Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 20

Се була неустанна дрібна партизанська погранична війна, якою зривала українська людність своє серце на Татарах за вічний страх і небезпеку, в якій держали вони Україну, за їх вічні пустошення і грабовання. Се лупленнє Татар, як я сказав, ставало спортом і — заразом певним джерелом доходу для сеї передової стражі української кольонїзації. Від часу до часу в тім же дусї робили ся значнїйші експедиції на татарські кочовища й укріплення — часом самою тою ж українською людністю на власну руку, часом орґанїзовані самими українськими старостами чи иньшою адмінїстрацією.

Так уже в 1493 р., віддячуючись Татарам за напад на Черкаси, староста черкаський кн. Богдан Глинський напав на новопоставлену Татарами очаківську кріпость, здобув і зруйнував, побив Татар, а иньших забрав у неволю ¹⁴). З 1490-х рр., без близшої дати, маємо згадку про те, як „Черкасци кіевскіе" воювали Татар під Очаковим, і побрали в неволю Татар ріжних очаківських ¹⁵). Зимою 1502/3 р. згадуєть ся похід ,,київських і черкаських козаків" човнами по Днїпру, коли вони погромили десь коло тягинського перевозу воєнну ескорту татарську, що провожала послів ¹⁶). В дальших роках такі походи човнами Днїпром на Татар стали таки докучати Ордї, що хан збирав ся ставити новий городок на Днїпровім острові і перегородити Днїпро ланцюхами, щоб не можна було їхати нї вгору нї на низ ¹⁷). Звістки наші про сї експедиції на Татар дуже припадкові й неповні, тому про сї Днїпрові походи, що так Ордї докучили, нїчого близше не знаємо.

З 1516 р. маємо звісний похід Предслава Лянцкороньского старости хмельницького: досить дрібний сам по собі, очевидно — оден з досить звичайних таких нападів. Вояки польські, що стояли на Поділю, з ріжними охочими пограничниками під проводом Лянцкоронського пішли під Очаків і зайняли великі стада овець на нижнїм Днїстрі. З тими вівцями вони подали ся як скорше назад, але Турки з Білгорода догонили й звели з ними битву над Днїстровім лиманом, але Лянцкороньский відбив ся від них ¹⁸).

В 1523 р. мав бути значнїйший, але на жаль — дуже мало знаний в подробицях похід Дашковича в Крим; користаючи з замішань в Ордї, де наложив головою хан Магмет-ґерай, а може й виступаючи як союзник котроїсь з татарських партий, він спалив Очаків і наробив великого спустошення в Криму ¹⁹).

В 1528 р., при кінцї, згадуєть ся велика експедиція пограничних старостів на чабанів татарських під Очаків: ходив староста черкаський Дашкович, ,,старости виницький і браславський" — то значить, мабуть, намістники — підстарости кн. Конст. Острозького, що держав тодї Винницю і Браслав, і староста Хмельницький Предслав Лянцкороньский. Всього зібраного з ними „війська" польський хронїст рахує 1200 їздцїв, „Поляків і Русинів". Вони зайняли великі стада коней і овець; Татари пробували відборонити, але їх в трох бійках побито (розумієть ся, мусїли бути то якісь дрібні ватаги татарські), і старости з тріумфом привели з собою, як кажуть, 500 коней і 30 тис. овець! ²⁰). Заохочені сим успіхом, на другий рік, подільські вояки задумали нову експедицію. На чолї їх стояли два молоді маґнати з України: Язловецкий і Пілецкий. Зібравши коло 2000 вояків з пограничного війська й ріжних иньших аматорів, Поляків і Українцїв ²¹), вони задумали використати тодїшню усобицю: боротьбу Іслам-солтана з ханом Сеадатом, і уложили напад на Очаківських Татар. На перед, на звіди, був висланий якийсь Русин, обізнаний з місцями і шляхами; він наїхав на татарські стада овець і користаючи з сеї нагоди, зайняв і погнав їх; але здибав ся на дорозї з чабанами волоськими, які погромили його, забрали стада й його самого вбили. Язловецкий, не діставши вістей, рушив з своїм військом, поїхав на татарські кочовища і заставши їх несподївано, погромив, побив, пограбив, і зайняв під Очаковом великі стада коней — коло трох тисяч, як казали. Але Очаків тодї був уже в руках Іслам-солтана; сього Язловецкий не знав, а Іслам, роздражнений нападом, задумав помстити ся над такими необачними союзниками. Він вислав післанцїв до Язловецкого, жадав вияснення сього нападу і закликав до себе на розмову. Язловецкий, збентежений таким несподїваним оборотом — що погромив він союзника, заявив, що готов дати всяку сатисфакцію, вернути забраних коней, і поїхав з иньшими панами до Іслама до Очакова. Але там їх арештовано, а полишене Язловецким військо погромлено несподїваним нападом. Іслам хотїв загамувати Татар, але се йому не вдалось, і мало хто лишив ся живий тодї з сього полку ²²).

Так дрібна погранична війна на уходах і дрібні експедиції та напади роблені самою людністю, при прихильній невтральности або й заохотї місцевої адмінїстрації, та оборонні „погонї" за Татарами непомітними переходами сходили на воєнні походи на татарські землї, орґанїзовані репрезентантами місцевої адмінїстрації. Розбійничо-воєнний промисел Татар своїми прикладами впливав на орґанїзацію анальоґічного воєнно-розбійничого промислу серед української людности, з оборонної орґанїзації формуючи воєнне ремесло зачіпне, аґресивне, з мешканцїв обовязаних до оборонної служби — вояків-спеціалїстів, для яких війна ставала стихією.

Претвич в своїх цїкавих записках поясняє, що татарські напади стали хронїчним явищем, бо зробили ся джерелом прожитку для людности, джерелом зарібку для місцевих капіталїстів, джерелом доходів для адмінїстрації й правительства. Капіталїсти „Турки" в Білгородї й Очакові, і так само, очевидно, в Кафі або Козлові, давали ріжній татарській голотї коней на борг для нападів з умовою, що Татарин за се давав їм половину здобичи, яку в тім нападї здобуде; посилали з ними також своїх служебників і наємників на свій риск. Діставали таким чином частину здобичи, а решту її купували від тої голоти по чім хотїли. Адмінїстрація, поясняє Предвич далї, мала великі доходи з продажі добичи: при продажі невільника платив 300 аспр продавець і стільки ж купець до місцевого фіску, „і так кождого року діставав цїсар (султан) по кілька сот тисяч аспр з продажі людей в Очакові й Білгородї" ²³). Подібно, як ми бачили, адмінїстрація українська побирала собі ріжні такси й оплати від здобичи, яку діставали тутешнї люде в погонях на Татар, в спільних походах з адмінїстрацією, або приводили з собою з степів, з своєї степової боротьби з Татарами. Почавши від листів Жиґимонта Старого до поднїпрянських старост 1541 р., де він гірко закидає їм, що вони позволяють козакам нападати на татарські улуси, а „тими їх добутками по половинї дїлять ся" ²⁴), такі докори з боку литовсько-польського правительства стають „загальним місцем" в листах до пограничних урядів. Для вояків коронних, розложених на Поділю, і так само для ріжного воєнного люду на Поднїпровю був певний інтерес викликати татарський напад, щоб потім погромити Татар — і то не тодї як вони тільки йшли з порожнїми руками, а тодї як вертали ся обтяжені здобичею, бо здобич сю в такім разї вояки забирали собі й віддавали власникам її тільки за певний викуп, або й навіть зовсїм собі присвоювали ²⁵). (Се може теж мабуть до певної міри нам толкували, чому Татар громять звичайно тодї, як вони вже вертають: се не тільки було лекше, але й інтереснїйше). І як з татарського боку дрібні наїзди стали звичайним явищем, ремеслом для прожитку, і практикували ся по кільканадцять разів до року, з меньшим риском і заходом ²⁶), — так і з України розвивали ся наїзди на Татар — чи то в формі погони, викликаної татарським наїздом, чи то в формі реваншу, або застрашення на будуче. Послухаймо про се оповідання Претвича, одного з голоснїйших репрезентантів сеї воєвничої української адмінїстрації:

,,Перший похід його (Претвича) в степи на Татар був тодї як п. воєвода белзький (Сєнявский, гетьман польний) ходив до Дубової луки переймати Татар, що пішли були на в. кн. Литовське і йдучи по дорозї на Журнобродщинї позабирали людей в пасїках і меди повибивали, і обминули п. воєводу. А він довідавши ся, що вони вже завернули до дому, післав мене з своїми служебниками наздогін. Догонивши їх на Аджібеку (Хаджібейськім лиманї?), побив їх, забрав в неволю і відібрав від них людей королївських; коней при тім дістав 170, а між ними була половина турецьких, що дали їм за половину здобичи, як завсїди дають. Потім на другий рік прийшло татарське військо з султаном Еджібеком; воєвода белзький з воєводою подільським погромив їх коло Панькович, і вони вернули ся від Панькович, а я упросив ся у них ще за Татарами, і відправили мене з своїми служебниками. Пішовши, злучив ся в степу з людьми воєводи волоського і догонив Татар на Беримбою, в ночи; тої ночи бив ся я з ними трічи; були зо мною ще й Браславцї. А Татари були білгородські, очаківські й добруджські; коней нам дістало ся 560, а між ними було турецьких коней зо 200. Потім прийшло татарське військо і ,,брало" в винницькій волости — тодї взято пана Миська. Були Татари білгородські й очаківські, і з ними Турків зо триста. Зібравши ся йшов я побіч, щоб перейняти білгородських; оден улан, свояк царський звернув з білгородськими Татарами і я їх підстеріг на Чапчаклею й побив, а того улана й Атоку зловив живцем.