Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 3

Се все тільки припадкові звістки, що не дають нам цїлого образа тодїшньої полїтики Мендовга супроти руських земель; видно тільки, що вона визначала ся великою екстензивністю. Галицький лїтописець дає розуміти, що Мендовг навмисно показував дорогу неспокійним литовським князям в руські землї. Ограничуючи їх на Литві, він дїйсно міг бажати собі, аби їх енерґія знайшла собі вихід в руських землях, тим більше — що се вводило сї землї в круг його полїтичного впливу. Лїтописець каже, що він заохочував своїх свояків до походу на Смоленщину, кажучи: „що хто собі там здобуде, того й буде” 21). Такий же характер, здаєть ся, мав і похід на Чернигівщину, орґанїзований Мендовгом перед смертию.

Розвій литовських впливів та литовської зверхности в руських землях був перерваний катастрофою — смертию Мендовга в конспірації литовських князїв (1263). Хоч сформований Мендовгом державний орґанїзм не роспав ся з його смертию, але в розвою його став ся застій й ослабленнє на кількадесять лїт. Кілька років пройшло в замішаннях — в боротьбі противників Мендовга між собою, потім в нагінках Мендовгового сина Войшелка за ворогами свого батька 22). Як ми вже знаємо 23), Войшелк сам не мав охоти до князювання, й пімстивши ся над ворогами, передав (десь в. р. 1267) в. кн. Литовське Шварнови Даниловичу. Та се далекосягле розпорядженнє в дїйсности не мало значіння тому, що й Войшелк і Шварно померли слїдом, і в. князївство переходить в руки иньшого литовського князя — Тройдена.

Більш як десятолїтнє правлїннє Тройдена (десь в рр. 1270-80) й часи пізнїйші дуже бідні якими небудь звістками про державний процес в. кн. Литовського, взагалї про його житє. Той тільки факт інтересний і важний мусимо піднести, що прилученнє руських земель, перехід руських столів в руки литовських династів не перервали ся і в сї часи застою. Не підлягає нпр. сумнїву, що чорноруські волости зіставали ся далї при литовських землях: 1289 р. литовські князї відступають добровільно Мстиславу волинському Волковийськ. У Полоцьку, коли Товтивил наложив головою в литовській усобицї, бачимо нового литовського князя Ерденя, а з грамоти його (кінець 1264 р.) довідуємо ся, що під його властию чи опікою були й Полоцьке та Витебське князївство, хоч тут зіставали ся й далї дрібнїйші князї з руської династиї 24).

Ще більше розвиваєть ся в сїм напрямі литовська полїтика при новій династиї, що виступає перед нами з початком 90-х рр. в особі „короля Путувера” 25), а особливого значіння доходить при його синах Витенї й Гедиминї 26). На жаль, і тут наші відомости так бідні, що ми властиво можемо констатувати тільки результати, які ся полїтика осягнула за часів тих князїв, і майже нїчого не можемо сказати про те, як і коли сї результати осягали ся.

Чорна Русь за сей час так тїсно злучила ся з чисто литовськими землями в. князївства, що й пізнїйше звичайно звязуєть ся з ними при подїлї в. князївства на волости й области 27). Роспростореннє литовської зверхности в волостях давнього Минського князївства ми запримітили вже за часів Мендовга; за часів Гедимина прилученнє сих волостей було фактом довершеним. Подекуди ще зіставали ся руські князї (нпр. в 1326 р. згадуєть ся князь Василь минський як посол Гедимина, але не знати, чи не титулярний тільки) 28), але иньші волости прийшли в безпосередню залежність від литовських князїв. Теж саме стало ся і з Турово-пинською землею, що теж, як уже знаємо, почала входити в круг литовських впливів ще за Мендовга. Син Гедимина Наримунт уже дістав у спадщину по батьку Пинськ, а хоч подекуди задержали ся й тут князї з старої династиї чи які иньші, то вони стояли вже в повній залежности від Литовської держави.

Залежність від литовських князїв Полоцької землї за весь час ледво чи переривалась. З одного документа (без дати) знаємо, що Полоцьк був під властию Витеня, а потім тут сидїв Витенів брат Воін 29). Разом з Полоцьком мусїв стояти в залежности від Литви й Витебськ. Давнїйша русько-литовська лїтопись поясняє вправдї, що Ольгерд дістав Витебськ від місцевого князя за жінкою, але, правдоподібно, се має пояснити, як Витебськ дістав ся родинї Ольгерда, а не те як він прийшов у залежність від Литви. Псков також часами входить в близші відносини до Литви, й Гедимин тримає його в своїй опіцї в змаганнях його до незалежности від Новгорода. Але тут литовські князї не потрапили закріпити свій полїтичний вплив.

Таким чином майже цїла кривичсько-дреговичська територія (з виїмком Пскова й Смоленської землї, прилученої пізнїйше) прийшла вже під власть литовських князїв. Разом з тим простягали вони руки й по землї українські.

Ми вже знаємо 30), що десь в першій четвертинї XIV в., — чи за безкняжих часів по смерти Андрія і Льва Юриєвичів, що припадали на часи Гедимина, чи ще перед тим — за житя сих князїв, Литва мусїла відірвати від Галицько-волинської держави Берестейсько-дорогичинську землю. Виразних звісток про се в сучасних джерелах ми не маємо, але то важний факт, що Берестейсько-дорогичинська земля не належала до Любарта; значить — була відірвана від Волини мабуть скорше, нїж Любарт її дістав. З сим згоджують ся звістки деяких пізнїйших хронїк; так „Начало государей литовських”, ґенеальоґічна компіляція з 1-ої пол. XVI в., каже, що Витень „прибавилъ земли Литовъскіе много — и до Бугу”, а иньший компілятор XVI в. — Стрийковский уважає Берестє й Дорогичин (відірвані Литвою і потім, мовляв, відібрані назад волинськими князями) причиною пізнїйшої (лєґендарної) боротьби Гедимина з волинськими князями 31). Самі по собі сї звістки компіляторів (особливо Стрийковского) не богато значать, але взяті разом, з вище поданою комбінацією, вони роблять певним (або — майже певним), що дїйсно Берестейсько-дорогичинська земля була прилучена до в. кн. Литовського ще перед прилученнєм до його цїлої Волини. Чи ще за Витеня, як каже „Начало”, чи вже за Гедимина, годї сказати; але в кождім разї мабуть іще перед приходом на володимирський стіл Юрия-Болеслава (котрого бачимо нїби союзником Гедимина) Берестейско-дорогичинська земля була вже від Волини відірвана, очевидно — силоміць, оружною рукою.

Те-ж „Начало” каже, що „Давилів син Вид, званий людьми вовком”, що княжив по Мендовгу, здобув для Литви „богато Деревської землї” 32). Сього Вида нема підстави уважати мітичною особою; „Начало” зве його сином Давила і братом Ерденя, а Давил — се очевидно „Давьялъ”, згаданий Галицько-волинською лїтописею в посольстві 1219 р. між старшими князями (на другім місцї, зараз по Живинбундї), і хоч ґенеальоґічні виводи Начала дуже часто бувають баламутні, в сїй ґенеальоґії специяльно зовсїм нема нїчого неправдоподібного. В Видї можна бачити одного з більших литовських князїв між часами Тройдена і Гедимина, а навіть можна звязувати його з Будивидом (вар. Буивидом), звістним нам з Волинської лїтописи в 1289 р. — тим більше, що в тій звістцї він з своїм братом виступають як зверхники руських земель (Чорної Руси), бо дають Мстиславу Волковийськ 33).

В усякім разї лишаєть ся нам звістка, що частина Деревської землї була підбита литовськими князями ще перед часами Гедимина. Полишити її чи з'іґнорувати не можна. 34). Від коли Турово-пинська земля опинила ся в тїснїйшій залежности від литовських князїв, вони зовсїм природно мусїли звернути увагу на сусїднї київські волости, а такою сусїдньою власне була „земля Деревська”. 35) При роздробленню Київської землї на дрібні громади, без князїв, або з князями дрібними, позбавленими сили, підбити їх свому впливу було так легко, що не вимагало нїякого напруження. Як би ми знали, як розвивала ся залежність Турово-пинських волостей від литовських князїв, то могли б може вказати близше й той час, коли київські волости почали переходити в залежність від литовських князїв; а так мусимо зістати ся при тім, що північні київські волости перейшли в залежність від Литви, правдоподібно, ще перед часами Гедимина.

За часів Гедимина не тільки ті північні, деревські волости а й дальша Київщина, дуже правдоподібно, стояла в сфері полїтичних впливів в. кн. Литовського, хоч сам Київ в оповіданню 1331 р. виразно відріжняєть ся від земель в. кн. Литовського, отже прилучений до нього ще не був. Се оповіданнє ми вже знаємо 36): в 1331 р. вибрали ся до митрополита, що перебував тодї на Волини в Володимирі, на посьвященнє епископи — номінати новгородський і псковський. За псковським кандидатом обставав Гедимин, що підтримував змагання Пскова до повної незалежности від Новгорода: для сеї незалежности Псковичі хотїли мати й свого осібного епископа. Але се їм не удало ся: очевидно, новгородський номінат встиг, перебуваючи на митрополичім дворі, запобігти церковному відокремленню Пскова. „Посрамлений” псковський кандидат поїхав собі з Волини на Київ до дому, а побідоносний його противник, зробивши пакість Гедиминови, не знав, як тепер дістати ся до дому. Митрополит в дорозї дав йому знати, що „литовський князь” вислав за ним погоню з 300 людей, тож він „потайки тїкав між Литвою й Київом”: „А владыка Василій, идя с поставленія, меже Литвы и Києва уходомъ бежали; а самъ митрополить грамоту присла ко владыцЂ своимъ человЂком и бояром, а рекь тако: занеже отпусти князь литовскый 300 человЂкъ въ Литвы поимати вас; и наши того убЂжали” 37). Побоювання не були безосновні: за Днїпром під Черниговом владику нагнав таки з купою вояків київський князь Федор і хотїв пограбити. Але сили князя були за слабі, бо владика мав з собою досить людей, і напастник мусїв задоволити ся тільки окупом.