Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 117

До сього прилучали ся ще иньші причини. Підляше, маючи польське право й польську урядову мову та становлячи з сього боку виїмок в в. кн. Литовськім, нераз нарікало на те, що центральні власти не рахують ся з сими виїмковими прикметами його. Для Волини знову питаннєм житя й смерти було полїпшеннє оборони від Татар, а вона вязала її спільними інтересами з сусїднїми провінціями Корони — Поділєм і Галичиною. Приналежність до двох ріжних держав тепер паралїзувала спільні заходи до оборони, й Волиняне сподївали ся на сїй точцї богато скористати з тїснїйшої звязи з Короною, тим часом як від литовських провінцій вони однаково мали дуже мало помочи в своїй боротьбі з Татарами. Боротьба-ж з Москвою, на які уживало всї свої сили в. кн. Литовське в другій половинї XVI в., сильно обтяжаючи воєнною службою й серебщизною шляхту всїх земель в. князївства, для Волинян і Підляшан мала зовсїм теоретичний інтерес. Тому тягарі, нею викликані, мусїли їм дуже докучати, а тїснїйша унїя давала надїю на полекшеннє їх, коли мовляв причинять ся до сеї боротьби коронні провінції. Отже й тут приналежність до в. князївства волинській і підляській шляхтї більше докучала, нїж тїшила. Всїми отсими мотивами мусимо толкувати петиції Волинян і Підляшан про унїю на соймі 1566 р.

Та хоч сї прошення волинської й підляської шляхти йшли на зустріч бажанням короля, він дав на них дуже здержливі відповіди, — що він про те подбає, а з спільним соймом поступить „ведля часу і потреби”. Правдоподібно, в сїй здержливости треба бачити його оглядність супроти панів-ради, що дуже не мило мусїли приймати всякі такі пригадування литовської шляхти про унїю. Тим більше, що для обговорення справи унїї однаково мав бути скликаний осібний сойм. Виленський сойм перетягнув ся на март 1566 р. і супроти обіцянки короля на пьотрковськім соймі — зложити спільний сойм перед великоднем, треба було спішитись. Новий сойм литовський скликано на недїлю мироносиць, 28/IV, до Берестя 22). Відси мали бути вислані відпоручники литовських станів на зїзд з відпоручниками коронного сойму, скликаного тим часом до Люблина. Сам король поїхав до Люблина, так що провід на берестейськім соймі попав виключно в руки панів-ради. Відновлена, по короткім перемирю, війна з Москвою звалила на сей сойм цїлий ряд звязаних з нею пекучих справ, а окрім того, на бажаннє станів, в проґраму сойму вложено ще й „поправу” деяких постанов нового литовського статуту, дуже інтересних для шляхти. Всїми сими обставинами, очевидно, покористували ся пани-рада, щоб засипати справу унїї. Король наглив справами оборони й фінансів, шляхта поправляла статут, а на унїю часу бракувало.

Минув май і червень, а литовських відпоручників в Люблинї не було. На пригадки короля нарештї в липнї вислано відпоручників, але вони привезли тільки інструкцію, а не мали повновласти „до вступку въ речЂ”, як казав король, себто до яких небудь змін і уступок в переговорах. Самої інструкції не маємо, але зміст її знаємо досить докладно.

Перед усїм, переховані для нас промови на берестейськім соймі сеніора литовської ради виленського біскупа Валеріана Протасевича і нотатки до Олександрового привилею, пороблені ним чи якимсь иньшим литовським сенатором для унїонних нарад, дають дорозумівати ся, що підставою для переговорів брано акт 1501 року. Протасевич радив консеквентно тримати ся умов інструкції 1563 р. і більских пропозицій. Призвати спільну елєкцию, але з захованнєм окремішности кождої держави, з задержаннєм титулу в. князївства й церемонїї „підношення” в. князя 23). Спільні, сойми прийняти для спільних справ, але поруч них заховати осібні литовські. Так само й рада в. князївства литовського аби функціонувала далї, ведучи наради в присутности короля й без короля. Уряди литовські, розумієть ся, задержують ся також 24).

Зміст виладженої литовським соймом інструкції переказує пізнїйший історик Литви Коялович (з XVII в.) що, видно, мав її перед очима. Він зводить її до таких тез: спільна елєкція короля на границях обох держав, на рівних правах з Поляками (се „рівне право” стилїзоване одначе не ясно); спільні сойми по черзї — раз в Литві, другий раз в Польщі; союз против усїх ворогів; Поляки не будуть пробувати робити потім нїяких змін в сих умовах 25). Отже се було-б повтореннє, з деякими новими обмеженнями, пропозицій варшавського сойму.

На люблинськім соймі коронні стани умов сеї інструкції не прийняли, а що литовські відпоручники не мали уповажнення до яких небудь змін в нїй, то прийшло ся відкликувати ся до литовських станів до Берестя. Але звідти, з литовського сойму нових пояснень в сїй справі не можна було діждати ся так довго, що коронні стани хотїли вже розїздити ся з Люблина. Король був також дуже незадоволений на литовські стани, що вони поминули його в сих переговорах, про унїю: не прислали йому своєї інструкції наперед і не удали ся до його посередництва з коронними станами, а до сих безпосередно, так що він не уважав можливим вдавати ся в їх переговори. Але все таки він задержав ще коронні стани в Люблинї на свою відвічальність, „абы по такъ частыхъ зъЂздахъ и подъ тыми часы пра†съ поруганьємъ отъ посторонныхъ такъ важныє справы въ розорваньє не приходили”. Намовив також коронні стани вислати своїх делєґатів до Берестя для переговорів з литовськими станами: сї делєґати мали нахилити їх, аби приїхали до Люблина для спільного соймовання 26). Заразом осібним листом, висланим з писарем своїм Лаврином Войною, король пильно просив панів-раду, аби вони „для доброго земского и речипосполитои въ томъ труженья и працъ своихъ не литуючи а здЂ до Люблина, гдЂ самъ єго королевская милость парсоною маєстату своєго господарского мЂшкати рачить, зъЂхати ся рачили и справы уніи належачіє въ сполной згодЂ и братской милости зъ обу сторонъ речи потребныє зносячи и уважаючи, тымъ пилнЂй, пружЂй (predzej) и статечнЂй отправовати могли 27)”.

Та даремно розсипав король в сїм листї комплїменти панам-радї, даремно запевняв їх, „ижъ съ стороны пановъ Поляковъ ни на што милости братской противного, а чого Боже уховай — вольностямъ и свободамъ вашей милости образливого вытягати не будутъ, одно ровного братства для вЂчныхъ и потужнЂйшихъ потребъ обоєго панства земскихъ и речи посполитоє въ сполности вживати жедаютъ”. Даремно заходили ся нарештї коло сього й коронні відпоручники — литовські стани дали ім 29 липня відмовну відповідь 28). Близше її змісту не знаємо. Бєльский каже, що литовські стани від приїзду на люблинський сойм вимовили ся небезпечністю від Москви; правдоподібно се й був мотив відповіди, даної коронним відпоручникам. Принаймнї, виправляючи на початку серпня (5/VIII) нових послів до коронних станів, литовські стани повідомляли їх, що з огляду на небезпечність вел. князївства від ворогів не можуть соймувати довше — отже підносили той сам мотив. Через сих послів вони просили коронні стани дати їм відповідь на пропозиції в справі унїї, дані через попереднїх відпоручників, а дальші переговори відкладали до дальшого сойму 29). Так, з великою конфузією для короля, що запевняв коронних послів в найлїпших замїрах литовських станів, скінчив ся нїчим ще оден унїонний сойм.

В рецесї люблинського сойму (датованім 15/VIII 1566 р.) король заповів новий спільний сойм литовсько-польський, „відповідно до бажання й прошення панів литовських”, на другий рік, по короннім соймі, визначенім в Пйотркові 30). Литовський сойм, зібраний зимою 1566/7 р. в Городнї, здаєть ся, унїєю не займав ся; з постанов його інтересна з сього становища тільки одна — стани постановили просити грошевої помочи на Московську війну від Поляків, „яко своєє братьи и суседовъ ласкавыхъ” 31). Що при сїм не згадано нїчого про унїю, се було не без значіння. За те не забули за неї Поляки, зібрані весною 1567 р. на Пьотрковськім соймі. Вони пригадали королеви обіцяний спільний сойм, і в соймовій конституциї король прирік, що відповідно до постанови Люблинського сойму 32), зложить на другий рік (1568) спільний сойм — „станам Польської корони з станами в. кн. Литовської держави”, для покінчення справи унїї; „а той сойм не має нїчим иньшим зачати ся як тільки від унїї, аби справа ся скінчила ся” 33).