Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 162

“І взагалі-писав гетьман,-бачить Бог моє сумліннє: ми будемо свідчити наші щирі заслуги королеві й Річипосполитій против иншого неприятеля. Рач в. м. на нас покладатись, а ми будемо одностайно старатись-як тільки буде наказ королівський,-заробити добру славу Короні польській”.

Се була, як бачимо, обіцянка звернути козацьку зброю, куди звелить король: на Турка, на Крим, на Москву, на Швецію. Але ні вона, ні запевнена гетьманом повна готовність громити непослушних і приводити в послух панам і старостам не задоволила і не заспокоїла польський штаб. Вражіння з того, що привіз Маховский, найкраще віддає Освєнцім. Загальний вислід: непевність заключеного замирення: “як легко часом списати згоду, так тяжко потім її витримати і утрівалити”. Застереження зроблені Хмельницьким в справі розкватирування прийняті були як образа. “Тяжко було вождям і воякам приймати від підданого умови й закони-але вважаючи на несприятливі обставини, прийшлось своє невдоволеннє затаїти-щоб з малої причини не розривати уставленої згоди”. Але найбільш занепокоїли вісти про Татарську Орду і пляни спільного походу на Волощину. Маховский привіз як певне, що велика орда під проводом нуреддін-султана стоїть недалеко під рукою Хмельницького і за два тижні збирається іти походом на Волощину з козаками: вести Тимоша по наречену. Маховскому ніби то вдалося навіть добути листа від хана до Хмельницького дорученого йому в дорозі до Корсуня в Богуславі, 3 жовтня ¹⁴). Я вже говорив вище про нього. В нім ніби-то стояло:

Приятелю мій, запорозький гетьмане! Доброго здоровля бажаю (вам) і писареві, полковникам, отаманам і всьому війську Запорозькому на довгі літа. Посилаю вам в поміч брата свого нуреддін-султана, Субанґазі-аґу й инших аґів, беїв, все військо, що знайшлося, сам тільки з малою частиною ¹⁵) в Кримі зістаюся. Військо се як найскорше за помічю божою до вас прийде, а ви, як воно дійде, Бога в поміч без жадної пихи взявши, неприятелеві відпір давайте. А прошу щоб пянством так як перед тим не бавились, твердо ставились, Бога про побіду просили, і про все що буде діятись негаючись через швидкого гінця знати давали. Вам жичливий Іслам-ґерай хан великої Орди Кримської власною рукою.

Але вже Рудавский скептично поставився до сього листу ¹⁶1),-і я думаю, що він мав рацію: лист мабуть апокрифічний. Одначе в польськім таборі прийняли се все за факт.

Родина Потоцких особливо взяла собі до серця вістку, що Хмельницький збирається новим походом на Лупула. Андрій Потоцкий, староста галицький, в листі писанім з обозу, під першим вражіннєм ¹⁷) сих вістей Маховского і товаришів, затрубив на ґвалт-не давати “в жертву сеї несамовитої й пяної бестії невинного чоловіка за те одно, що він був вірним і жичливим королеві”. Король повинен зараз же післати військо в поміч господареві, “бо коли б написав тільки листа” “тому піякові”, “то буде тільки ніщо (firka) у нього”. “Так то гарно справив згоду пан Кисіль-на свою користь”. Султан турецький певно не зістанеться невтральним, бо після перевороту, що стався в Царгороді в місяці серпні, до керми прийшли люде неприхильні Хмельницькому, які не стерплять його нападу на отаманського васаля, і т. д.

Гетьман Потоцкий в листі до короля ¹⁸), здаючи справу з одержаних вістей і пересилаючи лист Хмельницького, теж вимовлялися за інтервенцію в волоській справі- тільки в виразах більш здержливих. Стримувавсь і від таких песимістичних поглядів на ситуацію, як його молодший свояк, бо се ж і не в його інтересах було-представляти згоду, тільки що ним самим заключену, за помилкову і шкідливу, навпаки,- він далі боронить її перед урядом як своє діло.

Він переказував новини одержані з Царгороду: хан писав до Порти просячи, щоб йому прислано в поміч трьох башів-обіцяв з ними здобути Камінець й инші міста й замки опанувати. На те одержав від Порти таку відповідь: “Те чого ти домагаєшся, здійснити неможливо, бо час не відповідний-инші справи заходять; одначе з козаками приязнь тримай, і коли будуть домагатись помочи, то давай”.

Новий візир, що настав після погрому прихильників Хмельницького, взагалі прихильніший Польщі, ніж попередній: висловляв бажаннє побачити в Царгороді польського посла, і Потоцкий просить подумати, чи не добре було б се бажаннє здійснити. На запевнення Хмельницького, що з боку Орди Польщі нічого не грозить, він не вважає можливим спуститись: коли Татари прийшли, з пустими руками не підуть: або впадуть до Польщі, або загостять до Волощини-на котру Хмельницький відгрожується через свої пляни женячки Тимоша. В такім випадку треба б було ратувати господаря волоського як сусіда і вірного королівського слугу, недавно наділеного польським горожанством. Він, Потоцкий, в сій справі вже з ним порозумівається і далі порозуміватиметься: ставить короля до певної міри перед фактом.

Одночасно Потоцкий написав Хмельницькому. Хмельницький відповідаючи каже, що одержав від нього два листи оден по однім; оден з них був писаний 14 жовтня-значить одночасно з реляцією королеві про місію Маховского. Але ми ніодного з сих листів не маємо-і про зміст їх можемо судити тільки з згаданої відповіди Хмельницького писаної 22 жовтня ¹⁹).

Потоцкий писав йому в справах загальних політичних і в своїх власних, більш персонального характера. Він просив позволити його служебникові Славковскому війти в урядованнє в Черкасах-його старостві, як його представникові (підстарості). Просив знову за свого дворянина Яскульського (що виконував його ріжні дипльоматичні доручення в Криму і в Туреччині), щоб він міг війти в володіннє своїми маєтностями-державами в старостві Черкаськім. З сфери загальної політики порушував знову ті ж справи: про Орду, що прийшла в поміч Хмельницькому, про воєнну послугу, котрої Річпосполита сподівається від війська козацького. В особій цидулі Потоцкий давав гетьманові якісь (ближче не пояснені в відповіді Хмельницького) приятельські довірочні остороги-просячи в разі чого негайно йому донести. Можливо, що тут говорилось про можливість козацьких повстань против самого Хмельницького, за поміччю Татар: Потоцкий обіцяв козацькому гетьманові всяку поміч і підтримку в разі потреби, аби він тільки його завчасу повідомив ²⁰).

Все се писалось, очевидно, в дружелюбних тонах, з усякою чемністю,-особливо згадана “цидула”, котру Хмельницький в своїй відповіди і цінив як надзвичайний знак довіря ²¹). Проте в польськім штабі рішено було далі триматися з усею обережністю: держати військо в цілости, не розпускаючи, на тих становищах де се діялося- під Бердичовом, на Білопіллю і в Махновці ²²), поки не виясниться історія з Татарами. За причину-перед Хмельницьким очевидно, виставлено се, що на Браславщині людність ще не заспокоїлась-ідуть бунти. Так оповідає Освєнцім. На той час коли можна буде військо розпустити, рішено було розложити його, згідно з бажаннями Хмельницького, тільки в західній частині Браславщини, не далі лінії Погребища-Саврань на сході, не займаючи навіть усієї Уманщини, і дати наказ щоб вояки виберали стацію в дуже невеликих розмірах (“давши уставу дуже слабу згідно з бажаннєм Хмельницького”, як висловлюється тойже Освєнцім).

Поробивши розпорядження і передавши команду Каліновскому Потоцкий виїхав з табору до себе на Поділлє, 22 жовтня, не чекаючи відповіди Хмельницького. Він був до решти зломаний хоробою: ревматизм не давав йому навіть підписати своє імя.

Хмельницький відписав того дня, як Потоцкий кидав свою армію, листом повним чемности ²³). Обіцяв дати урядованнє підстарості Потоцкого в Черкасах-самім серцю й осередку козаччини, і наказати послушенство підданим старостинським і того пана Яскульського, що за ним вставлявся Потоцкий. Висловляв тільки надію що Потоцкий дав з свого боку інструкцію, аби його підстароста поступав з підданими лагідно-“приласкав їх”. Заявляв своє горяче бажаннє-скоро тільки скінчиться ревізія реєстру, “вже розпочата в українних містах”,-послужити Річипосполитій всім військом Запорозьким, щоб “компенсувати грудьми своїми руїни Корони польської, що сталися за допустом божим”. Найбільш рішучим способом заперечував чутки про орду нуреддін-султана що, мовляли, стоїть під Чорним Лісом: нуреддін і не був на Україні-вернувся від Перекопу з усім військом, почувши про білоцерківське замиреннє, а Буджацьку й инші орди, що кочували поблизу, він давно вже відправив, через своїх післанців, на їх давні кочовища, і вони відійшли “в глибину країв своїх”. Обіцяв пильно слідити за якою небудь небезпекою на границях Річипосполитої, повідомляти про се коронного гетьмана і своїми силами також їх обороняти-хоча в данім моменті такої небезпеки не передбачав. Навпаки, коли б йому, Хмельницькому, була потрібна польська поміч, він по неї звернеться до коронного гетьмана (а не до якоїсь сторонньої держави, треба розуміти). Аби тільки Бог дав як найскорше скінчити ревізію реєстру: до її переведення нехай хоругви не поширюють своїх становищ в Браславщині-“доки ми той плєбс заспокоїмо, а там де вони стоять уже-нехай занадто не наприкряються простим людям”,-про се Хмельницький “унижено просить” Потоцкого, а по закінченню ревізії козацьке військо буде готове “против кождого неприятеля”.