Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 77

Але чи при тім Нечай наперед зайняв такі приграничні міста як Красне, Мурахва, Шаргород, Чернівці — де почалася війна, і його наступ випередив польській наступи на них, як се каже напр. Освєнцім і оден з анонімних дневників; чи Нечай переводив тільки переґрупуваннє війська і поголоски про його наступ розголошувалися польською сторожею для оправдання свого наступу, се зістається не ясним.

З вищенаведеного листу Нечаєвого замістника Кривенка було видно, що за сі пограничні міста вже перед тим ішли суперечки: Поляки вважали, що вони лежать по їх стороні зборівської лінії та вибирали в них стацію, а козаки вважали їх своїми ⁸). Се пішло з того - як я то вказав у попереднім томі, що зборівська лінія: Браслав-Ямпіль фактично не була прийнята козацькою стороною; гетьман говорив, що козакам признано територію по Бар і се в добрій чи уданій вірі могла повторяти місцева старшина. В таких обставинах скупченнє польського війська під Баром, переведене з кінцем січня і на початку лютого н. с., мусіло послужити викликом для козацьких операцій. Коли попереднім літом скупленнє польського війська під Камінцем в козацьких кругах вважалося провокацією — бо занадто близько до лінії діялося, то марш з Камінця до Бару, традиційної бази польських гетьманів — се була вже війна. Він мусів викликати певний рух на одсіч — і з сього вийшла звістка про рух козаків на Бар — може власне тому що козаки називали Бар крайнім пунктом своїх претенсій ⁹), і в ріжних польських оповіданнях се виступає як початок кампанії. Але коли б ініціятива наступу була по козацькій стороні, то ясно, що перші стрічи сталися б не на тій лінії, де ми бачимо козаків ще з осени, як на своїх постійних позиціях, а під Баром, або в Барі. Просторінь, що ділила козацькі пости від Бару, була зовсім або майже безборонна, і при швидкости козацьких рухів, козацьке військо певно встигло б стати під Баром, поки Каліновский поспів під їх лінію з-під Камінця. Але нема ніякого сліду, щоб козаки були під Баром; говорить се Коховский, і се очевидно непорозуміннє: у инших польських істориків з козацького руху на лінії вийшов наступ козаків на Бар, а Коховский пішов іще далі і розповів, що Нечай був зайняв Бар, але відступив назад перед наступом Каліновского. Подільські вісти з лютого, які у нас заховалися, не дають ніякого місця для такого наступу і відступу в першій половині лютого.

У нас єсть небезінтересний листок з Микулинець 19 лютого, з вістями з Язлівця. Туди прибули жінки військових з Бару, вислані для безпечности. Каліновский рушає з Камінця з другою частиною війська в поміч воєводі (Лянцкороньскому, що став у Барі), викликає спішно свого сина, обозного коронного. Але похід має виразний характер наступний, а не оборонний: автор бідкається, що козаки “в містах добре уфортифікованих, за мурами і за готовими кобилинами, острогами, валами, сильними парканами боротися будуть, а наші їх схочуть з поля ex aperto діставати і без шанців штурмувати, а ще важніш — спочатку кіннотою обложити, а вже потім по піхоту посилати, і з такого наступу (z takowego postepku y z tey imprezy) нашого війська неможна сподіватися великої потіхи, і аж тоді відчують се ті що тепер так нерозважно викрикали" ¹⁰). Ситуація, думаю, вповні ясна.

Про самі події говорять два анонімні дневники воєнних операцій, писані, очевидно, якимись невисокими чинами з коронного війська — оден виданий, другий ні ¹¹); зводячи їх до купи одержуємо досить докладний образ подій. Вони фактично починаються суботою перед запустною неділею: ся субота того року на оден день припадала у православних і латинників, 18 лютого. Тоді Каліновский зійшовся під Баром з відділом воєводи браславського Лянцкороньского, потім сполучився з хоругвами, що стояли на лінії “над Дністром” (справедливіше — над Мурахвою) і почав операції. Привід тому, мовляв, дав Нечай — “перейшовши за лінію і поставивши свої залоги в Мурахві, Шаргороді і Краснім, він викликав на те п. воєводу браславського, що той написав до нього, до Шаргороду, де він був під той час, переймаючи спадщину по козаках, що померли від повітря. Напоминав його, аби він вище над свій стан не виносився і полковникам своїм за лінію заходити не дозволяв, щоб потім того поневчасі не жалував. Той одержавши се писаннє по пяному в Шаргороді, почав шаліти, і велів полкам громадитися в Красному, і сам туди поїхав в пятницю перед запустами ¹²), чекаючи більшої помочи, що обіцяв йому Хмельницький. І в саму неділю прийшли два полки до Винниці: Богуна й Іляша уманського. Бо так був Нечай умовився з Хмельницьким, що на сам попєлєц (22 лютого) мав ударити на Бар і на воєводу браславського; але провидіннє боже помішало їх шики. Бо в саму суботу перед вечером, 18 лютого прийшов п. гетьман польський з своїми людьми повз ¹³) Бар до Матийкова, покликав до себе п. воєводу браславського і там мавши цілу ніч нараду, роз'їхалися, а в неділю запустну п. гетьман пішов до Ялтушкова, а п. воєвода до Бару і звідти з своїми людьми пішов до п. гетьмана і зійшовшися з ним стали на ніч в Станиславові.

До сього друкований дневник додав, що тої неділі Каліновский злучився під Станиславовим з хоругвами, що стояли на лінії на Дністрі, і тут діставши від “язика” відомість про козацьке військо, — що Нечай стоїть у Краснім, а в Воронківці, на крайнім виступі Богу, між Станиславовим і Красним держить сторожу сотник Шпак, або Шпаченко, з своєю сотнею, Каліновский післав невеликий відділ кінноти з Корицким в головах на Шпака, а сам з головним військом пішов на Красне ¹⁴).

Дневник підчеркує, що сей наступ мав характер несподіваного нападу: і на Шпаченка і на Нечая напали крадькома. Для сього вивели військо вночи і поночи напали на них, та ще й умисно йшли можливо тихо, “по козацьки їхали, щоб навіть з послуху їх не помітили”, і справді Нечаєві козаки подумали, що то до них їде Шпакова сотня. Дневник, Освєнцім й ин. пояснюють сей успіх ще й тим, що козаки і сам Нечай понапивалися на запустах, і не трималися на сторожі покладаючися на Шпака; сей мотив ми потім побачимо і в пісні про Нечая.

Тим часом Корицкий погромив Шпака, так що мало хто з ним встиг утікти. А за той час передній полк Каліновского під проводом Пясочиньского став перед Красним і з криком ударив до брам. На сей ґвалт Нечай вискочив з господи, де піячив, але в сім замішанню його обпали і вбили: вийшла бійка за його полковничу булаву, і в тім замішанню його вбито, і богато козаків полягло та й всякого люду, чоловіків і жінок нарубано: запалили місто і стали рубати кого попало. Козацьке ж військо, під проводом звісного нам Кривенка, зачинилося разом з частиною міщан в неприступнім замку і тут боронилося три дні. Каліновский раз-у-раз посилав на приступ своє військо, піше і кінне, хотячи здобути. Поляки несли великі страти, але не могли добитись до замку. В згаданих вище варшавських вістях Ґоліньского (що йдуть в головнім від Каліновского) читаємо, що Каліновский посилав до обложенців парляментарів: обіцяв, що обложені зістануться цілі, коли піддадуться, бо він не на те прийшов, аби їх громити, але щоб привести до договору і спокою військо Запорозьке, — аби воно зісталось при своїх вільностях. Але козаки завзято стояли на тім, що краще їм згинути, ніж піддатись ¹⁵). Аж на третій день, вівторок, частина міщан, що були в замку, попробувала непомітно утікти через вилім і стягнула біду на себе і на всю залогу. “Бо ротмістр Янжул — оден з ново-нобілітованих козаків, завваживши сю утечу, післав за нею погоню, що догонивши почала їх рубати, а тоді утікачі, злякавшися завернулися назад до замку, і в замішанню, що з того вийшло, погоня вдерлася до замку й розчинила замкову браму польському війську.

Тут доперва почалися різня і утеча куди видко — але як запевняють Поляки, мало хто втік: “Оден тільки сотник Степко, дуже поранений, утік від пана Янжула з своїми ранами до Хмельницького, — бо скільки козаків вискочило з замку, хоругви Янжула й Стрийковского дочиста в погоні знищили”. Так само вирубано й тих, кого застали в замку. Взяли в полон тільки чотирьох: Гавратинського, шляхтича-інфаміса, що перейшовши до козаків був у них сотником тростянським, попа що читав псалтир над Нечаєм, писара Нечаєвого Житкевича і Татарина що був при Нечаю: їх живих відставили до гетьмана.