти так описав, що наче я і побував у тій заводі… In mente [15]. То наша фантазія, Климе. Марення. А в житті є просто Варя Шатрова — у ластовинні і з великими синіми очима кольору Гіпаніду — здається, так називав Геродот наш Буг. У кожній жінці нас або приваблює, або відштовхує її минуле, але це краще, ніж жінка взагалі без минулого. Жінка без минулого, здається, не може мати й майбутнього. А звідки–бо йому взятися, з чого розвинутись, коли не було драми, трагедії, горя, сумніву?.. Сірість та буденність жінки відчувається на відстані. Варя не належить до вродливих жінок, та є у ній щось таке, чого нема у моїй Іванні, ота безпосередність, чи необумовленість, чи як би його сказати. Напевне, найважче жінці залишитись просто собі жінкою. І тоді вона на грані білого божества, яке ввижається моєму другові з райкомівської кладки…

А я тут удень головую, а вночі орю перелоги на «катерпілері» [16]. Маю зо двісті гектарів будячиння, у яке ні волами, ні кіньми не поткнутись. Джунглі з будяка та ожини, вода закипає у «катерпілері». Ось що зростив мій батечко, викохуючи воликів та читаючи журнал «Сам собі агроном», в якому, між іншим, є і писання нашого Сосніна. Я випадково наткнувся на них, раніше й не знав, що видавався такий журнал і навчав мого батечка усього того, з чим ми потім зустрілись у Вавилоні і тут, у моєму Лебедині. Скажи Сосніну, що тепер я і сам дещо почерпую з того журналу, певна річ, не для себе, для колгоспу. Між іншим, є там і про шкідників: бурякових, картопляних, пшеничних і всяких, ба навіть трояндових.

Не вір, Климе, щоб контра могла наслати нових шкідників на наші поля. Ті плодяться самі. Є шкідники, личинка яких може спати в землі десятки років, а потім прокинутись. Вітай Варю, якби товариш Гапочка не такий пильний, то неодмінно написав би їй. Не хочу, щоб мої листи до неї опинилися у Краматорську, тим паче що Іванна заслала до мене на примирення нашу старшу доньку, Галька жартує, що тепер наші сили з мамою рівні… Двоє проти двох…»

Діти спали, та не спалося Аристарху. Вже котру ніч нагадувало про себе Жаб'є озеро — внизу, край саду. Там зроджувалися перші весняні оркестри. Жаб'ячі.

От як воно буває в житті. Людина щось витворює для себе, на перший погляд, наче й велике та вічне, сподіваючись вразити світ та й самому мати від того радість бодай наприкінці життя. А життя мудріше за людину. Її не стає, вона віднуртувала свою мить і вгасла, спалила себе на власному багатті, яке кожна людина розводить на самім початку, щоб потім спалити й себе. І тепло багаття доброї людини ще довго гріє інших, а може, навіть не згаса ніколи, й тим вільно скористатися кожному, хто здатний не відкидати пріч тепло життів, які горіли до нього, не ставити одне своє життя в центрі всесвіту, серед безмежної галактики життів. Лише геліотирани можуть плекати надію, що всесвіт належить їм увесь без обмежень. Вони навіть можуть існувати деякий час у тому ілюзорному надсвіті, певні, що вони вічні, тоді як вони такі ж весняні метелики, як і всі інші, хіба що з більшим чи меншим вкрапленням на крильцях мінорної барви.

Аристарх вважав себе людиною смертною, тому дослухався до всіх витворів іншої людини, котра жила тут до нього, наче грівся біля розведеного нею багаття. Відчиняв віконце, що виходило в бік озера, і слухав клич оновлення. Його починав заводій (а може, й заводіїха), тоді сміливця підтримувало ще кілька голосів, а далі вступав у діло весь оркестр, вражаючи слухача не так своєю зіграністю, як умінням перериватись, своїми раптовими паузами для передишок.

Аж одної ночі вчулася у тому оркестрі скрипка. Аристарх не повірив, вибрався з хати, тихцем прокрався до озера, щоб, бува, не сполохнути скрипку, якщо та справді є, а не причулася йому у тому оркестрі. Сумніву не могло бути, оркестр грав під супровід скрипки натхненно, як ніколи, й без отих своїх віртуозних пауз. Аристарх обмер з подиву, казна–що міг подумати, якби вірив у духів, зачаївся біля сивого осокора, все ще гадаючи, що то якась омана. Але ж скрипка й справді звучала над озером десь зовсім поруч. Аристарх облишив осокір і стежкою, яку витоптала худоба у жаливі, пройшов до гребельки.

Там стояв скрипаль і ледь торкався смичком струн. «Смереченко», — мимоволі подумав Аристарх, не займаючи його. Але скрипаль, певне, мав дещо інше поняття про духів, загледівши білу тінь, яка стояла неподалік, мов укопана, він завмер раптом, облишив оркестр напризволяще на найскладнішій ноті, крутнувся на місці і щодуху помчав гребелькою у протилежний бік, залопотів холошами. Аристарх засміявся, впізнав у скрипалі свого бухгалтера, який з усіх сил дерся на гору, забувши зі страху про свою коротшу ногу. Аристарх побіг за ним, наздогнав геть на горі. Сильвестр тремтів, обличчя його перекосилося. «Тьху, яка напасть!» А коли знову повернулися на гребельку, поскаржився голові, приходячи до тями й показавши смичком на примовкле озеро: «Є кілька глушманів, засіли на острові. Але з ними вже нічого не вдієш, це одвічна біда всіх оркестрів. В ораторіях, коли піють на засуху, їх ще можна терпіти. А це було адажіо, мінорна річ перед дощем з поступовим прискоренням ритму. Ось ти зараз почуєш…» І він приклав деко скрипки до вуха, тихо повів смичком… Аристарх стояв, майже фізично чуючи, як ніби випаровується і лине кудись його душа… Заводій в озері відразу ж підхопив ноту, і тисячі, якщо не мільйони музикантів підняли озеро на сповнену дивної туги мелодію. Смичок тим часом заквапився, пританцьовував на струнах, вочевидь викликаючи захоплення всього оркестру. Лише глушмани вривалися дисонансом у цю справді божественну мелодію, в якій воєдино злились природа і людина. Почався дощ — на сади, на вівси, на ячмені, на самих лемків, чутливіші музиканти вмовкали один за одним, умовк і скрипаль, лише глушмани все ще не вгавали, деренчали їхні голоси, наче ставили той перший весняний дощ собі на карб, аж доки не вичумлився деркач і примусив їх замовкнути, заявивши своє одвічне право передчувати дощ, незважаючи на всю нехитрість та монотонність своєї пісні.

вернуться

15

Подумки (латинське).

вернуться

16

Марка трактора.