Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 123

Упоравши ся на разї з Підляшем і Волинею, взяли ся сенатори до справи унїї 16). На порядку дня соймових нарад, що правда, стояли иньші справи: екзекуція маєтностей, ухваленнє четвертої части (кварти) з доходів королївщин на державні потреби. Але легко зрозуміти, що коронним станам далеко милїйше було укладати ухвали на Литву, нїж на власні кешенї. Тому більшість була за тим, щоб всякі иньші справи відсунути, а зайняти ся наперед справою унїї. До деяких визначнїйших литовських сенаторів вислано листи, де король, повідомляючи про прилученнє Волини й Підляша, поручав їм прибути й позбирати послів на сойм для дальших нарад про унїю 17). Сенатори уложили проєкт контумаційної ухвали в справі унїї (litterae significatoriales): тут од імени короля широко й досить обєктивно оповідала ся історія переговорів про унїю на Люблинськім соймі, і по тім король постановляє своє рішеннє в справі унїї. Постанови сї мають характер компромісу між литовськими й польськими проєктами її. Не признаєть ся осібного ”піднесення” в Вильнї на велике князївство, але конфірмація прав робить ся новим королем і для Польщі і для Литви, під печатями обох держав. Спільні сойми зберають ся в справах заграничної полїтики, спільної оборони, й для ухвалення податків на сю цїль, по черзї — в Польщі й Литві, але по при те в Польщі й Литві відбувають ся осібні zjazdy для судів і „біжучих домашнїх справ”. Уряди в. кн. Литовського задержують ся, й не дають ся нїкому okrom obywatelow tam zrodzonych. Монета має бути однакова, але бєть ся під контролею мінїстрів обох держав 18).

Як бачимо, король і сенатори, відірвавши Волинь і Підляше від Литви, готові були на уступки литовській автономії. Але посольська палата показала меньше здержливости. Вона рішучо виступила против предложенного проєкту, закидаючи, що сей проєкт „більше піклуєть ся інтересами Литви, нїж робили то самі литовські стани на сеймі”, і сенатори зробили ще раз уступку послам: зложено комісію з сенаторів і послів, і в нїй вироблено дві осібні грамоти — в одній було оповіщеннє про наради на соймі, в другій — постанови про саму унїю. Історія нарад оповідала ся тут коротше, а з постанов вичеркнено пороблені Литві уступки, тільки осібні уряди лишено. Взагалї ж в основу постанов положено Варшавський рецес 1564 р. 19). Наради над сими проєктами зайняли всю другу половину марта 20).

Тим часом з Литви приходили вісти, що там настав великий розрух. Декотрі пани гнали до рішучої боротьби з Польщею: польські посли на соймі оповідали, що приготовляло ся вже посольство до Татар, аби напустити їх на Польщу, але „шляхта римської віри” відвела панів від сих крайніх плянів і прихилила їх до того, аби знову навязати переговори з соймом 21). Скільки правди в сих поголосках про Татар, трудно сказати; найправдоподібнїйше, що тут відбивали ся більше або меньше лєґендарні оповідання того рода з XV в. В високій мірі характеристично, що тим часом, як в польських кругах побоювали ся союзу Литви з Татарами, на Литві ходили трівожні слухи, що на Україну ідуть Турки і що турецький посол, Поляк і потурнак Страш віддає се турецьке військо до роспорядження короля, і він їх може ужити против Литви 22). Але в тих оповіданнях, що литовська ”шляхта римської віри” не допустила литовських панів до боротьби з Польщею, лежить, по всякій імовірности, велика правда: литовські пани не відважали ся зривати з королем і Польщею супроти неприхильного настрою шляхти, що навпаки, як уже знаємо, перла до унїї. Коли пригадаємо, що разом з тим Литва мала ще на плечах війну з Москвою, то очевидним буде, що в таких обставинах литовським панам не можна було й думати скільки небудь серіозно про оружну боротьбу з Польщею за Волинь і Підляше, за автономію литовську. І справдї, по всїх тих поголосках про воєнні приготовання 5 цьвітня прибула на сойм литовська депутація, з жмудським старостою Ходкевичом на чолї — завязати на ново розірвані переговори 23).

Уже таке навязаннє зносин по тій литовській сецесії було признаннєм побіди Поляків. Вступна промова Ходкевича показала ще виразнїйше, що супроти рішучої безоглядности короля й Поляків литовські пани-автономісти стратили ґрунт під ногами. Ходкевич вдав ся в чулі фрази про братерство й любовь, які по недавнїх поговірках про війну, розумієть ся, не робили нїякого вражіння. Виправдував відїзд литовських станів — що то стало ся через непорозуміннє. Нарікаючи на прилученнє Волини й Підляша, підносив, що сойм скликано для унїї тільки, й що з Підляшем відірвано й частину Берестейського староства! Нарештї запевняв, що литовські стани готові прийняти унїю, просять тільки основи для дальших нарад.

Промова його, як і треба було сподївати ся, не зробила на коронні стани нїякого вражіння. Сенатори тільки звернули ся до послів з запитаннєм — чи готові вони обставати за унїєю й за прилученнєм Підляша й Волини до крайности, чи готові прийняти війну й ухвалити податок на неї? В залежність від того ставили сенатори свою полїтику що до Литви. Посли радили поступати супроти Литви як найбільше рішучо, але з податком відтягали ся, хоч як наставали на них сенатори. Все таки рішено поступати з Литвою безоглядно. Прилученнє Підляша й Волини ухвалено вважати справою покінченою. Литовській депутації предложено давнїйше уложену контумацію в справі унїї. Та просила вже, щоб вести переговори на основі Олександрової унїї 1501 р., але Поляки на се не згодили ся. Литовські пани й посли мали прибути наново на сей же сойм, на Зелені сьвята; перед тим — в першій половинї мая мали відбути ся соймики, і з них посли з повновластю в справі унїї мали ставити ся до Люблина. Так рішив король. Литовська депутація хотїла перенести справу на новий сойм, але коронні стани не хотїли пристати навіть на нові соймики, і король вкінцї розтав по серединї. В листах розісланих на соймики король згадував коротко про попереднї наради над унїєю (спеціально пригадував шляхецьку петицію 1562 р.); ширше оповідав про Люблинський сойм і зазначивши суперечку в справі давнїйших актів унїї та можливо користно представивши поведеннє польських станів, докоряв литовським, що вони по своїх давнїйших петиціях про поведеннє унїї тепер самі зривають справу; нарештї промовчуючи контумацію, а про відірваннє Підляша й Волини лише злегка натякаючи 24), давав до пізнання, хоч в виразах досить неясних, своє рішеннє — бути рішучим і безоглядним в литовсько-польській справі. Разом з тим оповіщено в Польщі загальний похід (pospolite ruszenie): се також мало служити Литві осторогою 25).

Серед переговорів минули речинцї, визначені підляським і волинським сенаторам та послам для приїзду на сойм. З Підляшан засїдало досї в соймі кілька шляхтичів-послів; на зазив королївського унїверсалу не приїхав, здаєть ся, нїхто: підляські пани поприсилали листи, де виправдували ся переважно хоробою, иньші вимовляли ся, що оглядають ся na starse раnу у urzedniki litewskie. З Волини не приїхав також нїхто — виправдували ся хоробою й тим, що унїверсал прислано їм з незвичайною печатию (себто коронною замість литовської). Між коронними послами ходила поголоска, що з канцелярії в. кн. Литовського розсилали ся на Волинь листи з намовою, аби не їхати на сойм. Коли речинцї минули, посли зараз звернули ся до короля по „екзекуцію”: аби у всїх непослушних відібрано уряди й держави. Особливо напосїли ся на біскупа луцького Вербицького, тому що свій лист, де виправдував свій неприїзд, написав він по руськи 26). Але зроблено ще проволоку й визначено нові речинцї приїзду — на май. Коли й тодї не приїхали, король, на жаданнє послів, почав відберати уряди від Підляшан — позбавив урядів воєводу й каштеляна підляського 27). Иньших Підляшан король не рушив на разї — покладаючись на наслїдки сього прикладу. І не помилив ся, бо слїдом наспіли гінцї зі звісткою, що за кілька день Підляшане й Волиняне прибудуть на сойм. Тому що Волинянам речинець приїзду був визначений кілька день пізнїйше, королеви й не прийшло ся брати ся до екзекуції на Волини: 23 мая дїйсно ставили ся на сойм пани волинські й підляські 28).

Се був перший транспорт, за ними прибували дальші день по дню. Виправдували ся ріжним способом, чому не приїхали скорше, й пробували вимовити ся від присяги Коронї, — одні слабше, иньші сильнїйше. Висловляли боязнь, що така присяга, по попереднїй присязї в. князю, ляже на їх совість; просили не неволити, дати зачекати приїзду иньших панів; жадали, щоб коронні чини з свого боку їм присягнули. Иньші застерегали ще, щоб не було їм пониження в вільностях, гідностях і свободї віри 29). Їх на те запевняли всїляко, а що характеристично — особливо пильно завіряли, що екзекуція на них не впаде. Найбільше відтягали ся чотири волинські маґнати: кн. Олександр Черторийський воєвода волинський, кн. Константин Острозький воєвода київський, кн. Богдан Корецький староста луцький, браславський і винницький і кн. Константин Вишневецький. Коли вони по всїх намовах короля й польських сенаторів таки не хотїли зложити присяги, прийшло до характеристичної сцени. Подражнений їх опором король сказав до сенаторів: „дайте, панове, їм спокій! не намовляйте їх, панове, бо ж їм вільно присягти або не присягти; нїкому не робимо неволї, ино треба доброї волї; коли не хочуть, нехай собі йдуть, а я поступлю по праву!” По сих рішучих словах, що грозили екзекуцією, упало завзятє маґнатів, і вони зложили присягу 30).