Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 91

— Відпусти мене…

— Ти закохався?

— Так.

— У кого ж?

— В одну земну царівну…

— Нещасний. Я відпускаю тебе, але без права повернення сюди. Так, Макарію?

— Так. Це мудро, царю. Твоя великодушність…

— Проведіть його, — не дослухавши Макарія, звелів Мокій солдатам.

Мина поклонився і рушив до головних воріт. Він біг прудко, і солдати ледве встигали за ним. Мина боявся, щоб Мокій не передумав. До того ж Мина добре знав підступність Макарія. Будучи царем, сам не раз користався з неї. Страшна ненависть до царів піднялася в Мині, коли він стояв щойно перед Мокієм і чекав присуду. Тепер скоріше вибратися б звідси.

Заминка на воротях. Хто? Куди? Коли повертатиме назад? Охоронці удають, що й вони не впізнали свого недавнього царя, влаштували йому ганебний і доскіпливий обшук, наче він міг винести звідси саму корону. А посланці Макарія вже бігли сюди. Мина, озирнувшись, помітив їх, заблагав сторожу швидше відчинити ворота, вибрався на одну з воєнних доріг, якою ходив у походи ще з батьком, а потім і сам. Погоня Макарія наближалась, Мина чув за собою її тупіт, а далі й важке дихання передніх. Сили залишали Мину, кожна втрачена мить тепер могла коштувати йому життя. Та ось він помітив павутинку, одну з тих, які повисли над полем. Саме стояло бабине літо. Мина добіг до павутинки, відчепив її від стеблини, всівся на неї і поплив, гнаний вітерцем.

Ось ставочок, гребля, велетенський сад, а на пагорбі і сама хата Пані Властовенко, заснована антенами, ніби павутинням. З хати долина музика далеких світів, напевне, знову співає та жінка невідомою Мині мовою. У подвір'ї майструє щось Микола Рак, Мина впізнав його, привітав із павутинки. Але ніякої відповіді. Тільки вітерець посвистує в павутинці, надимаючи й піднімаючи її в небо разом із царем. Куди вона занесе його, де приземлиться?.. Цар Мина заплакав з розпачу, коли Зелені Млини геть помаліли і залишились на землі далеко–далеко. Ліпше було загинути у своєму царстві, аніж отака голуба пустеля. Що вище він піднімався, то страшнішою здавалась йому самотність, і він не знайшов якогось іншого способу звільнитись від того тоскного і жорстокого почуття, як впасти з павутинки. Так загинув цар Мина, цар мурашок…»

А на ту смерть голос Пані: «Доброго ранку вам!» І як вони здогадуються, коли саме приходити на смерть своїх лицарів?.. Не знаю, як там цар Мина, а я живий, коли почув її голос. Прокидаюсь і дивно мені: Пані вже нема, лише її голос ще вчувається мені, а на столі лежить гарний окраєць казенного хліба, який видають кочегарам для рейсу. «І чого б то раптом? — дивувалась бабуся. — Ми ж і не родичі, і не свати, і не куми ніякі. Аж тут Паня з хлібом… — Бабуся відламала дрібок, поцілувала: — Справжній хліб. Тільки солі багато. А то вони там вагу наганяють сіллю…» Пішла в комору, знайшла там серпа, юрка для в'язання, потім дістала білу хустину зі скрині, сказала: «Бач, який Липський. Доки дід жив, то не вилазив з хати, усі вечори тут пропадав з комнезамами, а це і про зажинки не сказав. А ти ще молочко йому носиш». — «Дівчата ж не винні, що він такий». (У Липського було трійко дівчат.) — «А хіба я кажу, що винні?»

Пішла на зажинки, а я вділив шмат хліба для Липських; з'їв своє, потім ще одкраяв від їхньої скибки і поніс їм молоко. Вони жили через яр, на протилежній горі, у довжелецькій–предовжелецькій хаті Гната Смереченка, який у двадцятому році спалив себе у пшениці. Кімнат там було дві, а то все тяглися стайні, воловні, вівчарні, шопи для сіна, а в самім кінці дерев'яні сажі для свиней, в яких було нині порожньо, вигризено і страшно. Ми, діти, забирались на горище, дивувались, яке воно довжелезне, бігали по ньому з краю в край, провалювались. Лише божевільний міг вибудувати собі таку хату — безглуздо довгу, під одною стріхою, під одним Богом, під одним громом. А ще він вразив Зелені Млини одною річчю. Збудував у лузі озеро з островом, засадив острів липами, і тепер той липовий гай так задичавів, що там водилось гаддя, і люди не потикались туди. Озеро Смереченко нібито копав п'ятнадцять років. Копав його і вночі, при місяці, землю возив тачкою, греблю насипав таку, що можна розвернутися на ній возом, мав ще перекинути на острів провисний місток із дерева. Сосни для містка зогнили під хатою, джерела, добуті Смереченком, повгасали, а озеро заболотилось. Тільки Липський зрідка приходив туди, подовгу сидів на греблі, чи не мріяв про той день, коли зможе відродити все те й перекинути місток на острів.

Дівчат Липського я не застав, лише на вікні, яке вони завше тримали відчиненим і через яке я подавав молоко, не будячи їх, приліплено записку до шибки: «Усі пішли на зажинки. Галя». То старша донька, яка після смерті Липської була тут за господиню. До неї вже внаджувались парубки, а Липський не хотів цього, ганяв їх довкола довжелезної хати в суботні вечори, а потім сам ішов до клубу, щоб випити там гальбу пива й зіграти в шахи з Лелем Лельковичем. Вікно було причинене, але не защепнуте зсередини. Я поставив на підвіконня молоко, поклав хліб, щільніше зачинив вікно та пішов і собі на зажинки.

Сашко Барть віз туди воду, то і мене взяв на бочку. Цей Сашко був великий вітрогон у школі, всі ми його побоювались, говорив він басом, одне око завше прискалене, висиджував у кожному класі по два–три роки, кілька разів виключали його за розбої, він каявся і знову повертався до рідної alma mater, де без нього було б справді аж надто спокійно і нецікаво. Він був один із тих, від кого Липський боронив Галю.

— Твій Вавилон на північ чи на південь од нас?

— На південь…

— Отож і там зажинки?

— Напевне.

— А Мальву ти знав ще там?

— Знав, чого ж.

— От хто подобається мені. В Зелених Млинах чортма другої такої… Он Лелькович ніяк собі не може дружини знайти. Я був у четвертому, коли він приїхав, уже сім років тут, і все сам та сам. А чому?

— Звідки ж мені знати?

— А тому, що все путнє розібрали Раки, Шпаки, Наждаки, а залишилось чорті–що. Мати каже, що так було тут здавен. Одне покоління аж надто гарних жінок, а друге таких, що коні страхаються. Природа стомлюється і робить різні дурниці отак собі, навмання. А в вас там які? Усі — як Мальва?

— Так саме, як тут. Закон один на всі села.

— А он у польському селі — В'язова Гребля, — так там такі красуні, що збожеволіти можна. А чому? Мало їдять, оцет п'ють і шкіру мастять гусячим салом… Не віриш?.. Овва! Потекло. Ану–бо злізь та забий гарненько чопа.

— А чим?

— Чим іще чопи забивають? Кулаком!

Забили чопа і поїхали на Верхи. Коли вибрались на дах тих Верхів, то мимоволі зупинили коня. Внизу розпростерся білий лан, на якому сотні людей разом згинались, розгинались, бігали, раділи, дивились на сонце, мантачили коси, поскладали шапки на перші полукіпки. Обіч стояли ресорки Липського з білим конем. Мабуть, те саме діється і у Вавилоні.

— Буде питати, де так довго барились, скажеш, що перекинулись. Довелось повертатися до криниці. Чув?

— Скажу…

— Тільки не так мляво, а твердіше… У мене там, біля криниці, голова пішла обертом, але ж він не повірить…

Я зиркнув на його ноги у закасаних до колін холошах. А ще завів балачки про жінок… Я підтвердив, що ми перекинулись, і навіки став другом Сашка Бартя. Як мало витрат для вірності…

Пані тут не було, її ланка жала з іншого краю. Там Лель Лелькович валив жито на стіну. Я бачив з бочка його бриля з чорною стрічкою. Був він третім чи четвертим у ключі. Попереду всіх ішов Журба. І я тут побачив його вперше. То був кремезний рудий чоловік, який не боявся сонця. Підбирала за ним Раїна. Вона мала гарно вив'язану голову, була гнучка, встигала підбирати, в'язати і сміятись. Перш ніж напитись самому, Журба припросив її до відерця. Очі сірі, усміхнені, уста аж бринять від сили, обличчя обвітрене рівно, у вухах срібні сережки. Вона була років на три–чотири старша від Бартя, але трималася з ним як рівня.

— Барть, з чиєї криниці вода?

— З нашої. Ну, з колгоспної…